Відеочат із композитором Сергієм Шишкіним та джазменом-гончарем Валерієм Ленартовичем відбувся 5-ого липня на «Волинських новинах» о 16:00.

Глина – як музика

Ведуча: Що для Вас означає бути почесним громадянином Володимира-Волинського? Це щось змінило у Вашому житті?

Сергій Шишкін: Для мене це означає неможливе – щось на кшталт пророка своєї вітчизни. Мене це направду тішить. Це звання, за яке я не боровся, звання, про яке я фактично не знав. Моє звання – номер 4 (з того часу, як їх почали присвоювати), таким чином, я – наймолодший серед усіх почесних громадян Володимира. Воно у мене десь років 6, напевне. Мені було «передп’ятдесят». Одним словом, було приємно, я тішуся. Не те, щоб тільки цим і займаюсь, але стає точно не соромно.

Ведуча: Коли розпочали займатися гончарством? Розкажіть, де у Луцьку можна повчитися цьому виду ремесла.

Валерій Ленартович: У 1991-ому році після виходу з Волинської обласної філармонії. Навчитися можна у того, хто вміє. Вміють це робити у Луцьку декілька людей: я, мій кум Михайло, Володя «Пупсик» і Валера. Займаюсь гончарством вже 21 рік.



Ведуча: Коли до вас прийшла ідея працювати, об’єднуючи практично неможливе,в музиці та з глиною?

Валерій Ленартович: Десь роки 3-4 тому… У нашого барабанщика Володі виникла ідея зібратися і пограти. Як став гончарем, то продав усі свої супергітари. А тут, раптом, така пропозиція… Потім я зв’язався зі своїми друзями і вже після того зібралася команда… Був джазовий фестиваль і нам запропонували взяти у ньому участь. До того вже Сергій Шишкін з нами разом, з гончарами, спаливши багато печей, подарував мені на свій день народження пісню «Глина до глини». І от, ми готувалися до того джазового фестивалю… і я думаю – що б таке зробити, щоб було цікаво? Я не пам’ятаю, кому це прийшло до голови. Тут же аранжували пісню Шишкіна і придумали довгу імпровізацію (3-5 хвилин), щоб я встиг зробити з глини горщик під час виступу.

Сергій Шишкін: Це ексклюзив з ексклюзивів…

Тарас Бульба

Ведуча: Ви маєте, наразі, стосунок до фестивалю «Тарас Бульба». Минулого року говорили про кардинальні зміни цього фестивалю. Попри те, що всі визнають - фест вже не той, музиканти приїжджають не ті. Яка, на Вашу думку, його подальша доля?

Сергій Шишкін: От, дійсно, не ті музиканти приїжджають (іронізує, - ВН). Відкриваєш афішу: Кому Вниз – не ті, Юлія Лорд – не ті, Перкалаба - не ті… Так, глобальні зміни відбуваються. Я займався організацію… Просто є таке явище, як підхід споживача – дайте більше, кращої якості і на шару. Є позиція організатора – де це все взяти, і як це все заперти і в маленькому містечку. Люди, якщо цього фестивалю не буде, то вам не буде, де грати – буде на один фестиваль менше. Тим, хто пише «демки» і на тому заробляє – зменшиться роботи. І тим, хто живе від продажу брендів недорогих, обладнання теж. Я просто знаю директора, який вже сивий і холодний ходить, який після свого першого фестивалю Леспол свій чесний продав, щоб дірки латати…



Коли я бачу, як Етнатеррі, яка рухається сама у Луцьку, кажуть, що вона найкраще відповідає критеріям на певний фестиваль (мається на увазі WoodStock Україна 2013, - ВН), але – офіційно при всіх – за результатами відбору поїде інша «банда», то давайте ми якось трішки перейдемо в іншу іпостась, але нас (оргкомітет фестивалю Тарас Бульба, - ВН) звинувачувати у чомусь там…

Знаєте, коли я подивився цьогорічну афішу фестивалю «Тарас Бульба», то стало цікаво: а кого ж Микола привезе наступного разу? Майже все брендове, що в Україні є, буде там цього року.

Я давно найманий член журі у своєму сегменті. Якщо влаштовує оргкомітет мою компетентність, то я там є. І ніхто не виграє, якщо того фестивалю не буде.

Валерій Ленартович: Всім не вгодиш ніколи. Він є – кльово, слава Богу.

Ведуча: Як ви можете охарактеризувати публіку фестивалю Тарас Бульба?

Валерій Ленартович: Мені подобається, ми минулого року вперше виступали – як гості. Публіка - супер. Тоді ще покійний Олег Ступка був звукорежисером, звук був супер. Атмосфера – супер. Все фірмово, професійно зроблено. Я такий був гордий, що луцьких так багато на фестивалі. Народу – малувато, це так, на стадіоні все розпилюється, і хотілося б, щоб людей було більше.

Сергій Шишкін: Цей рік покаже, куди воно прийшло насправді. Вони проаналізували досвід минулорічний, коли змінили місце, і тепер буде видно.



Святкування 55-річчя Сергія Шишкіна у Києві – 5 годин безперервного драйву з зірками української музики і літератури

Ведуча: На сторінці у соціальній мережі Фейсбук Ви долучилися до анонсування нашого відеочату у мережі і пообіцяли розповісти виключно правду. Розкажіть, будь ласка, у форматі «без табу» про вечірку з нагоди вашого ювілею, який святкували у Києві?

Сергій Шишкін: 5 годин реального часу, відзняті на 5 камер за однією системою. Свої зібралися, повний клуб. У мене було 4 виходи. Поміж тими сетами виступали гості, і кожен раз вони так само мене кликали вітати. Також були люди, які сиділи в залі і не виступали. Моє завдання було – зібрати на одному креативному п’ятачку у Києві максимальну кількість тих, котрі близькі мені за духом. Які внутрішньо вільні і питання стримання внутрішніх табу в мене не стоїть давно. Треба було прийти і відчути. Дехто навіть і приїжджав.

Нагадаємо, «Волинські новини» писали про святкування Дня народження Сергія Шишкіна у київському байк рок-клубі «Route 66».

Ведуча: Коли буде таке святкування дня народження у Луцьку, яке було у Києві нещодавно?

Сергій Шишкін: Чи можу я таке відтворити в Луцьку? Теоретично – так. Але практично потрібно повернути 26-те червня, коли мені було 55. Бо тоді ота кількість знакових людей була у Києві, хоча Галя Тельнюк заради цієї вечірки на день раніше повернулася зі Львова. Зібрати їх у Луцьку – нереально. Це треба було б задіювати уже зовсім інші важелі, а я їх задіювати не люблю. Я можу закидати інтригу, ідею, а от важелі я закидувати не люблю. В природний спосіб емоційно стимулювати. Насправді купа людей допомагали організувати це тільки через те, що вони хотіли це зробити. А от сидячи на дивані «зроби мені хіп, зроби мені хоп», ми з друзями (вказує на Валерія, - ВН) вже давно так не живемо. В мене – найкращий відпочинок і найкраще свято – яке зробиш собі сам.



Сергій Шишкін: Я колись поставив собі за мету, що колись зроблю в Україні отакий різновид інтелектуального відпочинку. Це моя теза. Бо я понаписував купу стьобових пісень, а є люди, котрі тільки це і пишуть.
От і поставив за мету, що людям треба показувати не пародію, не перестьобування когось іншого, а зразки реального. Часом це присутнє але у нас точно не домінує.

Валерій Ленартович: Клоунади й так вистачає. Куди не плюнь – одна клоунада.

Про молодь та моду

Ведуча: Наскільки зараз змінилася молодь, з того часу, як вона була тоді?

Сергій Шишкін: Я займаюсь молоддю, він (показує на Валерія, - ВН) їх любить. Здалеку. (Сміється, - ВН). Справа в тому, що спогади – те, чого я не люблю. Зараз інший час, інші «розклади». Зараз молодь така, яка вона є. Я з нею спілкуюся, і це видно у Фейсбуці. Окрім того я їжджу на фестивалі. Можу їм передати тільки те, що вони хочуть взяти, а не те, що я би хотів передати. Якщо ж вони не хочуть – то чого я їх маю силувати. Я пробував по-різному. Тому ми були такі, вони – інші. Є теж різна молодь. У межах того можна говорити про стилістику музичну. Я теж колись грав і музику важку, і чого тільки не було. Але коли з’явився такий стиль як джаз-рок, який і джазмени не визнавали, і рокери не приходили, який тепер теж увійшов як складова і розбився на купу всього… то тепер «до кольору, до вибору», можна робити все.

Валерій Ленартович: Я – молодь, це по-перше. Із Шишкіним зовсім не погоджуюсь. Зараз всі такі самі, як і ми були колись. От, ми зараз на молодих музикантів дивимося. Всі такі молоді, не підходь…
Було мені років 17 чи 18, тоді тільки перша команда у нас була. І приїхали у Луцьк «Песняри». Це – бомба, круто, всіх часів і народів. Ми прийшли на концерт. Послухали, виходимо і наш барабанщик абсолютно щиро каже: «Чуваки, нам би такий апарат, ми би їм показали». Це нормально для 18-ти років, тобі здається, що тобі не вистачає гітари чи апарату якогось, світла чи піару… Отоді ти би їм показав. Потім, коли ти починаєш тертися довго і нудно, приходить розуміння того, що нічого ти не вмієш, нічого не покажеш. Це треба «пахати», це треба шукати, це думати треба. І зараз є такі думаючі команди, кльові, та ж сама ваша володимирська «Етнатерра», росте на очах. Є класні музиканти, де все круто і правильно. І ми ж такі були, але у нас вже зараз є досвіду шматок і ми його використовуємо. У них теж років через 30 буде досвід, так само як і у нас.



Минулого року на «Тарасі Бульбі» була така зірка, величезних масштабів, яка усіх вразила. Вона приїхала зі своєю «напівфанерою» – напівмінусом, і налаштовувала півтори години обладнання. Тим самим «Ріплею» та «Фіолету» не вистачило часу на те, щоб нормально «почекатися». Будь ти хоч тричі зірка, але півтори години налаштовувати фанеру, то вибачте…Говорячи про молодь, до сьогоднішнього дня я вчуся. Відповідно Олег Ступка міг показати, що, де, як і куди. Бери – вчися. Як ти був там – схопив ті знання там, то май їх. Олега вже не буде, а ти будеш десь там собі і будеш мати ті знання, яких набрав. Оце і є зв’язок поколінь. Зараз просто є Інтернет, доступ до апарату, набагато ширший, ніж це було при комунізмі. Умови інші. І якщо раніше в нашому регіоні було 2 команди, то зараз - 22. Але все одно лише 2, бо решта 20 пропаде, бо це ж просто проведення часу. Це нормальний процес. Але я звертаюсь до тих двох, які дійсно шукають і хочуть щось робити – вчіться.

Про музичне життя Луцька

Ведуча: Що б ви хотіли змінити у музичному житті Луцька?

Валерій Ленартович: Та нічого. Та його немає просто, за великим рахунком. Міняти можна, коли щось є.
Зверніть увагу на таку річ. У Луцьку є купа класних, живих, підтверджую, команд, на хорошому рівні, які ростуть: молодих, старих, різних. Але є молоді, яких я ніколи не чув, і яких із задоволенням почув би, то їх у тому самому Луцьку ніде немає. Вони можуть бути в Києві, Франківську, Тернополі, у Польщі. Але у Луцьку їх не буде – сюди приїдуть, наприклад, з Бердичева. Чому? Тому, що там же ж краще. Про яке музичне життя у Луцьку ми будемо говорити? Де воно?



Ведуча: Ну, на репетиційних базах воно ж існує?

Валерій Ленартович: Ну, так, як ти говориш, вони - у вузькому колі, на репетиційних базах… На подіях, які ти організовуєш. Але такого музичного життя – немає. Давай повернемося назад на 30 років. Було у нас таке поняття як біржі, музичні сейшни музиканти організовували – отоді дійсно було музичне життя у Луцьку, тоді воно було на поверхні і на плаву. А тут яке? Ну фестиваль, приїхали зірки, «відлабали», зібрали «кеш» і поїхали.

Про Шишкіна і джаз: він не грає джаз. Він приджазовує.

Finder: Чи є у джазу майбутнє? Де ви бачите його років через 20?

Валерій Ленартович: На тому самому місці, де й він зараз. Хтось рахував, що прихильників джазу - 1 %. Так, він 1 % і був, так і залишиться. Колись, можливо, у 30-ті таких було набагато більше, бо тоді це була популярна течія. Це закон життя – не може бути хороше хорошим для всіх.



Читач ВН: Донині відомішими вважав бардів-гітаристів, проте, коли на фестивалі почув Вас, як барда-піаніста, то змінив своє ставлення до джазу. Коли ви вирішили, що будете займатися такою музикою?

Валерій Ленартович: Я ніколи Шишкіна бардом не вважав, не вважаю і вважати не буду. Я вважаю його композитором, автором, але не бардом. Для мене є чітка лінія між бардом і музикантом. Бард не вміє ані грати, ані співати. Він вміє свої вірші покласти на досить примітивний варіант виконання. У Шишкіна вистачає музики, віршів, виконання.



Сергій Шишкін: Я писав пісні. Коли я починав, то був модним біг-біт. Потім прийшов рок-н-рол, прийшов хард. Коли ми з Валерою перетнулися, то тоді вже десь межував джаз-рок і була пора нью-вейву. Він так швиденько проскочив. Стилів і підстилів було багато. І коли для мене починався рок-н-рол, то у мене ставлення було до джазу таке, що це «старпьорська» музика, і коли був саксофон – так то взагалі відстій для мене був. Я ніколи не думав, що я до того прийду. І ніхто не думав, що до тих молодечих, стильних «фішок» мені у пошуках справжності доведеться прийти. А я шукав певної самоідентифікації і способів донесення інформації через музику. З часом кількість меседжів скоротилася і прийшов той спосіб подачі людям інформації, з якого я знущався. Таким чином, я опинився ніби в джазі – я дійсно не граю квадратів.
На одному із фестивалів Баковського він знайомив мене з білорусами і казав про мене: «Він не грає джаз, він приджазовує». Ну я не міг з тим не погодитись. Але зараз у тому, що я граю, джазу все більше і більше, ніж раніше. Я використовую джазову гармонію, я використовую джазову ритміку, але я роблю це не так, я не граю стандарти.

Валерій Ленартович: Один вважає джазом тільки діксіленди, інший вважає джазом стандарти . У кожного свій джаз.



Засновника фестивалю «Володимир» не запрошують виступати на свято

Читач ВН: Пане Сергію, чи Ви маєте, на разі, відношення до фестивалю Володимир, засновником якого є? Що змінилося з часів його заснування? Можете зробити своєрідний зріз фестивалю, розказати про найкращі моменти, про зміни в організації.

Сергій Шишкін: Я прийшов з ідеєю фестивалю у 1993-ому і предтечею його був Тарас Бульба. Ну, міста ж однакові за всіма критеріями. І це те, чим я захворів – я його і зроблю. І зробив другий «Володимир», розкрутився. На стадіоні вже були гори апаратури,і допомагала так само купа людей, музиканти, які теж хотіли, щоб один фестиваль був, де можна було б те робити. І я ж переконав, що найкраще його назвати «Володимир» і прив’язати його до 28-ого липня – Володимира Рівноапостольного. Хай би це був День міста. Так цей фестиваль і вижив.

Покійний Ілля Філоненко вийшов з пропозицією долучити до фестивалю дитячий конкурс, власне, його і зареєстрували у Києві. Я ж конкурсу у себе не хотів – я хотів свята. І тепер я жодного стосунку до цього фестивалю не маю. Раніше я впливав на нього, а тепер не впливаю взагалі. Тим більше, я на ньому і не виступаю. Тоді, коли виступав, то мене «Luchesk Band» запросив на нього.

Волинські чиновники та нелюбов

Читач ВН: В ефірі радіо «Луцьк» ви сказали, що не дуже дружите із чиновниками «від культури». Це тільки на рівні області так, чи у Володимирі теж?

Сергій Шишкін: Давайте спростимо ситуацію. Стосовно історії нашої нелюбові. Треба уточнити як судити: за кількістю рухів чи за продуктом. Візьмемо гончара, він дає продукт – музику і глину. Люди знають мене – який наробився на тих фестивалях без посад, без забезпечення будь-якого, просто, бо вважав за потрібне це зробити. Ну, я ж на Волині життя прожив, а хтось все життя на посаді просидів. І хто чим дихає – я добре знаю. І хто кидається, забуває заплатити відрядження тощо. Мені цікаво з тими, хто допоможе, хто підключиться, а не з тими, хто сидить на посаді. Скажемо так: вони мені нічого не винні, а я їм і поготів.



Валерій Ленартович: Оці всі системи: просвіти, культури... далі продовжувати не буду… придумані і зроблені самі для себе. І крапка. І ми – самі для себе. Вони, якщо допомагають інколи, то я вдячний. Той самий Войнаровський допомагає нам. Але ж він сам музикант, тобто один із нас. А так… (розводить руками, - ВН).

Розмовляла Іванна МАРТИНІВ та читачі «Волинських новин».

ВІДЕОЗАПИС ЧАТУ МОЖНА ПЕРЕГЛЯНУТИ ТУТ
Azor Azoru4: dfgdgAzor Azoru4: рас рас расAzor Azoru4: рас рас расAzor Azoru4: рас рас расAzor Azoru4: рас рас расAzor Azoru4: рас рас расAzor Azoru4: Azor Azoru4: Azor Azoru4: Azor Azoru4: Azor Azoru4: Azor Azoru4: Azor Azoru4: Azor Azoru4: Azor Azoru4: Azor Azoru4: еуіеAzor Azoru4: Кривицький Федір: ававAzor Azoru4: ghjgjgjgjAzor Azoru4: ghjgjgjgjAzor Azoru4: ghjgjgjgjAzor Azoru4: ghjgjgjgjAzor Azoru4: фввфвВедучий: haimiassol: абабааВедучий: аууууВедучий: test