Гість чату - відомий письменник, автор творів детективного жанру Сергій Бортніков.
Петрівна: Зараз в інтернеті можна скачати будь-яку аудіо-книжку, щоб потім її послухати. Як думаєте, чи наша молодь через 10 років не розучиться читати взагалі?
Не знаю. Що ще сказати? Хто читав – той і буде читати.
Iryna: Яким своїм твором Ви найбільше задоволені і чому?
У мене є багато творів, якими я пишаюся. Чому? Наприклад, після виходу у світ роману «Похорон країни» вперше в українській історії із-за ґрат було звільнено людину, головного героя цієї книги Володимира Пунька, котрий відсидів за чужі гріхи 10 років. Суддя, яка мала вирішувати його долю, коли Володимира перевели із колонії на поселення, просто прочитала роман і наступного дня він уже був удома. До речі, в Інтернеті є чимало відгуків на цю книгу. Я їх дуже ціную, адже їх дали люди, котрі не знайомі зі мною. Наприклад, один читач написав: «Дуже класна книга, хочу таку, на жаль, автора не пам’ятаю». А інший написав: «Класна книга і коштує усього лишень 10 гривень. Усім раджу». А якщо говорити про якісь літературні чесноти, то для цього існують фахівці. Мій роман «Карателі» очолив ТОП-10 українських детективів за всю історію Незалежності за версією популярного сайту «Буквоїд». Повість «Спадкоємець імперії» із серії ДПА стала книгою лютого 2009 року  в Україні.
Маруся: Ви згодні з тим, що зараз при владі в Україні – бандити?
Так, звичайно. І нам треба терміново щось зробити із судово-правоохороним монстром, інакше він нас просто знищить. Я стикаюся із цим постійною. Приміром, нещодавно із в’язниці вийшов хлопець, якого засудили до багатьох років ув’язнення, він відсидів 10, його звинуватили у вбивстві людини, якої він навіть не знав. Нехай це був би хуліган чи зек, а так – цілком добропорядний хлопець. На той час одружений, із маленькою дитиною, студент. За що йому так зламали долю? У матеріалах суду я знайшов запитання судді до оперуповноваженого, котрий вів цю справу: «Скільки було відтворення (відтворення подій, необхідний елемент у слідчо-оперативній діяльності) за вашої участі?». На що правоохоронець відповів: «Скільки і коли – не пам’ятаю». Дозвольте, а де ж документація? Це ж серйозні речі. Той звинувачений кричав на кожній сторінці справи, що він не винуватий. Проте його ніхто не послухав.
Наведу ще один приклад. Я вже написав фейлетон, сподіваюся, що скоро він буде опублікований. Один уродженець Росії із українським паспортом ввечері повертався додому до Луцька із одного із сіл Луцького району. На зупинці запитав у двох незнайомців: «Скажите, еще будет автобус до Луцка?». На що йому відповіли: «А що ти, москалику, тут робиш серед ночі?» І почали чіплятися. Той «москаль» виявився не слабким хлопцем і обом їм добряче «накостиляв». За це суд впаяв йому три роки. Це майже максимальна санкція по цій статті. Хоча ті люди отримали легкі тілесні ушкодження, а за таким стаття не порушується взагалі. Та наші «пильні» правоохоронці перекваліфікували його дії на хуліганство. Найсмішніше в цій історії те, що весь цей конфлікт бачив один випадковий незаангажований свідок. А на перше засідання суду його узагалі не впустили, мовляв, хто він узагалі такий. Коли справа почала набирати обертів, його відразу вислухали, проте його свідчення взяли під сумнів. Викликали до суду начальника цього свідка, той підтвердив, що хлопець вже наступного ранку на офісі розповів про історію, свідком якої він став. Та суд не взяв це до уваги. І взагалі, вони беруть до уваги тільки те, що їм вигідно.
Iryna: Чи не знайшла у котромусь із Ваших творів (чи, може, ще знайде) своє відображення історія зникнення міліціонера Ричука та затримання його вбивці, що трапилася на Волині кілька років тому?
Ні, не знайшла. Хоча багато реальних історій із життя волинських правоохоронців і криміналітету були відтворені в моїх творах. Об’ємна стаття в газеті «Факти» про моїх героїв так і починалася: «То, что писатель Сергей Бортников берет сюжеты для своих произведений из жизни, – общеизвестно». Взагалі-то, чим займався Ричук, я знав. Владці навіть приписували мені авторство статті «Волинський клондайк», але я не маю до неї жодного стосунку. Хоча людина, яка розповсюдила цей матеріал в інтернеті, 100% мала доступ до мого комп’ютера.
Л. Яворська: Розкажіть, як склалася доля відомого колись «авторитета» Клеванського? Чи підтримуєте з ним стосунки зараз?
Із тим місцем, де він знаходиться, неможливо встановити стосунки, бо звідти ще ніхто не подав голос. Скажу більше: керівництво нашої міліції добре знає, хто замовив і вчинив це вбивство, але воно ніколи не буде розкрито.
Адмірал: Чи задоволен ви як компетентна в цьому питання особа тим, як висвітлюється в українській пресі проблема порушень прав людини і злочинів збоку міліціонерів?
Звичайно, що ні. Я сам часто отримую відповіді від керівництва підрозділів УМВС і підрозділів прокуратури. Сміх бере, як читаєш такі відписки. До речі, так стаття в газеті «Факти», про яку я вже згадав, закінчувалася тим, що журналістка цього видання додзвонилася до судді, котра упекла Пунька на 15 років за ґрати і в лоб запитала, чи не мучить її сумління за такий неправомірний вирок. Та впевнено відповіла: «Який неправомірний? Хіба я могла винести несправедливе рішення?». Кілька днів тому у приміщенні апеляційного суду був брифінг для журналістів, і судді говорили дуже гарні слова, мовляв, справедливість має бути законною, а законність – справедливою. Тоді я запитав їх про ті декілька справ, про які ми вже сьогодні говорили, і поцікавився, чи будуть вони моїми союзниками, якщо ми почнемо встановлювати істину. У відповідь була мовчанка.
Л. Яворська: А можна детальніше про історію міліціонера Ричука і "вкрадені файли" з вашого комп"ютера?
Взагалі окремої статті про нього я не писав. Проте в мене є невидана книга «Кримінальна Волинь», котру «заялозили» у видавництві «Каменяр». Там чимало матеріалів про махінації, у тому числі і з автомобілями.
Фін_admin: У вас є фан-клуб?  Або хоча б свій власний блог в Інтернеті?
Немає. І не бачу в цьому потреби.
P-shyk: На яку з ваших книг Ви хотіли б зняти фільм? І чи були такі проекти?
Ми із Грирогієм Коханом, режисером-постановником таких фільмів, як «Народжена революцією», «Кармелюк», «Циганка Аза» та багатьох інших, зробили сценарій 10-серійного фільму про українську міліцію – «Народжена Незалежністю». Про це сам режисер писав в газеті «2000», журналі «Театр і кіно». Але після того, як ініціатор цього проекту Юрій Кравченко пустив собі в голову дві кулі, справа заглохла. І я думала, що вже назавжди. Крім того, ми написали спільно кілька кіноповістей, які я публікував у центральній і місцевій пресі.
Knopka: Ви знайшли щось цікаве під час пошуків скарбів королеви Бони?
Мене ніколи це цікавив матеріальний бік справи. І якби я знайшов щось справді цінне, то неодмінно передав не державі, а знедоленим дітям. Але дещо із того, що має не матеріальну, а історичну цінність, іноді знаходжу. Приміром, під водою під час пірнання, яким займаюся уже багато років. Одного разу я знайшов похідний алтар часів Першої світової війни, який, мабуть, носив на грудях один із солдатів російської армії. Подарував його Кохану. Він узяв алтар у рамку і повісив його посеред своїх картин.
Олександр: Особисто я Ваших творів не читав і, в принципі, Ви мені не відома людина. Питання: Чи відомо Вам хто такий Деф Леппард чи Діп Парпл? Якщо ні, то питань до Вас більше в мене не буде!
Як і всі юнаки 70-х років минулого сторіччя, я слухав важкий рок, але більше мені подобався URIA HEEP.
Л. Яворська: Якби Вас попросили скласти рейтинг найавторитетніших авторитетів 90-х у Луцьку, як би цей список виглядав?
Це всім відомо. Тоді був один авторитет – Клеванський, а всі інші вийшли із його команди.
Адмірал: Чи підтримуєте ви стосунки з Володимиром Бєльським? Чим він зараз займається?
Я можу передати лише чутки. Кажуть, що він отримав велику спадщину і гоноровим мачо приїздив до Луцька. Близькими в стосунках ми ніколи не були, а Володимир Гертович став прототипом одного із героїв мого молодіжного серіалу «Медков, Павленко і компанія».
Тетянка: З ким Вам легше спілкуватись – з представниками влади та МВС, чи «братками»?
По-перше, «братків» майже не залишилося. Ті ж, що залишилися, – це бізнесмени із власними стайнями, дружбою із попами і великими начальниками та благодійною діяльністю.
Вчителька:  Ви розповідали, що публікуєтеся в Росії? У тих творах, які ви для них пишете, є недолугі хохли або підступна українська мафія?
Немає.
Мій найвідоміший роман «Первая ходка» вийшов уже загальним накладом близько 50 тисяч, половина – у Росії, інша половина в Україні. Усе під різними назвами: «Полювання на кілера», «В овечій шкурі», але зміст той самий, без поправок на російського чи українського читача. До речі, в мене є кілька коротеньких повістей, у яких головний герой – агент-нелегал російського МВС. Але вони вийшли лише українською, а в Росії ще надруковані не були. Хоча, не стану приховувати, я зробив помилку, повернувшись на український книжковий ринок, прагну повернутися на російський.
Діма з Копачівки: В якому місці нині знаходиться видавничий бізнес в Україні?
В дупі. Нещодавно я зробив, на мій погляд, шикарний фантастичний роман на матеріалі книги Івана Корсака «Імена твої, Україно». Український школярик мандрує в часі із інопланетянами і по черзі зустрічається із видатними особистостями української історії. Твір відправив у видавництво «Грані-Т». Ні слуху, ні духу.
Набрався нахабства, подзвонив сам. Випусковий редактор спочатку довго пригадувала, хто ж це такий, а потім сказала, що наш твір надійшов, коли в них вже був зверстаний план на наступний рік.
Для порівняння: нещодавно я зателефонував головному редакторові дуже популярного московського видавництва «Вече» і запропонував, на мій погляд, непогану книгу нашого земляка Миколи Дмітрієва. Редактор попросив надіслати текст не на службовий, а на домашній комп’ютер і вже за два тижні сказав «Все нормально. Спитай, чи влаштує його гонорар в розмірі 35 тисяч рублів». Микола Миколайович просто випав в осад, мовляв, тут я змушений витрачати власні кошти, а там ще й гонорар платять. До слова, серія, в яку взяли твір цього автора, була дуже популярною ще в радянські часи. Пам’ятаєте «Военние приключения»?
А в Луцьку до цього письменника ставлення зневажливе. Одна «геніальна» поетеса якось розгнівано кинула: «Якби він ще й мову знав!». Та не треба йому знати мову, на це є редактори і коректори. Письменник – не мовознавець. Це мислитель, філософ, якщо хочете – інженер людських душ.
Галина Бєлова: Як Ви ставитеся до існування вищої міри покрання за злочин? І чи доречні сьогоднішні розмови про повернення смертної кари в Україні? Дякую.
Відповім так: я один з тих, хто побував на зоні, де сидить пожиттєво Стукан. Так от: Сашко при всій адміністрації поскаржився: «Дивись, хто тут сидить! Ось цей, наприклад, вдерся в чуже поменшання, вбив господаря, його дружину, дітей, а коли вже не було кого вбивати, зарубав кота. І таке саме покарання в мене». Отже, треба диференційовано підходити до цього питання. Я щось давно не чув, що в Європі з’явився якийсь серійний маніяк на кшталт нашого Онопрієнка. А європейці хочуть, щоб ми творили закони за їхніми аналогами. Думаю, нікого таке послаблення в ставленні до вбивць і ґвалтівників у нашому сьогоднішньому суспільстві не задовольняє.
FUX: Что вы думаете о луцких властях? Может надо начинать отстрел?
Що із того відстрілу? На місце загиблих прийде 20 живих. Нам не треба ховатися в свої шкарлупи, а спільно ставати на захист будь-кого невинно ображеного. На жаль, сьогодні, в Україні це неможливо. Люди не навчилися захищати свої права. От якщо треба підтримати Януковича чи Юлю, на майдани вийдуть стільки людей, скільки вони захочуть. А газ подорожчає в декілька разів – не вийде жоден. Ось і вся відповідь.
Олександр: Я бачу Ви обізнана людина! Що Ви можете сказати про Войнаровського та Удовенка?
Мій син був фронтменом гуртом «OUTCRY», запитайте в нього.
Юка: спочатку автор працює на ім'я, а потім ім працює на нього. чи можна сказати про Вас те ж саме?
Це правда. Коли я навчався у луцькому педінституті, туди перевели викладача із Казахстану Валерія Бортнікова, із яким ми не родичі. Так-от, коли мене питали, хто вам Валерій Іванович, я відповідав: «Як хто? Рідний брат». Нещодавно ми зустрілися знову. І Валерій сказав: «От бачиш, раніше прізвище допомагало тобі, а тепер – мені».
Галина Бєлова: Останнім часом у правоохоронних органів дуже низька довіра серед суспільства. Ви особисто знаєте працівників цих структур, які б славилися принциповістю і непідкупністю? Назвіть таких волинян.
Особисто я довіряю начальникові слідчого управління Юрію Бистрицькому. Але думки щодо нього інших громадян іноді не співпадають із моїми.
Олександр: В мее був колись одногрупник Бортніков! В 9-му ПТУ? Не ваш родич?
Ні.
FUX: Вот, допустим, написал человек книгу (дебют, так сказать), куда бы вы ему посоветовали обратиться, чтобы издать свое творение?
Передовсім, я порадив би звернутися до когось, хто зміг би належно оцінити його твір. Якщо він пригодницький, можете розшукати мене.
Галина Бєлова: Чи буде коли-небуть розкрито вбивство начальника Луцького міського відділу міліції Сергія Швачки?
Ніколи.
Dido_Taras: Як ви ставитися до творчості Любка Дереша, Ірени Карпи, Сергія Жадана і т. п.? Чи не здається вам, що це деградація української літератури, як такої?
Негативно. Якщо відверто, в інформаційному просторі, в тому числі і літературному, дуже сильними є позиції так званої «голубой тусовки». Вони підтримують одне одного і тягнуть за вуха кого треба і не треба.
Олександр: Ви не зрозуміли мого запитання про Войнаровського! Я мав на увазі Анатолія! Якої Ви думки про нього?
Особисто ми не знайомі. Якщо ви хочете знати моє ставлення про бізнес під дахом високопосадовців, то воно негативне. Але де в нас є інший бізнес?
FUX: Я надеюсь, вы оставите контакты в "Волинських новинах"?
Я ніколи не приховував ні адреси, ні телефону. Домашній номер 5-37-25.
Галина Бєлова: У народі кажуть: чим менше знаєш, тим краше спиш. Чи погрожували Вам у зв’язку з професійною діяльністю представники кримінальних кіл, або ж правоохоронних органів?
Немає сенсу. Один із керівників нашого УМВС сказав: «Знаєш, чому ми маємо із тобою справу? Бо за всі роки ти не здав жодного бандита. Здав би їх, здав би й нас». Вони роблять свою справу, а я свою.
Вчителька: Чи пробували ви писати еротичні детективні романи? Або з елементами еротики? Як наприклад про Джеймса Бонда у Яна Флемінга? І до речі, як ставитеся до таких речей як еротика і порнографія в літературі?
Я ніколи не вважав твори свого улюбленого Флемінга еротичними. Звичайно, у моїх романах є багато відвертостей, але до рівня Дерикота я ніколи не опущуся. Хоча розкрию секрет. Одне моє оповідання було надруковане у відверто порнографічному журналі, називалося воно «Мадам Пасьйон». Пасьйон із французької – пристрасть. Це коротенький еротичний детектив, який я запропонував холдінгу «Детектив века», де вже друкувалися мої твори. Дзвоню, цікавлюся, коли воно вийде. Відповідають, що у четвертому числі. Купую номер, - немає. З’ясувалося, що цей холдінг випускає ще й еротичну продукцію, і вони засунули це оповідання туди. Особисто мені не дуже приємно було бачити текст зі своїм підписом на фоні оголеної дамочки. Та біс із ними! Гонорар вони заплатили пристойний.
Галина Бєлова: Хто є Вашими улюбленими письменниками: серед класиків та сучасників?
У своїх інтерв’ю я вже неодноразово говорив про те, що література, яка мене цікавить, вирізняється не словом, а фактажем. Оце базікання про любов до неньки-України і синьоокої Волині, відверто кажучи, дратує. Якби у мене була необхідність насолодитися мовою, я б знову прочитав Коцюбинського чи Гоголя. А так серед моїх фаворитів – Ігор Буніч, Віктор Суворов і насамперед Григорій Клімов.
Таня: Який був ваш найбільший гонорар? 
Найбільші гонорари були за радянських часів. Так, 1991 року я отримав 1000 карбованців із видавництва «Молодь» за книгу «У ногу з часом» і 1000 із «Каменяра» за детективну збірку. Дві тисячі – то були шалені гроші, можна було рік не працювати, спокійно працюючи над великим романом.
До того ж щодня приходили невеликі гонорари по 10, 30 карбованців із усіх усюд, навіть із районних газет. Були дні, коли я отримував по 10-15 грошових переказів. До того ж існувала така організація як «Літфонд». Відомий автор міг прийти, переказати ідею і сказати, що хоче втілити її в життя. Якщо видавці розділяли цю ідею, гроші виплачувалися наперед, багато радянських письменників із ім’ям, які дружили із «зеленим змієм», тільки те й робили, що ходили по видавництвах і брали гроші наперед. Як приклад – Юрій Олеша, який займався цим після виходу найвідомішого свого твору «Три товстуни».
Зараз в Україні ніхто не дасть вам наперед ані підйомних, ані гонорару, в ліпшому разі заплатять якийсь відсоток після всього накладу.
Юка: Якщо молодий автор пише у пригодницькому жанрі, йому пощастить, бо може почути вашу авторитетну думку. А що робити тим, хто пише дитячі вірші та казки (адже тут і з видавництвами набагато складніше і авторів авторитетних, до кого можна було б звернутися, вдень з вогнем не знайдеш)?
Абсолютно неправда. Дитяча книжка – єдина книга, яка в Україні хоч якось животіє. Бо ж на дітях наші люди не звикли економити. Якщо ви мали на увазі, що в нашій країні загалом не затребувана поезія – то це – правда. Через те, що будь-хто із тих, хто мислить неадекватно, вважає себе поетом і б'є у груди, що він геній, а його ніхто не розуміє. Назвіть мені хоч одного сучасно французького чи англійського поета, а це країни із величезними поетичними традиціями. А в Луцьку ви запросто назвете декілька десятків імен. І спробуйте сказати, що хтось із них – невіглас, віршомаз, – вам очі виколють.
Заноза: Читала книжку Фредеріка Бегбедера "Останній романтик". Це щоденник письменника. Невже всі літераторі і дійсно ведуть таке розгульне життя?
Не знаю. Я вже понад 30 років живу із однієї дружиною.
Олександр: Ви не любите прямих запитань! Кого з депутатів Луцької міської ради Ви знаєте особисто? Мене цікавлять жінки!
Не знаю нікого. І знати не хочу. Нехай вони знають мене. На книжковому ярмарку в Луцьку було повно членів, але наш мер підійшов до мене і зі словами «Найкращому письменникові» потиснув руку. Хоча я його й не знаю. Цікавий епізод стався в ДПА України кілька років тому. Тоді нас із Коханом запросив один із керівників цієї служби. А там три рівні охорони. На «вертушці» один прапорщик каже: «Ваші документи». А в нас нічого немає. «Не пущу». «Ну, то й не треба, – кажу я. Подзвоніть такому-то і скажіть, що нас не пустили, бо це ж треба йому, а не мені». За мить у слухавці почувся густий бас: «Пусти їх, йолопе, цих людей знає вся Європа».
Andrew USA: чи підримуєте Ви російську мову як другу державну мову?
Я – росіянин. Із батьком і мамою спілкуюся російською. Але попав серед ворон – каркай. Народ є, поки є мова.
Dido_Taras: Ви читали романи Дарини Донцової? Як ви оцінюєте її творчість? 
Не читав і вам не раджу. Хоча принижувати когось не хочу. На літературному олімпі вистачить місця усім. Комусь потрібні шмарклі, а комусь – їжа для розуму.
Заноза: В чатах постійно хтось шось дарує. Подаруйте, наприклад свою останню книжку автору найцікавішого запитання
Подарувати можна. Але це не так просто, як здається вашим читачам. Бо я один із небагатьох авторів, хто купує свої книги у магазинах, як і решта простих людей. За свою працю я отримую гонорар і 10 авторських примірників, які відразу ж розходяться по друзях і знайомих. А на останній повісті «Спадкоємець імперії» видавці взагалі вирішили заощадити. Купую її у пана Леуша у Волинській ДПА. Щоправда, маю знижку: плачу не 15, а 10 гривень за примірник. Отже, якщо хтось наполягатиме на такому подарунку, то збігаю, куплю і не порушу традиції.
Адмірал: У Луцьку можна купити ПОВНУ збірку ваших творів?
Такого поняття, як повна збірка, не існує. Тому що книги видані в різні роки в різних куточках колись великої батьківщини. Знаю лише, що в «Домі книги» неподалік Варшавського ринку є в асортименті мої книги, видані тернопільським видавництвом «Підручники і посібники»: «Чистильник», «Карателі», «Похорон країни».
Галина Бєлова: Чи можна трохи про політику поговорити? Якщо так, то якій політичній силі Ви симпатизуєте?
Ніколи не був членом ніякої партії, спілки чи громадської організації. Хотілося б вірити нашому Прем’єр-міністрові. Та коли за неї починають агітувати немиті особини середнього роду із сережками у вухах і хвостами, моя довіра кудись зникає. От якби за неї агітували Ліна Костенко, Микола Славинський чи Григорій Кохан, тоді «ой!».
Петрівна: Вам самому вже напевно взагалі нецікаво читати чи переглядати детективи. На якій хвилині (чи секунді) Ви вже напевне знаєте, ХТО ж убивця?
Скажу так, що до 20 років я прочитав усі книги в бібліотеці, яка знаходиться неподалік мого будинку. Одна з її працівниць через багато років зізналася мені, що її брав переляк, коли я заходив до книгозбірні, бо вона не знала, що мені запропонувати. А от сучасних детективів намагаюся не читати. Не через те, що не подобаються, а через те, що боюсь підсвідомо використати чиїсь ходи.
Галина Бєлова: Покійний Юрій Покальчук тісно спілкувався з підлітками колонії, чи Ви бачите своєю місією виховувати людей, які ступили на кримінальну стежку?
Ні. Із мене поганий вихователь. Достатньо того, що хтось прочитає мій детектив і замислиться над своїми вчинками.
Заноза: Вас можна безкоштовно скачати з інтернету? Як ви ставитеся до інтернет-пірацтва?
Я погано розуміюсь на інтернет-технологіях, тому й не знаю, що можна, а що – ні. Навмисно свої твори в Інтернеті не розміщую. Мені здається, що це – привілей невдах, їх ніхто не друкує, от вони й рвуться до всесвітньої павутини. Мені ж на долю своїх творів нарікати не доводиться. Майже всі із них надруковані у престижних видавництвах.
Галина Бєлова: Часто письменники у власних творах могли передбачити майбутнє: відкриття, катастрофу і т.д. Яким Ви бачите майбутнє України? Тільки не банально…
Ви знаєте. Мені теж іноді вдається вгадувати майбутнє. У своєму романі «Чистильник» я передбачив, що до влади в Росії прийдуть представники спецслужб, і тоді цій країні станеться ціла низка загадкових терористичних актів. Але поки книга побачила світ, це все вже відбулося. Тому на лаври Нострадамуса я не претендуватиму. Тепер щодо України. За мого життя тут нічого не зміниться. Може, лишень тоді, коли мої онуки стануть дорослими. Чому такий песимізм? Подивіться на ці пики із білбордів і знайдіть три відмінності.
P-shyk: Як ви вважаєте, справжньої слави справжні генії набувають посмертно?
Мене слава не цікавить. Як і посмертні «звинувачення» у геніальності.
P-shyk:  Скільки нині заробляє письменник в Україні?
Дуже мало і лише одиниці, серед яких і Бортніков. Решта мусять ходити з простягнутою рукою. Але їх таке становище цілком задовольняє. У волинському бюджеті є рядок «на видання соціально значущих книг волинських авторів». Вони збираються на видавничу раду і обговорюють, кого з-поміж себе видавати. Потім складають кошторис, не забуваючи вписати неабиякий гонорар собі коханому, беруть відкати з видавців та ще й отримують усі книги у власність. Навіщо ж чесно конкурувати з іншими? Щоб потім, як Бортніков, отримати від Капранових гонорар в 300 гривень (про це писав відомий критик Володимир Даниленко у «Львівській газеті»).
Коля з Ковеля: Ні для кого не дивина, що богема п’є. А то і більше)) Чи вживаєте ви допінги для творчості?
Якщо вип’ю хоч чарку – не напишу жодного слова. Не курю, наркотиків не вживаю. Допінг потрібен божевільним поетам, у тим хто пише «роман з детективом» (так визначив жанр, у якому я працюю, Андрій Кокотюха), й без нього голова йде обертом.
Volynianyn: Вас запрошували працювати в правоохоронних органах? Якщо ні, то чи хотіли би ви там працювати? Якщо так, то чому відмовилися?
Після служби в армії я три роки працював вільно найманим робітником у святая святих – оперативно-технічному відділі УМВС, робив хімічні пастки, ремонтував спецтехніку, але найчастіше обслуговував антенне господарство. Мав допуск на висоту до 150 метрів. Міліцейська апаратура тоді стояла і на телевежі в Ковелі, і на ретрансляторі в Цумані. Думаю, сьогодні нічого не змінилося.
Dido_Taras: Як швидко ви пишете книжки?
Швидко. Народжують теж швидко, але плід носять по 9 місяців.
Фін_admin: Письменник – це професія? Де такому вчать і чи можна взагалі навчити писати?
Звичайно, професія. Але водночас і стан душі. Навчити писати не можливо. Не дарма ж Літературний інститут імені Горького так і не випустив жодного пристойного автора.
Volynianyn:  На скільки мов перекладені ваші книжки?
Я сам пишу російською і українською. На інші мови ніхто моїх творів поки що не перекладав.
Sergij: Якби Вас назвали «українським Д. Корецьким» , вам би це сподобалось?
Мені все одно. Хоча, сподіваюсь, у мене є свій стиль. Принаймні, саме я винайшов такий оригінальний жанр, як роман у фотографіях («Замок королеви Бони», «Ласкаво просимо в Некрополь»),  де дію під власним прізвищем поруч з кримінальними авторитетами і відомими правоохоронцями. Наскільки мені відомо, такого ще не робив ніхто.
editor: На Вашу думку, кримінал на сході України відрізняється від місцевого, західного?
Так. Згадайте часи, коли наші рекетири обклали даниною всіх, навіть кіоскерів. У Донецьку таке просто неможливе. «Дай гроші», а він автомат з-за халяви – і тра-та-та... До того ж у нас зовсім інша економічна злочинність. На сході більшість людей не хочуть займатися бізнесом. У них в крові – піти на роботу, відбатрачити 8 годин і розслабитися. Наші люди більш підприємливі, відтак кожний має свій маленький бізнес. Тому у них – нелегальні копанки, у нас – контрабанда, спекуляція.
editor: Як Ви думаєте, чи можливе повернення ситуації в Україні до «бандитських 90-их»?
Ні. Тепер усі під «червоним» дахом, і менти вже нікому не віддадуть свій хліб.
editor: Декілька років тому Ви шукали скарби королеви Бони. Де ви дістали інформацію про про конкретне місце замку?
З історичних джерел. Зараз це місце перебуває під охороною держави, там встановлено охоронну плиту.
FUX: Я не являюсь поклонником Яценюка (остальных просто на дух не переношу), что Вы думаете о его избирательной кампании (избирательная кампания, как искусство убеждать)?
Ще один корупціонер вирушив на війну з корупцією.
Галина Бєлова: Яке місто чи місце в Україні Вас найбільше стимулює, надихає на нові твори? Де найлегше пишеться?
Я – лучанин і не люблю залишати своє місто надовго.  1987 року втін навіть з Юрмальського раю, де 10 молодих детективістів з усіх кінців СРСР цілий місяць розкошували за кошти спілки письменників.
Andrew USA: як Ви оцінюєте теперішню політичну систему україни?
Винна не система, а люди біля керма. Як у анекдоті. Американець після відвідин України каже своєму товаришеві: «Країна як країна... Як і в нас, є розумні, а є й дурні... Останніх начебто небагато, але як гарно вони розставлені!»
Якщо серйозно, то в Бельгії, наприклад, монархія – політичний рудимент, а рівень життя зашкалює. До слова, титул тамтешнього монарха не «король Бельгії», а «король бельгійців», а це, погодьтеся, багато про що говорить. От коли і в нас буде «Президент українців», тоді й почнуться зміни на краще.
Галина Бєлова: Якщо можна, більш детально про Ваше заняття пірнанням (дайвінгом?). Коли Ви починали? Вважаєте себе професіоналом чи це захоплення? Скільки нині коштує відповідне обмундирування для «досліджень» під водою?
Влітку плаваю щодня. На дорогі костюми й обладнання – не витрачаюсь. Маска й ласти – от і весь інвентар.
Заноза: Ви говорите про колишніх братків з благодійною діяльністю. На кого ви натякаєте? Олега Чернецького?
Та на всіх... Тепер вони взяли на озброєння західну «відмазку», мовляв, готовий прозвітувати про кожну копійку, тільки не питайте, де взяв перший мільйон. А відповідь одна – вкрав.
Л. Яворська: У Вас дуже талановиті діти, з Божою іскрою. Чи стали вони прототипами якихось Ваших книжкових героїв?
Ні. Хоча дітьми своїми, а надто внуками, пишаюсь.
Заноза: Ви отримуєте гонорар за кожну продану книжку чи один раз при продажі книжки у видавництво?
Система приблизно така. При укладанні угоди – 7-8% від сукупної вартості накладу, після виходу – 12, книгами – 15. У мене правило – все і відразу. Готівкою. Але коли немає альтернативи, доводиться погоджуватися на все.
Iryna: Ви довіряєте нашій міліції (не як Сергій Бортніков, який пише детективи, а як рядовий громадянин)?
Ні.
Петрівна: Хто Ваш найперший читач і критик? Чи компетентна для Вас думка Вашого брата?
Моїх творів ніхто не читає, допоки їх хтось не надрукує.
Адмірал: Чи знаєте ви якусь інформацію про відомих і впливових людей Луцька чи Волині, яка може бути на них компроматом? (наприклад як сьогоднішній депутат облрали вбивав людей, або вкрав велику суму, або ще щось таке). Якщо так – то чому вони вас не бояться?
У нас маленьке місто, і тому лучани все знають один про одного. Свого минулого не приховує ніхто. Навіщо? Якщо один з кандидатів у Президенти – зек? Коли виливають компромат – нічого не змінюється. То навіщо когось боятися?