- Доброго здоров’я, хазяєчко! Чи не потрібна вам поміч?
Він стояв коло воріт її обійстя з косою на плечі, старий бриль прикривав засмагле обличчя з вигорілими на сонці вусами якоїсь аж пшеничної стиглої барви, вуста згорнулись у грайливій посмішці, в якій проте вона помітила згусток непроминального суму. Очей вона не побачила, хоча й відчувала на собі теплий погляд того незнайомого їй чоловіка, ще якусь мить роздивлялася його струнку, трішки присадкувату і міцну фігуру, довгі сильні руки, майже чорні від спеки, пилу і роботи, наче оцінюючи привабливого незнайомця.
- А чом не треба! – вигукнула голосно та зухвало, навіть подивувавшись власній розкутості. – Косовиця саме на порі.
Справді роботи – непочатий край, а вона сама: цієї зими поховала рідну матір, останню рідну кровинку, а минулоріч восени не стало діда, останнього чоловіка з їхнього роду. Власного батька вона майже не пам’ятала, а свого чоловіка – одну ніч, а потім його забрала війна – жорстока суперниця усіх жінок їхнього краю. Дітей також не мала як надбати, спершу все виглядала чоловіка, а потім… потім не траплялося підходящих – ось хоча б такого як оцей: сильний, красивий, веселий і, чомусь була впевнена, добрий, такому б вона народила сина.
- То давайте, хазяєчко, садок вам викошу.
Вона поглянула в садок, де висока соковита трава поміж кремезними старими яблунями, тендітними вишнями, розлогими грушами-медівками вже трохи вилягла і була рясно поорана стежинами. Сад був великий, щороку давав хороший урожай, але цієї весни вже нікому було за ним доглядати, проте трава вибуяла неочікувано гарною, тож косити є де.
- Ну, що ж, хай Боженько вам допомагає, а я піду вечерю злагоджу.
День наближався до свого закінчення, сонце схилялося за небосхил, його проміння ще ковзало по землі, але не було вже таким спекотним і яскравим. Десь із Дніпра дув свіжий прохолодний вітерець, під його стрімкі пориви було приємно підставити розгарячіле тіло. Чоловік відкрив хвіртку і пройшов до саду, скинув сорочку, неквапливо і вправно набив косу, трішки погострив її мантачкою і взявся до праці. Вона дивилася на його руки, що міцно тримали косу, яка плавно плила у високих травах, а за нею лягали рівні товсті покоси. Займав багато, але робив то легко, жодної напруги не було в його рухах, наче він справді грався, а не виконував важку роботу. Потім жінка враз стріпонулася, зрозумівши, що варто швидко готувати вечерю, адже роботи такому хіба на годину.
Коли хазяйка зникла в біленькій чепурній хатинці, то він, пройшовши покіс у кінець садка і назад, спинився перекурити. Витер полотнище коси свіжо викошеною травою і міцно застромив гостряком у землю, потому підійшов до старої яблуні та присів під її розлогою кроною. Чомусь так забажалось тієї миті присісти ось тут на сиру землю і просто спокійно посидіти. Потім дістав з кишені штанів кисет, вийняв звідти люльку, тютюн, кремінь і кресало. А за мить садок наповнився міцним ароматом запашного зілля. У ту хвилю хазяйка таки виглянула у вікно та поглянула чоловіка і в якусь мить їй здалося, що зовсім не людина сидить під кремезною яблунею, а лише дух людський – прозорий і невагомий. Вона заплющила і знову розплющила очі, та побачила тільки яскраве колесо сонця, останні різнокольорові промені якого ковзали по землі, по деревах і траві, а по тому освітило й того чоловіка, від того він, здавалося, неначе пломенівся. Жінка посміхнулася сама собі, провела долонею по чолі, наче витираючи дивовижну картину, та знову взялася до порання.
За годину садок і справді був повністю викошений. Свіжоскошена трава неймовірно пахла, на неї поволі опускалася роса і від того вечірнє повітря було переповнене тим запахом. Чоловік довго стояв і насолоджувався тим ароматом, вдивляючись у криваву смужку горизонту, де зникло сонце. Потім витер полотнище коси, при тому зовсім не дивився на неї, робив усе автоматично, без особливого поспіху.
- Вечеря готова! – крикнула від дверей хати господиня, й він поглянув туди, де стояла ще досить молода гарна жінка з густим чорним волоссям, що вибилося товстим пасмом з-під білої хустки. Він помітив, що жінка переодяглася: на ній була тепер нова сорочка з вишитими червоними квітами і новенька картата плахта. Обіпершись об одвірок, одну ногу вона поставила на поріг, а іншою лишилася в хаті, дивилася, як чоловік підійшов до колодязя, викрутив повне відро студеної вологи та, знявши сорочку, заходився вмиватися. Миттю кинулася до хати і винесла чистенького рушника. Чоловік помив руки, обличчя, груди, а вона, набравши в долоні води, злила йому на спину, змиваючи з його міцного тіла всю денну втому. Потім сама витерла рушником його обличчя, руки, плечі, груди, спину. Взяла за руку та ввела в хату.
Він відчув приємний і досить гострий запах невідомих йому трав, який одразу наповнив його голову солодким дурманом, а тіло прохолодним і жаским теплом, від якого мурахи пробігли шкірою і відразу позбавивши його плоть від вічної утоми чоловіка. На столі, що стояв посередині невеликої низенької хатинки, парувала вечеря. Дві свічки палали на краях стола, тьмяне світло лилося і від печі, що стояла праворуч дверей. Чоловік перехрестився до образів і присів на лавку під іконами. Жінка взяла до рук пляшку горілки та налила повну чарку чоловікові, собі ж – лише на самісіньке денце. Почаркувавшись, чоловік випив повну, а жінка лише пригубила і, миттю схопившись, стала накидати до його тарілки картоплі, капусти, поклала огірка і помідора, підсунула ближче до нього миску з м’ясом. Чоловік їв поволі, ретельно пережовуючи їжу, запиваючи подекуди квасом із полив’яного кухля. Жінка налила другу, за якийсь час третю і сховала пляшку в кутку за скринею.
- Дякую щиро за смачну вечерю! – промовив чоловік, устаючи з-за стола. Він вийшов із хати та присів на поріг, дістав з кишені штанів кисета, вийняв звідти люльку, тютюн, кремінь і кресало, а за мить вечірній морок наповнився міцним ароматом запашного зілля, крихта його залетіла і до хати, змішавшись із травами, що рясно висіли по кутках хати, проникла в легені жінки, що саме розстеляла на підлозі постель, і наповнила її голову солодким дурманом, а тіло прохолодним і жаским теплом, від якого мурахи пробігли шкірою, й одразу позбавивши її плоть від вічної утоми жінки.
Вона загасила всі свічки, проте ще мерехтіли жаринки в печі, розкидаючи довкруги нечіткі відблиски світла, і яскраво палав на небі повний місяць, надсилаючи своє жовтаве сяйво у віконце маленької чепурної хатинки. Він вибив люльку, ретельно продмухав її та заховав до кисета, згодом поважно встав і зайшов до оселі, міцно причинивши за собою двері. Побачив на пухкій сніжно-білій постелі надзвичайно красиву жінку з довгим чорним волоссям, розсипаним на подушці. Одна рука лежала на грудях, закриваючи великі перси, а іншу поклала собі ледь нижче живота. Жовте місячне світло повзало по її звабливому тілу, світло зір неймовірно мінилося, наче в калейдоскопі, від блідо-жовтого до яскраво-рожевого і навіть пурпурового. Декілька хвилин він не міг відірвати погляду від жіночого тіла, від її запаху, який, змішавшись із ароматом лікарських трав і гіркими пахощами тютюну, наповнив хатинку неймовірним настоєм-трунком із грішного і святого, із земного й небесного, з живого і мертвого, і який одразу сп’янив обох. Вона відняла праву руку від пишних грудей і поманила його до себе – лише тоді він опам’ятався, швидко скинув увесь одяг та опустився на постіль коло жінки. Вона поклала свою руку йому на плече, провела по кам’яних м’язах і зупинилася на його зап’ястку. Чомусь його тіло справді здавалося кам’яним, вилитим із гладкого землистого мармуру, з тією лише різницею, що цей камінь був неймовірно гарячим. Саме гарячим, аж запекло у пальцях, але вона ніколи б не змогла відвести руку, бо те полум’я вже захопило в полон, повністю оволоділо її свідомістю і тепер бажало її тіла. Вона давно була готова зважитися на це, можливо, з тієї миті, коли зрозуміла, що її чоловіка насправді вже немає на цьому світі, тому не варто далі чекати на нього, як чекала довгих десять літ. Але він не поспішав, поклавши свою кам’яну руку на її стегно, біле, м’яке, піддатливе і звабливе. Провів пальцями до живота, боязко обминувши лоно, потім охопив, ніжно і невміло, велике біле персо. Її тіло було неймовірно м’яким, а груди взагалі здавалися, здавалися… Він не мав із чим порівняти, лише лагідно торкався тих великих пишних паляниць, з яких хтось акуратно позрізав шкуринки. Раптом жінка голосно зітхнула чи то від болю, чи ж від жаги, він відсмикнув руку, але вона, підхопившись трішки та перехопивши його зап’ясток, знову поклала її на свої груди, водночас дихнувши йому в обличчя полум’ям пристрасті. І те полум’я вмить охопило його всього, вкутало пекучою периною і завирувало десь у животі, від чого в нього ледве не вирвався голосний крик, але в останню мить він зумів його здавити в собі, лише зітхнувши таким же полум’ям, яке в одну мить обхопило жінку. Вона обійняла його руками та притягла до себе, опускаючи додолу, поки її вуста не обпекли його губи страшним полум’ям, од якого він не зміг би ніколи самотужки вирватися. А жінка все міцніше притискалася до нього, все сильніше опоясувала його своїми руками, що він якоїсь миті злякався, аби не роздушити ту м’яку піддатливу плоть, майже невагоме палюче тіло. Та жінка не відпускала його, її ноги несподівано обперезали його литки, а вогнище, що лише хвилю тому палало в животі, тепер зайняло все тіло, струшуючи його в неймовірних блаженних спазмах. Жінка голосно застогнала, від чого вогнище в ньому спалахнуло ще сильніше, тіло ще швидше зарухалося в хаотичних конвульсіях, від яких у нього почала крутитися голова, долівка почала вертітися, але він будь-що намагався не зупинитися, бо тоді припиниться той солодкий стогін. Та й жінка нізащо не дозволила б йому зупинитися, вона взагалі вже не бажала нічого іншого, крім цього кам’яного тіла, що пронизало її плоть і розтинало все тіло щомиті сильніше і швидше. Вона трималася за його руки там, де м’язи чоловіка випручувалися високими кам’яними гулями, й з кожним новим рухом вони напиналися все більше і більше. Тоді провела рукою по спині, де гарячі кам’яні гори безперестанку рухалися під його шкірою, поволі вкриваючись першою росою, і ще нижче, до сідниць, стиснувши їх щосили, а потім почала підштовхувати їх, наче допомагаючи чоловікові. І він не витерпів: полум’я раптом вирвалося назовні зі страшною силою, він більше не міг стримувати крику, який усе ж пробився крізь замкнуті губи й сплелося зі стогоном жінки, яка в ту ж мить відчула те полум’я в собі.
Згодом пройшов умиротворений спокій, вони лежали зі сплетеними руками й ногами, стишуючи бій розгарячілих сердець, а потім прийшов сон, аби забрати з собою втому і тривоги минулого дня…
 
Вона прокиулася від неголосного монотонного звуку, що спроквола продирався в її сон, хоча щосили намагалася не помічати його. Як їй не хотілося зараз прокидатися, залишати цей солодкий світ сну, бо ніколи в житті не було так добре, спокійно, умиротворено, як зараз, саме у цю мить. Так, це було щастя, його маленька краплинка в морі буденщини, сірості, безпросвітної туги, краплинка, яка так швидко розтане, потоне в її смутку, горі та безнадії. Можливо тому, вона так трималася за той тонкий світ сну, адже лише в ньому могла продовжити хвильку блаженства. Та з кожною наступною миттю розуміла, що вже розірвана нитка її сну і дійсність давно стоїть на порозі. Вона збагнула, що то звук розбудив її, але від того їй зробилося ще спокійніше, бо відчула: щастя ще десь поряд неї. Піднялася з постелі й так як була вийшла на двір.
Світло вже розлилося луками, полями і гаями, ясне сонце ще ховалося за густим бором і лиш тільки намірювалося рушити щоденним шляхом. Чоловік сидів під старою розлогою яблунею, спершись спиною об її товстий стовбур і клепав косу. Робив то неквапливо, навіть повільно, довго наміряючись, але удари були точними та сильними. Почув, як скрипнули двері й жінка стала на порозі, тому здійняв погляд догори, рука з молотком зупинилась на півдорозі. Він дивився на неї, на її молочну шкіру, що виділялася на тлі темного отвору дверей, а потім із-за спини вигулькнуло сонце і перші його промені лягли на її тіло. Тоді він опустив руку з молотком, бо не міг відірвати від неї погляду, не міг стримати тремтіння в тілі та нудний біль у животі. Але щось спинило його, бо раптом він побачив широкі луки соковитої трави, яких ще не торкалася цьогоріч коса.
- Треба косити.
Чоловік піднявся з землі, ретельно набив косу, закинув її на плече і, прихопивши заразом торбину з усім начинням, попрямував до луків, що розкинулися відразу за хатиною і аж до лісу. Там він поклав торбину, витер чоло, хоча воно було ще зовсім сухим, і взявся до роботи. Спочатку обережно, неначе випробовуючи косу чи збиваючи перші краплинки роси з тонких стебел різухи, а потім сміливіше ввійшовши в різнотрав’я, низько і рівненько стинав трави та клав грубі покоси. Йому подобалася ця робота, подобався запах свіжоскошеної трави, хоча деколи й виникав жаль до гарної квітки, що також впала від його гострої коси, а інколи випадало, що ненароком руйнував гніздо польової пташки, яка звила собі житло в густому різнотрав’ї. Тоді він на мить спинявся, з жалем дивився на ту крихітну хатку, сумна думка лягала йому на чоло, та за хвилю, намантачивши косу, він знову брався до роботи.
Жінка, обіпершись об одвірок, одну ногу поставивши на поріг, а другою стоячи у хаті, дивилась, як чоловік поволі віддалявся від неї, лишаючи після себе широку смугу скошеної трави, й чим довше вона спостерігала за ним, тим сильнішим ставало відчуття, що той чоловік якийсь не такий як усі, якийсь нетутешній, несправжній, примарний. Вона щиро подивувалася цій своїй дивній думці, але те почуття не покидало її до тих пір, допоки дивилася на нього. Зрештою, він не косив як звичайна людина, бо не зупинявся ні на мить, хіба що намантачити косу, не мав жодної хвилини спочинку, бо дійшовши покіс, що сягав аж до лісу, він одразу вирушив назад. Вона подумала, що він більше схожий на двожильного коня, чи навіть на вола, запряженого в плуга, проте над ним не тяжіє батіг, він суне свого плуга сам, бо інакше, либонь, і не вміє.
Вона трішки змерзла, а тому метнулася до хатинки й узяла зі скрині теплу багряну хустку  та накинула собі на плечі, а він уже наближався знову до хатинки, доходячи покіс, вона миттю скочила в комору, схопила глечика з холодним молоком і понесла йому. Вже поруч нього враз зрозуміла, що так і лишилася майже голою, але зовсім од того не збентежилася, бо у цей ранній час крім нього на кілька миль не зустріти жодної живої душі, адже її хутір, що названий від імені їхнього діда – Горесильний, загубився в поліських болотах далеко від людських осель. Дійшовши покіс, він підняв очі та побачив її з глечиком у руці, і йому ще сильніше обпекло нутрощі, а потім і все його велике міцне тіло й тільки холодне в’язке молоко змогло на хвилю пригасити полум’я, бо перехилив одразу весь вміст глечика, а затим знову взявся за косу, навіть забувши хоч трішки її нагострити.
Сонце все вище здіймалося на небозвід і вона, зітхнувши важко і солодко водночас, кинулася до хати. На неї чекала робота, цілий вир щоденних справ, які не могла просто облишити, закинути на потім, бо саме з них складалося її сіре невпинне життя і ніщо з тим не могла зробити. Зрештою і не хотіла, бо іншого життя не уявляла, навіть не мріяла про нього – її мрії не сягали далі… далі минулої ночі. Раптово зрозуміла, що вона вимріяла цю ніч – від того зненацька спинилася посеред подвір’я по дорозі до хліва, де вже чекала на неї корова – це ж справді чи не щоночі вона снила цією ніччю і ось вона збулася, вона була в неї. Вона не могла просити цього в Бога, бо це було гріхом, не просила і в темних сил, бо це більший гріх – просила когось невідомого, незнаного, бо, зрештою, й не знала, в кого про таке можна була випросити. Але її почули…
 
Ближче опівдня увесь широкий луг був уже повністю скошений, покоси лежали рівними акуратними смужками аж до лісу, та чоловіка вона не побачила, аж різкий біль пронизав її серце, від чого вона заледве не впала. Роззирнулася довкола, однак нічого не вгледіла і потім почула тихий шурхіт сухого сіна із-за її хати. Вона прожогом кинулася туди і побачила його в саду зі старими, ще батьківськими граблями; він перевертав учорашні покоси. Не стала його турбувати, лише коли знову поглянула на викошену ниву зрозуміла: людина не змогла б стільки викосити за один ранок, бо от тогоріч вона наймала п’ятьох косарів з найближчого села – то ті косили до пізнього обіду. А коли ще й збагнула, що трави, скошені лише вчора ввечері, зараз уже повністю сухі, тоді не залишалося жодних сумнівів – доля їй насправді посміхнулася.
А коли ввечері вони сідали вечеряти, потомлені й водночас урочисті, сіно з садка вже було в стодолі, а на луках уже перекинуте, аби завтра, лиш тільки зійде роса, його згребти; а ще відремонтована огорожа довкола хати й підлатані стріхи на всіх будівлях, зрізана і порубана зсохла груша; поспів він і полагодити кучі для свиней, ясла для корови, сідала для курей і зробив нові корита; а ще повністю переробив вікна в хатині, натер шибки й вони блищали на сонці, наче нові. Вона не знала, коли він усе це зумів зробити, тепер це її зовсім не цікавило, бо він був поруч, неквапливо вечеряв, погляд був трішки затуманений, чи, може, просто їй так здавалося при слабкому мутному світлі двох свічок по краях стола. Ще тріскотіли в печі поліна, він дивився на яскраві жаринки, що вряди-годи спалахували, й відчував, як втома розливалася його тілом і це було зовсім незвично і таки приємно, але водночас із утомою прибувала нова сила, і та сила тепер нила десь унизу живота й він ледве стримував її і ніяка втома не могла те загасити. Водночас усередині нього росло й інше почуття, про яке він зараз аж ніяк не бажав думати, хоча і знав, що воно не відступиться, не зникне, а буде лише більшати, щоби згодом заволодіти ним повністю, але те станеться потім, не зараз.
Він знову довго курив, сидячи на порозі хатинки, а вона квапливо прибрала стола і розстелила постіль на долівці. Хоч і поспішала, робила все ретельно і звільна, наче відкладаючи солодку мить на потім, адже найсолодшим було очікування, але таке близьке і зриме, вона раз по раз поглядала на чоловіка, на його трохи згорблену спину, на руки, що підносили люльку до обличчя – маленькі хмаринки одна за одною піднімалася до темно-синього вечірнього неба. Вона лежала на твердій долівці та спостерігала за низьким небом, на якому поволі народжувалися зірки, на скошений лан і темний ліс вдалині, від якого віяло свіжим і вологим вітерцем і який продирався крізь відчинені двері в тісний простір хатинки та холодив її розгарячіле тіло. Чи не вперше вона зовсім не відчувала втоми після щоденної важкої роботи, їй навіть здавалося, що сьогодні вона нічого не робила, хоча насправді роботи було як ніколи багато, адже вона хотіла, щоби сьогодні все було якнайкраще, щоби хатинка блистіла чистотою й охайністю, щоби приготовлені нею страви були як ніколи смачними та поживними, та й щоби вона сама виглядала якнайдосконаліше. А він надто добре відчував утому в усіх м’язах, у всьому своєму кам’яному тілі, проте ця втома була йому приємною і солодкою, яку, здавалося, він давно забув, заглушивши її іншою втомою – втомою від кривавої немилосердної січі, коли біль ломить руки, бо руків’я шаблі гаряче від власної і чужої крові, а клинок ступився від людського м’яса, кісток і смерті. Ні, він не бажав такої втоми, проте добре знав, що вона неминуча і позавтра він мусить піти, бо вже росте в душі те почуття, яке жене чоловіків у далеку дорогу, в смертельну і невідворотну путь.
Він вибив люльку, ретельно продмухав її та заховав до кисета, згодом поважно встав і зайшов до оселі, міцно причинивши за собою двері. Побачив на пухкій сніжно-білій постелі сліпучо красиву жінку з довгим чорним волоссям, розсипаним на подушці. Одна рука лежала на грудях, закриваючи великі перси, а іншу поклала на білосніжне простирадло. Жовте місячне світло повзало по її звабливому тілу, світло зір неймовірно мінилося, наче в калейдоскопі, від блідо-жовтого до яскраво-рожевого і навіть пурпурового. Декілька хвилин він не міг відірвати погляду від жіночого тіла, від її запаху, який, змішавшись із ароматом лікувальних трав і гіркими пахощами тютюну, наповнив хатинку неймовірним настоєм-трунком, який відразу одурманив обох. Вона відняла праву руку від пишних грудей і поманила його до себе – він, наче чекав на той знак, швидко скинув увесь одяг та опустився на постіль коло жінки. Вона поклала свою руку йому на плече, провела по кам’яних м’язах і зупинилася на його зап’ястку. Його тіло знову здавалося їй кам’яним, вилитим із гладкого землистого мармуру, з тією лише різницею, що цей камінь був неймовірно гарячим. Саме гарячим, аж запекло у пальцях, але вона ніколи б не змогла відвести руку, бо те полум’я вже захоплювало в полон, повністю оволоділо її свідомістю і тепер бажало її тіла. Вона давно була готова зважитися на це, можливо, з тієї миті, коли зрозуміла, що її чоловіка насправді вже немає на цьому світі, тому не варто далі чекати на нього, як чекала довгих десять літ. Але він не поспішав, поклавши свою кам’яну руку на її стегно, біле, м’яке, піддатливе і звабливе. Провів пальцями до живота, боязко обминувши лоно, потім охопив, ніжно і невміло, велике біле персо. Її тіло було неймовірно м’яким, а груди взагалі здавалися, здавалися… Він не мав із чим порівняти, лише лагідно торкався тих великих пишних паляниць, з яких хтось акуратно позрізав шкуринки. Раптом жінка голосно зітхнула чи то від болю, чи ж від жаги, він відсмикнув руку, але вона, підхопившись трішки та перехопивши його зап’ясток, знову поклала її на свої груди, водночас дихнувши йому в обличчя полум’ям пристрасті. І те полум’я вмить охопило його всього, вкутало пекучою периною і завирувало десь у животі, від чого в нього ледве не вирвався голосний крик, але в останню мить він зумів його здавити в собі, лише зітхнувши таким же полум’ям, яке в одну мить обхопило жінку. Вона обійняла його руками та притягла до себе, опускаючи додолу, поки її вуста не обпекли його губи страшним полум’ям, од якого він не зміг би ніколи самотужки вирватися. А жінка все міцніше притискалася до нього, все сильніше опоясувала його своїми руками, що він якоїсь миті злякався, аби не роздушити ту м’яку піддатливу плоть, майже невагоме палюче тіло. Та жінка не відпускала його, її ноги несподівано обперезали його литки, а вогнище, що лише хвилю тому палало в животі, тепер зайняло все тіло, струшуючи його в неймовірних блаженних спазмах. Жінка голосно застогнала, від чого вогнище в ньому спалахнуло ще сильніше, тіло ще швидше зарухалося в хаотичних конвульсіях, від яких у нього почала крутитися голова, долівка почала вертітися, але він будь-що намагався не зупинитися, бо тоді припиниться той солодкий стогін. Та й жінка нізащо не дозволила б йому зупинитися, вона взагалі вже не бажала нічого іншого, крім цього кам’яного тіла, що пронизало її плоть і розтинало все тіло щомиті сильніше і швидше. Вона трималася за його руки там, де м’язи чоловіка випручувалися високими кам’яними гулями, й з кожним новим рухом вони напиналися все більше і більше. Тоді провела рукою по спині, де гарячі кам’яні гори безперестанку рухалися під його шкірою, поволі вкриваючись першою росою, і ще нижче, до сідниць, стиснувши їх щосили, а потім почала підштовхувати їх, наче допомагаючи чоловікові. І він не витерпів: полум’я раптом вирвалося назовні зі страшною силою, він більше не міг стримувати крику, який усе ж пробився крізь замкнуті губи й зіткнувся зі стогоном жінки, яка в ту ж мить відчула те полум’я в собі…
 
Вона прокинулася дуже пізно, але він був поруч, сидячи на постелі коло неї та, спершись об стіну, спостерігав у низеньке віконце хатинки за густими кронами дерев у садку, а, певніше, його зір сягав ще далі, на молодий ліс і блакить неба над ним, а потім до Дніпра, до Хортиці, де лишилися його товариші. Відчув, що вона прокинулася, хоча тільки відкрила очі та поглянула на його суворе лице, збиті докупи густі брови й очі з хмарками смутку й гіркоти в них, на товсті вицвілі губи, які постійно ворушили, наче шепотіли молитву, на вимиті вітром щоки й густою, але ще невеликою чорною щетиною, на великі вуха, закритих густою русявою чуприною з уже посивілими пасмами.
- Сонце вже зійшло, воно збере росу і я піду загрібати сіно та зносити його до стодоли, – промовив він спокійно, лагідно та по-хазяйськи, наче увесь свій довгий вік займався саме цим, і провів долонею по її шовковому плечі, по руці, по молочно-білій шкірі, м’якій і пружній водночас. Вона притиснулася до нього своїм тілом, і неймовірний жар охопив його шкіру, аж не міг збагнути, що людське тіло може бути таким спекотним, бо враз на чолі виступили крапельки поту, а десь там, усередині його нутра знову загуркотів вулкан. Жінка вп’ялася вустами в його губи, її руки ні на мить не зупинялися, намагаючись обволокти його всього і водночас, але він обережно відсторонив її, взявши злегка за голі плечі, вона важко зітхнула і враз обм’якла, опустилася на ложе і заплющила очі. Він устав, поволі одягнувся і пішов до криниці вмиватися, і вже там спинився на хвилю, задивившись на навколишню красу, й у ту ж мить відчув сильний біль, причину якого відразу не збагнув, але чим довше дивився на залиту сонцем долину, на викошені луки, на ліс попід горизонтом і чисте прозоре небо, то тим сильніше відчував майбутню втрату, яка вже блукала зовсім поруч, і саме вона приносила у його серце той біль. Зрештою, він тут ненадовго, бо таку має долю і не може десь подовгу затримуватися, але чому все більше манить просте земне життя?!.
 
Роботи було на цілий день, але він майже не втомився, хоча безперервно згрібав висохлі під гарячим сонцем трави та носив сіно величезними в’язками до стодоли й там громадив, і лише коли розпечене світило забралося на свою найвищу вершину, прийшов пообідати та трішки відпочити. Хазяйка вже зібрала на стіл найрізноманітніші страви, сіла поруч нього і наливала йому гіркої, трішки накапала й собі, ще менше їла, лише дивилася на нього сумним печальним поглядом, наче він мав наступної миті покинути її. Мала надзвичайно квітучий молодечий вигляд, немовби справді скинула зайвий десяток літ і тепер виглядала двадцятилітньою молодичкою, в якої все життя попереду – життя з коханим поруч. Під вечір все сіно було у стодолі, він понапихав його аж під самий верх, ще поруч виросла добряча копиця, бо вже не вміщалося, і він, утомлений і щасливий від своєї втоми, пішов до мілинної річки, що текла в долині, та й певно не річкою була, а лише кволеньким потічком, який згодом, набравшись сили, ввібравши в себе тисячі інших струмочків, перетвориться в могутню нестримну ріку. Не знімаючи власного одягу, лишень облишивши на березі свого старого бриля, впав у спокійний, нагрітий жарким сонцем потік, вода змивала пилюгу і втому та несла їх далі, геть від цієї тихої погожої долини. Так і лежав у млявих хвилях і дивився у високе небо, на пташинок, що кружляли над ним, над усією долиною і крихітною біленькою хатинкою ув облозі вишневого саду, над темним лісом і його мешканцями, над усією прекрасною і багатостраждальною землею.
Вечеря була на столі, а жінка сиділа за столом у тихій сумній зажурі, що відразу й не зауважила його повернення, а він не хотів її тривожити й завмер нерухомо в порозі та дивився на похилу спину і жмут чорного волосся, що випинався з-під веселкової хустки. Несподівано він підійшов до неї й обійняв двома руками, на якусь хвилю навіть сам здивувався своїй відвертості та чулості, а потім припав губами до того пасма чорного волосся, аби вдихнути його запах – запах трав, криничної води, нестримного вітру і повітря рідної землі. Він також втрачав надто багато, хоча і знав, що час від часу він зможе повертатися сюди,  проте це буде лише коротка мить, а його життя мине далеко від цієї жінки, бо така доля чоловіків його землі, яка ніяк не може здобути таку бажану свободу. Вона знову не відчувала ні краплинки втоми, тіло почувалося молодим і звабливим, але від того не ставало легше, бо власна душа вщерть була наповнена іншим – тугою від близького прощання, болем від неминучої втрати, смутком за коротким і швидкоплинним щастям. Почула важку впевнену ходу чоловіка, за хвилю відчула зовсім поряд його дихання, а потім руки на власних раменах, але від того ледве стримала сльози, аж прикусила губу, відчувши солоний присмак своєї крові, та наступної миті змогла вгасити ті сумні почуття, адже він ще поруч, він ще з нею.
- Сідай до столу, – промовила якомога веселіше, освітивши обличчя посмішкою, – натомився ж, певно.
- Та зовсім ні, я, швидше, тут відпочиваю, – мовив, сідаючи до столу, – спочиваю душею, бо тілу досить лише сну і воно знову як учора, а душу… для душі потрібні інші ліки.
Тиха сумна розмова розважала їх за вечерею, кожен бо відчував близьке розлучення, хоча про те не згадували, кожен печалився тим у власній душі, потім вона неквапливо прибирала зі столу й стелила постіль, а він без поспіху курив люльку, сидячи на порозі, мали надовго запам’ятати цей вечір, а, можливо, й назавжди.
Він вибив люльку, ретельно продмухав її та заховав до кисета, згодом поважно встав і зайшов до оселі, міцно причинивши за собою двері, побачив на пухкій сніжно-білій постелі сліпучо красиву жінку з довгим чорним волоссям, розсипаним на подушці. Одна рука лежала на грудях, закриваючи великі перси, а іншу поклала на білосніжне простирадло, жовте місячне світло повзало по її звабливому тілу, світло зір неймовірно мінилося, наче в калейдоскопі, від блідо-жовтого до яскраво-рожевого і навіть пурпурового. Вона відняла праву руку від пишних грудей і поманила його до себе – а він, наче чекав на той знак, швидко скинув увесь одяг та опустився на постіль коло жінки. Вона поклала свою руку йому на плече, провела по кам’яних м’язах і зупинилася на його зап’ястку. Його тіло знову здавалося їй кам’яним, вилитим із гладкого землистого мармуру, з тією лише різницею, що цей камінь був неймовірно гарячим. Саме гарячим, аж запекло у пальцях, але вона ніколи б не змогла відвести руку, бо те полум’я вже захоплювало в полон, повністю оволоділо її свідомістю і тепер бажало її тіла. Вона давно була готова зважитися на це, можливо, з тієї миті, коли зрозуміла, що її чоловіка насправді вже немає на цьому світі, тому не варто далі чекати на нього, як чекала довгих десять літ. Але він не поспішав, поклавши свою кам’яну руку на її стегно, біле, м’яке, піддатливе і звабливе. Провів пальцями до живота, боязко обминувши лоно, потім охопив, ніжно і невміло, велике біле персо. Її тіло було неймовірно м’яким, а груди взагалі здавалися, здавалися… Він не мав із чим порівняти, лише лагідно торкався тих великих пишних паляниць, з яких хтось акуратно позрізав шкуринки. Раптом жінки голосно зітхнула чи то від болю, чи ж від жаги, він відсмикнув руку, але вона, підхопившись трішки та перехопивши його зап’ясток, знову поклала її на свої груди, водночас дихнувши  йому в обличчя полум’ям пристрасті. І те полум’я вмить охопило його всього, вкутало пекучою периною і завирувало десь у животі, від чого в нього ледве не вирвався голосний крик, але в останню мить він зумів його здавити в собі, лише зітхнувши таким же полум’ям, яке в одну мить обхопило жінку. Вона обійняла його руками та притягла до себе, опускаючи додолу, поки її вуста не обпекли його губи страшним полум’ям, од якого він не зміг би ніколи самотужки вирватися. А жінка все міцніше притискалася до нього, все сильніше опоясувала його своїми руками, що він якоїсь миті злякався, аби не роздушити ту м’яку піддатливу плоть, майже невагоме палюче тіло. Та жінка не відпускала його, її ноги несподівано обперезали його литки, а вогнище, що лише хвилю тому палало в животі, тепер зайняло все тіло, струшуючи його в неймовірних блаженних спазмах. Жінка голосно застогнала, від чого вогнище в ньому спалахнуло ще сильніше, тіло ще швидше зарухалося в хаотичних конвульсіях, від яких у нього почала крутитися голова, долівка почала вертітися, але він будь-що намагався не зупинитися, бо тоді припиниться той солодкий стогін. Та й жінка нізащо не дозволила б йому зупинитися, вона взагалі вже не бажала нічого іншого, крім цього кам’яного тіла, що пронизало її плоть і розтинало все тіло щомиті сильніше і швидше. Вона трималася за його руки там, де м’язи чоловіка випручувалися високими кам’яними гулями, й з кожним новим рухом вони напиналися все більше і більше. Тоді провела рукою по спині, де гарячі кам’яні гори безперестанку рухалися під його шкірою, поволі вкриваючись першою росою, і ще нижче, до сідниць, стиснувши їх щосили, а потім почала підштовхувати їх, наче допомагаючи чоловікові. І він не витерпів: полум’я раптом вирвалося назовні зі страшною силою, він більше не міг стримувати крику, який усе ж пробилося крізь замкнуті губи й зіткнувся зі стогоном жінки, яка в ту ж мить відчула те полум’я в собі.
А за якийсь час, коли вони лежали знесилені, вона раптом підняла голову з подушки та поглянула на чоловіка, котрий при сонному місячному світлі, що м’яко лилося через крихітне віконце хати, здавався і справді, наче вилитий із темної глини, однак зараз аж надто гарячої.
- Ти завтра підеш? – чи то запитала чи вже знала про те напевно, просто мала вимовити вголос ті слова, щоби вони існували в цьому світі, щоби вони були почуті чоловіком, аби не загубилися в її зболеній душі.
- Так, конче мушу йти, – він відповів після довгої важкої паузи, але голос був таким тихим і спокійним, що вона враз забула його слова, а сон своєю м’якою лапою огорнув її, легенько заколисуючи як маля. – Але я знову прийду, я постійно тепер буду з тобою…
 
Вона прокинулася з першим промінням сонця, але його вже не було поруч, і коли провела рукою по гладкому полотну простирадла, то вже не відчула ні краплинки минулого тепла, але від того не стало сумно і лише обережно поклала руку на власний живіт…
 
* * *
 
- Доброго здоров’я, бабусю! Чи не потрібна вам поміч?
Стара випрямилася, як те їй дозволила згорблена спина, бо саме скубла щойно зарізану курку, і побачила коло плоту високого ставного чоловіка на вороному коні, котрий так весело щирив зуби, наче у своєму житті не мав жодних прикрощів або ж досі не зазнав найменшої краплинки горя. Спершу їй навіть захотілося пригостити того красеня доброю пригорщею слів-перчинок, прогнати в три шиї того непроханого зайду, але не змогла зробити цього чи не вперше в житті, бо пекучі слова враз забулися, зникли, а тому промовила зовсім тихо:
- А чом та не треба! Вже хтозна-коли всі обсіялися, тільки ми нічого ото ще не посадовили у святу земельку.
- А чому ж молодої хазяйки ніде не видно, чи не захворіла?
Стара повела голову до хатинки, поглянула в крихітне віконце і там, у напівтемряві побачила вагітну жінку, котра мала ось-ось народити дитинку, і тоді все одразу збагнула, як і ухопила, що та має родити вже сьогодні вночі, бо він уже прийшов, а, отже, прийшов і час з’явитися на світ ще одній Божій істоті.
Вона також почула його голос і біль миттєво покинув її, можливо, й не залишив зовсім, просто вона забула про нього, згадавши щось зовсім інше, і їй захотілося вибігти йому назустріч, притулитися до нього, припасти вологими вустами до його сухих обвітрених губ. Проте тільки ледь-ледь підняла голову та плечі, спершись ліктями об тверду долівку і змогла побачити його верхи на вороному коні, при тому з грудей вирвався непроханий стогін-крик, і непрохана сльоза скотилася палаючою щокою. За якусь хвилю він увійшов до хатинки, височенний, красивий, в яскравому козацькому однострої, зі зброєю при поясі, одна рука лежала на руків’ї шаблі, а іншою скидав з голови шапку. Невпевнено наблизився до неї й опустився на одне коліно, бережно провів одними пальцями по великому животу, пучки ледве торкалися її, проте вона однаково відчула неймовірне тепло. Вона помітила, як тремтять його сильні руки, як намагається стримати всю їхню міць і не нашкодити необережним, надто сильним рухом.
- Мій син! – промовив стиха, вуста ледве ворухнулися і легка посмішка спалахнула на його темному обличчі.
Вона не здивувалася, так і належало статись, а тому поклала руку йому на рамено, відчула тепло міцного полотна, перед очима на крихітну мить з’явилася стара жінка у блакитному серпанку, котра схилилася над полотном, вишиваючи сорочку для сина, тоді провела долонею по його кам’яних м’язах і зн