На «Волинських Новинах» 18 квітня відбудеться чат із відомим українським письменником Степаном Процюком.

Початок розмови о 16.00.

Запитання гостеві можуть задавати лише зареєстровані користувачі «ВН».

Лана: Скажіть, будь ласка, пане Степане, якби Вам надали можливість перевтілитися на якийсь час у когось зі своїх персонажів, кого би Ви обрали?

Якщо йдеться саме про моїх персонажів, я думаю, що я б обрав наратора (оповідача), який створює алегоричні сцени в моїх романах. Я знаю таких людей, які їх пропускають у текстах. Символіка і алегоризм в укранській літературі не мають таких традицій. Вони мають різнотрактування, різночитання. Я б обрав роль наратора, який вигадує алегоричні сцени - ті чи інші.
VisaGE: Чи існує музика, яка спонукає Вас до творчого процесу? Чи не зачепила Вас хвиля захоплення закордонним роком, який почав з кінця 80-х буквально затопив СРСР?

Я не знаю, може, я розчарую, але я, звичайно, не є такий витончений меломан. Але якщо говорити на цю тему, то свого часу мене просто збив наповал "Наутилус Помпилиус". Не тільки мене, а й все покоління. Естетика така характерна для нашої тодішньої творчості. Їхня релігійна тематика, філософська мені імпонує.

Зачепило, але для людини, яка перебуває у пошуку, тоді вона просто залишається шанувальником певного феномену. Не тільки це мало на мене вплив, але це істотно зокрема.

Євстратій: Безсумнівно, Ви — талановитий письменник. А звідки взагалі з'являється письменницький талант; звідки він у Вас? Це вроджена чи набута якість? Це благодать чи важкий тягар?

Ще з радянського часу в Москві був літературний інститут, де вчилося багато талановитих письменників. Зараз у Києві і у Львові є групи, де вчать, як бути письменником. Я до цього ставлюся трохи скептично: воно або є, або немає. Чи це благо, чи тягар - ці пропорції дуже хиткі та розмиті. Я сприймаю своє заняття як екзестенційну даність. Я описую це у одній із своїх книг. Батько хотів, щоб я став письменником, бо сам не зреалізував цю мрію.

Але все одно - будь-чиє бажання не має значення, бо головне - власне бажання. Про це я пишу у книзі, яку завтра презентуватиму у Луцьку. Йдеться не про проби пера, а про відомих літераторів. А коли йдеться про мене особисто, то ця даність, яка у мене є - писати - є найбільш доцільна і найбільш доречна. За великим рахунком, ніхто нічого не знає.

Лана: пане Степане, свого часу Ви залишили писати поезію і зосередилися на прозі, чи можлива така ситуація, коли Ви почнете писати драми? в якому новому для Вас літературному жанрі Ви би хотіли спробувати свої сили?

Про те, як склались у мене стосунки з поезією, я написав цілий роман "Жертвопринесення". Я пережив цілий період поетоненависництва. Дуже маленька межа між любов'ю і ненавистю. Але чи це - ненависть? Це, швидше, травмована любов до поезії.

Був такий період, що я не міг навіть читати віршів. Мені вони нагадували про почуття провини, мабуть. Я, очевидно, думав про певну зраду. Я цитував навіть Миколу Холодного: "Поети помирають в душі, а потім в лікарні".

Я не міг би, мабуть, писати драми. Це - не моє. А анонімки - якщо сприймати їх як літературний жанр - то це теж не моє. Я й так працюю в універсальних жанрах. Відтак, ще й драми - це було б непристойно.

Provokator: Чому більшість вчорашніх літературних зірок зараз можуть викликати байдужість у читача?
Якщо я правильно зрозумів, що має на увазі шановний користувач... По-перше, говорити про літературних зірок в українському контексті - дуже ризиковано. Я не знаю, чи у нас є літературні зірки. Це дискусійне зпитання. Якщо мається на увазі письменників старшого покоління - Драча, Павличка, наприклад, - на колір і смак товариш не всяк. Я це прекрасно знаю, як і кожен письменник, наскільки різне ставлення до нашої творчості.

Можливо, коли письменнику немає що сказати, то варто просто замовкнути. Не треба хворіти графоманським неврозом. Коли є відчуття, що є що сказати - тоді треба. Є приклади письменників, які довго не писали, а потім знову повернулися до літератури. Мужність деколи замовкнути є більшим талантом, ніж писати.

Лана: пане Степане, яка з літературних героїнь Вам найбільше імпонує (маю на увазі твори інших авторів)? якою на Вашу думку має бути сучасна жінка?

Я, як автор романів, які багато хто вважає натуралістичними, і навіть надто заглибленими в такі тонкощі, в які не завжди варто залазити... Мені особисто бувають близькі такі суперечності. Тургенєвські дівчата мені імпонують. В українській літературі був теж аналогічний термін. Але це пішло від Івана Тургенєва, такі жінки. Йдеться про особистість, яка є жінкою. І з своїм чоловіком вони йдуть в одному напрямку. Це - любов.

Депутат: Нині дуже популярне запитання в журналістів до відомих людей, чи не планують вони балатуватися в депутати ВРУ? Ви не плануєте йти в політику?

Я особисто - ні. Я вважаю, що в кожного є своє покликання, призначення. Я не уявляю, як би я міг робити якусь політичну кар'єру. Вона б поклала хрест на моїй кар'єрі письменника.

Коли письменник йде в політику, це недобре закінчується. Є чимало прикладів вимушених альянсів письменників із владою, як от з Ярославом Галаном. Політика і письменники - це такі поняття, які мають бути одне від одного якомога далі. Коли письменник йде в політику, то це - не письменник. Або в нього немає таланту, або його амбіції перевершують його значення.

zenon: Скажіть, будь ласка, хто із письменників, у тому числі і сучасних, має на Вас найбільший вплив. І чи близька Вам творчість Бруно Шульца?

Минулого тижня в мене була презентація книги в Дрогобичі. Тоді я виклав на свій профіль у фейсбук фото, повязані із його творчістю. Мені близька його творчість. Чи не найбільший вплив на мене справив Герман Гессе Також пізніше на мене великий вплив справила творчість Джона Фаулза і його романи "Жрець", "Колекціонер". Мілан Кундера і його романи також мені імпонують. Мішель Уельбек також. Я, правда, не читав його останні книги, але інші речі мене надзвичайно вразили.

Дуже цікава мені була творість Ельфріди Єлінек, Джона Кутзее. На мене свого часу справив враження Леонід Андрєєв, поезії Маяковського. А українські письменники - це інша тема.

VCD: На відео та фото в кадр регулярно потрапляє перстень на вашій лівій руці на "пальці без назви". Чи має якесь духовне чи інше значення чорний прямокутний камінь на перстні і що це за камінь?

Дякую за це запитання. Я можу сказати буквально кілька таких штрихів. Коли я побачив цей перстень у ювелірному, я відчув, що я мушу його купити. Це метафізичні речі. Було це шість років тому.

Я думаю, що чорнота вона як космос. Вона вбирає недобрі енергії, і мені часто доводиться виступати публічно. Він барокковий, він відволікає від мене увагу, від моїх енергетичних вібрацій. Перстень мені близький. Він є значною мірою атрибутом мого життя. Це як символ, який кожен також може трактувати по-різному.

А.М.А.Р.Н.А.: а ви часто буваєте у ЛУцьку? з чим його асоціюєте?

Я у Луцьку був давніше. Може, десь 10 років тому, коли була презентація у бібліотеці. Тоді я ночував вдома у Василя Слапчука. Ми сперечалися цілу ніч, тоді трохи вживали алкоголь, вся ніч пройшла у жвавих дискусіях. Саме цим мені запам'яталось місто.

Зараз Луцьк асоціюється із видавництвом "Твердиня" і з його директором Миколою Мартинюком. Також у Луцьку є чимало хороших письменників. Такі, як Володимир Лис. Луцьк - літерарутне місто. Воно ментально українське. Це якась дуже цікава енергетична зона. Щось тут є таке. Від літературного Луцька можна чекати вибуху.

zenon: Як Ви можете охарактеризувати душевний стан сучасного українського суспільства через призму людської психіки, виченням якої, я так розумію, займаєтеся?

Це - дуже обширне питання. Я у двох випадках мовчу. Це той випадок, коли я не знаю, що вибрати. Думаю, що у нас є багато негативних рис у нашій ментальності, які треба долати.

Якщо говорити узагальнено, то ця наша "загублена українська людина" ніяк не спроможеться вибратися. Я не думаю, що вона загублена. Може, бракує талану. Щастя, ірраціонального дозволу.

Напевне, у Деміурга є свій задум щодо української історії. Я думаю, що це потребує величезних і клопітких досліджень. Це пов'язано із психоаналізом. Україна бореться з комплексом меншовартості. У нас дуже багато крайнощів. Ми одночасно найгірші і найкращі. Між ними визріває новий розчин, новий золотий перетин, який вже витворює новий тип української людини, яка долає в собі ці гірші ментальні риси.

Але, попри всі жахи і апокаліптичні пророцтва, я вірю в щасливе українське державницьке майбутнє.

Лана: пане Степане, скажіть, будь ласка, які твори Вам писати легше - для дорослих чи для дітей?

Я написав кілька повістей для підлітків, зокрема трилогію про перше кохання Марійки і Костика. Багато хто впізнає в цьому себе. Особливо дівчатка 10-13 років.

Мені казали, що є в нас повісті для підлітків різні, але немає любовної. Без крайнощів, а світлої платонічної, про кохання. Коли я писав, я перевтілився в того Костика, який був сором'язливий і закоханий. Чоловіки - вони взагалі такі за натурою.

Я намагався перевтілитися в цього хлопчика, активізувати його в собі, бо інакше не напишеш таку повість. Коли я пишу твори, спрямовані на різну аудиторію, я активізовую і реалізовую свої "Я".

Я намагаюся чимало цих рецесивних "Я" розбудити, щоб кожне з них працювало тоді, коли потрібне.

Луцццк: Що відчули, коли дізналися, що стали номінантом конкурсу "Книга року ВВС-2011"? Не шкодуєте за втраченою перемогою?

Номінантів було багато. Тож нічого не відчув. До таких речей треба підходити із гумором. Але в Україні є різні товариства з різними літературними смаками. Те, що я не отримав цю премію, це не було для мене несподіванкою. Це було прогнозовано.

zenon: Ми – лучани - часто коплексуємо через те, що наше місто, незважаючи на історію, виглядає більш провінційно, ніж Львів чи Івано-Франківськ. Яку Ви тут відчуваєте енергетику? (Можна без компліментів )

А я якраз про енергетику Луцька вже говорив перед тим. Тут сприятливо. І ще я не визнаю поняття "провінції" і "столиці". Там є багато розумних людей, але є багато і нерозумних. Бо там взагалі людей багато. Просто концентрація інша.

Тільки ми можемо робити навколо себе певну ауру.

Волиняка: а футболом цікавитесь? за ФК Волинь вболіваєте?

У нас футбол давно став сферою політики. Я цікавлюся цим видом спорту у розумних мераж. Я знаю, що у ФК "Волинь" тренер цікавий, експресивний - Кварцяний. Як особистість. Був тренером "Волині". Я шаную будь-який вид спорту, в якому є пристрасть. Я намагаюся по кілька разів на тиждень бігати, а вони не знають, що цей дядько думає про них. А я думаю, що мало хто з них стане видатним спортсменом.

КанФєтКа: Чого боїтеся більше: смерті чи втратити вміння писати?

Пауза.
Дуже цікаве запитання. Одне із моїх есе називається "Страх смерті". Багато наших неврозів і фобій грунтуються на відчутті страху смерті, воно приходить кошмарами. Я намагаюся виховувати стоїчне і філософське ставлення до цього. Багато письменників має страх втратити оце вміння "писати". Що ти одного ранку прокинешся і не зможеш з'єднувати слова і букви.

Я думаю, що всьому - всевища воля, воля потоку життя. Не треба нічого боятися в ідеалі, а постійно над усім медитувати. І йдеться не лише про смерть. Потрібно сприймати все мужньо, без істерії та жаху.

VolynNews: Що побажаєте користувачам "Волинських Новин"?

Я побажаю бути самим собою. І користувачам "ВН", і колективу цього бажаю. Треба знаходити компроміси у житті, але щодня є ситуації, коли ми можемо або бути собою, або не бути собою. З дрібного починається розпад особистості.

Купа людей не знають, що їм насправді треба. На це питання треба відповідати частіше. Причому не брехати самому собі, не створювати ідеальний обоаз себе. Він не одну людину підточив. Ось ця гординя, цей перфекціонізм.

Треба щодня прислухатися до самого себе. Прислухатися до своїх снів. Не марити ними, але брати до уваги.

Тож, будьмо самі собою!