Із „Книги оповідей”
 
- Ще не час! – промовив пошепки він, але навіть тоді встиг злякався, хоча був зовсім один і ніхто не міг його тут чути. Принаймні він так думав.
Поглянув через вибиту шибку на вуличку, яка вибігала на широкий запилюжений майдан, заповнений гомінкою юрбою. Це був старий напіврозвалений будинок, мешканці якого давно покинули його. Либонь, колись у нього поцілив один із палестинських „касамів”*, принісши в будинок смерть і спустошення. За декілька хвилин, дві чи, можливо, цілих п’ять і він має померти. Але боявся не тієї миті, а цих безкінечно довгих хвилин, які відділяли його від священного акту самопожертви.
І хоча насправді він пробув тут уже майже годину і нічого з його бажанням померти ще не сталося, та йому було боляче від думок, що безперервно крутилися в його голові та яких ніяк не міг позбутися.Тоді він починав молитися або ж повторював вірші з „Корану”. Раз по раз звідкись знову виринали думки про смерть, обриваючи чергового вірша. Все ж таки він не хотів помирати у свої неповні сімнадцять років, але признатися собі в цьому не міг. А тим більше не хотів помирати за власною волею, хоча добре усвідомлював, що це не самовбивство, бо самовбивство несе в собі слабкість, егоїзм, нездорову психіку. А в нас – істішад* – мука і самопожертва в ім’я Аллаха. Так його вчили шейхи* в релігійній школі.
Він знову поглянув у вікно. Наближалася обідня пора, а тому людей на майдані ставало все більше. Вони також мали з’явитися будь-якої миті, не можна було пропустити їхній прихід ні на хвилину. Але він не бажав, аби його хтось побачив у вікні закинутого будинку, бо це, звичайно, викликало б небажану підозру, а тому знову притулився до холодної стіни. Він без здивування відмітив, що йому зовсім байдуже до тих людей, котрі також мають через декілька хвилин загинути від його руки, бо надто міцно був переконаний в тому, що вбиває в ім’я Бога! Хоча подекуди він не міг збагнути, чому смерть ні в чому не винних людей має звеличувати Бога, чому свою віру він має утверджувати смертю інших, чому…
Але коли з’являлося надто багато питань, він згадував свого командира Хасана Саламе* і повторював його слова: „Мученицька операція являє собою вищий рівень джихаду* і підкреслює глибину нашої віри. Люди, котрі здійснюють підрив, є святими воїнами, котрі здійснюють одну з найважливіших заповідей віри”. Навряд чи він надто вірив словам Хасана, точніше, вони не торкалися його душі, існуючи лише в запаленому мозку, який запам’ятовував усе колись сказане. Йому навіть здавалося, що він пам’ятає геть усе, що сталося з ним з тієї миті, коли він почав усвідомлювати власне існування.
Всі прочитані книги він міг переказати з найменшими подробицями, а прочитані вірші назавжди залишалися жити в його пам’яті. Коран він також пам’ятав майже дослівно, крім тих незначних епізодів, яких він не міг збагнути, а тому й не прагнув запам’ятати. Але що це йому давало? У нього однаково попереду беззмістовне життя, але ти ще можеш зробити зі свого життя щось справді значиме. Ти ввійдеш в ряди мучеників, а твоя сім’я здобуде повагу в суспільстві, родичі будуть пишатися тобою й отримувати грошову допомогу. Він знав, що то не його думки, ці слова також принесені кимсь іззовні, але йому залишалося тільки вірити, що так воно і буде.
Їх усе ще не було і це чекання ставало для нього надто обтяжливим. Тоді почав упівголоса наспівувати пісню свою улюблену пісеньку, яку завжди згадував у важкі для себе хвилини: „Ми піднялися проти бандитів, ми піднялися і не здамося ніколи! Ми продовжимо справу наших батьків, ми віддамо, віддамо наші життя! Кров шахідів* навчила нас: шлях шахіда – шлях вічного життя. О, Аллах, благослови крок повстанців, бо той, хто пішов шляхом шахіда – вже переміг!”
Він співав її сьогодні вже разів із десять і вона йому насправжки піднімала настрій. Коли ж ця пісня набридала, то він заводив іншої: „Не плач, мамо, я став шахідом! Я впишу своє ім’я в історію власною кров’ю. Я пройду свій шлях до кінця, а якщо я не повернусь, не плач по мені, мамо!” Але цю пісню він не надто полюбляв, бо завжди згадувалася мама, а тоді боляче стискалося серце і йому ставало шкода і матір, і маленьких братиків та сестричок, і самого себе. А цього не можна було допускати.
Ноги заклякли й занило десь коло поясниці, але він однаково не зрушив зі свого місця, хоча так хотілося хоч трішки пройтися. Але він боявся, що його можуть почути чи побачити, тому лише на якусь хвилю відхилився від холодної стіни й поглянув на вуличку і на майдан, а потім знову повернувся у висхідну позицію, й продовжував чекати.
Він майже фізично відчував, як усередині його тіла пульсують нерви, вони потребували невідкладної дії, вчинку, але він мусив лише чекати, бо накази командира Хасана мали виконуватися з найдрібнішими деталями, а тому він не міг їх порушити. Тоді він у власній уяві повернувся у крихітну кімнату в релігійній школі, де на старих лавках сиділи перед Хасаном його товариші, чекаючи, коли він нарешті вчинить свій істішад. Він не може їх підвести, не має права вчинити гріх проти Аллаха і своїх товаришів, адже вони чекають від нього доказів його віри в силу Бога. Він має помститися їхнім ворогам, котрі забрали їхню землю, а тепер ще й знищують їх самих. Лише він зможе їх зупинити! О Боже допоможи, щоби швидше б це сталося!
А ще він боявся жити в цьому світі, де все надто далеке від його уявлень про землю, від того сприйняття світу, яке йому прищепив шейх із релігійної школи. Найбільше його лякали невідомі слова, які лунали звідусіль. Одне з них, найбільш вигадливе, чітко врізалося в його свідомість. Він навіть розпитував, що означає те дивне звукосполучення „індоктринація”* у викладача літератури, той спершу здивувався, а потім таки довго пояснював, але він так і не збагнув загадкового значення того важкого слова.
Він із жахом спостерігав за шаленою біганиною і демонічним шарпанням людської цивілізації, за нестримним розвитком усіляких там електронно-, біо- чи нанотехнологій, за неймовірними вивертами людського мозку, психіки та свідомості, за політичними процесами, за суспільною деградацією, за світовим пануванням і так далі, і так далі, і так далі…
І він не хотів жити в цьому світі, але іншого вже просто не існувало, бо вони знищили його. Він не знав конкретно, хто такі „вони”, бо ніхто з людей, які оточували його навіть якщо це був старий єврей з пейсами чи солдат ЦАХАЛу*, не наводив на нього стільки жаху, скільки неслося на нього з екранів телевізорів чи з динаміків радіоприймача.
Минула ще одна хвилина, а вони так і не з’являлися. Потрібно було якось збадьорити себе, розворушити свідомість, освіжити розум. Він згадав Фарфура, маленьке мишеня, яку допомагало Сарі Бархур* вести дитячу телепрограму „Піонери майбутнього”, і його смішну пісеньку, яку співало писклявим голосом: „Ми переможемо, Буш! Ми переможемо, Кондолізо! Ми переможемо, Шарон!” Але на хвилю замислившись, мишеня поправляє себе: „Ти ба, Шарон помер!”
Кожного разу він сміявся, коли згадував ту дурнувату пісеньку і забавне мишеня, але зараз посмішка лише на мить з’явилася на його вустах й одразу зникла. Він знав, що за ним спостерігають свої, щоби будь-якої миті допомогти йому здійснити свій чин і в жодному випадку не відступитися.
Як завжди, спостерігати за смертниками знову визвався Хала, надзвичайно худий невисокий молодик зі смертельно-холодним поглядом. Він давно втратив усю свою сім’ю, всі його родичі загинули, а він залишився в цьому світі один-однісінькій з однією мрією у житті – помститися. Його можна було б прийняти за підлітка, таким кволим і нерозвинутим він виглядав, зрештою, таким він і був, але коли поглянути в його очі, враження відразу змінюється, бо погляд у Хала більше притаманний старим і досвідченим людям, котрим хіба три чисниці до смерті. Він також боявся дивитися в очі Хала, хоча знав – сьогодні це обов’язково станеться.
А що, коли вони зовсім не з’являться? – він аж здригнувся від цієї думки. Адже наказ був досить точним: дочекатися, коли патруль ЦАХАЛу з’явиться на велелюдному майдані, тоді вийти зі свого укриття їм назустріч і здійснити підрив у самій гущі людській. Тобто, допоки патруль не з’явиться – йому заборонено виходити зі свого укриття, бо для командування найголовнішим було знищення саме єврейських солдатів. А можливо, Хасан знав, що він не зможе підірвати простих людей, і тільки вигляд солдатів підштовхне його здійснити задумане.
І в ту мить він зрозумів, що зовсім не бажає, щоби вони з’явилися на майдані, щоби кров тих людей пролилася на їхню сиву зболену землю. Ні, він не думав у ту хвилину про себе, бо його смерть була для нього доконаним незаперечним фактом, яку лише можна трішки відстрочити, але відвернути вже ніхто не в силах. Навіть Аллах, бо він упевнений, що для нього немає місця на цій землі, у цьому жорстокому світі. Й хоча він сам являв собою смертельну небезпеку для людей, котрі опиняться коло нього у останню мить, однак для нього це був лише перехід в інші координати, в інший часопростір, де існують лише він і Бог.
Все частіше і частіше він думав, що цю війну неможливо виграти. Ні вони, ні євреї не зможуть у ній перемогти, бо жертв цієї війни буде набагато більше ніж тих, хто зможе залишитися в живих. Якщо взагалі хтось зможе вижити. Виграють лише ті, хто дуже далеко від їхньої війни, але вони продають їм зброю, одяг і таке інше й одним і другим, заробляючи на їхній крові величезні статки. Зрештою ця безглузда війна закінчиться лише зі смертю одних чи інших, а найкраще, коли вони взагалі знищать самі себе, бо тоді…
Тієї миті він помітив їх. Вони виникли раптово на іншому боці майдану, саме там, де він і думав їх побачити. Він відчув холод усередині та водночас чоло рясно вкрилося краплинками пекучого поту. Вони неквапливо вийшли на майдан, проте їхні обличчя на такій відстані він не міг роздивитися, хоча дуже хотів побачити їхній вираз.
Мав ще хвилину зачекати, щоби трішки заспокоїти розтривожене серце й нерви. Згодом він відійшов від вікна, біля якого простояв годину і сім хвилин, вмить відчувши, якими важкими стали його ноги, і попрямував до скрипучих сходів, які вели донизу.
Згусток холодного жаху прилинув до горла, і він ніяк не міг його проковтнути. Мусив схопитися за наполовину вцілілий поручень, пояс заважав йому рухатися, але він навіть боявся доторкнутися до нього. Повітря бракувало у цьому затхлому закинутому будинку, на сходах було ще й досить темно. Широко розкривши рота, він пожадливо ковтав гниле повітря, боячись, аби його не взяли памороки. Бажав якомога швидше вийти назовні та водночас боявся, щоби не впасти на цих темних вичовганих сходах.
Світло бризнуло на нього з такою силою і ненавистю, що він мусив вчепитися за одвірок і заплющити очі. Потім долинули звуки, море звуків, до яких він мав звикнути й навчитися не помічати їх. Однак часу у нього залишалося не так уже й багато, він мусить іти вперед, на майдан. Розплющивши очі, він роззирнувся довкруж. Стара жінка навпроти пильно дивилася на нього, більше ніхто здається не помітив його з’яви. Праворуч вирував майдан, і він попрямував туди. Підходячи до нього, він побачив постать Хала, проте не став піднімати очей до нього, хоча добре відчував той жагучий злобний погляд на собі.
Звідси він не бачив солдатів, але добре знав, що ті йдуть йому назустріч. Був уже на майдані, неквапливо обминав юрбу, що вирувала нестримним життя і нічого не підозрювала. Позаду лишився Хала, він ще досі відчував його погляд на собі навіть крізь увесь цей натовп, який розділяв їх на минуле і майбутнє.
Мусив щоразу пильнувати зівак, що так і намагалися наскочити на нього, тому був неабияк зосереджений і обережний. Він уже давно вирішив, що як тільки побачить перед собою патруль, лише тоді засуне руку до кишені куртки. А зараз він опустив руки вздовж тіла, вони навіть не погойдувалися при його ходьбі, лише подекуди він піднімав їх, щоби не зіштовхнутися з кимсь із натовпу. 
Згодом він побачив, як натовп попереду нього поволі розступається, пропускаючи солдат ЦАХАЛу. А ще за хвилину він побачив їх крізь юрбу. Вони йшли просто на нього, лунко карбуючи крок і роззираючись довкола. Рука потягнулася до кишені куртки, вмить намацала там кнопку, яка мала привести пекельну машину в дію. І хоча на майдані було досить прохолодно – на його чолі виступили краплини поту.
Одна краплина прокотилася по його спині, й він мимоволі здригнувся. В голові творилося щось неймовірне, думки з шаленою швидкістю пролітали повз його свідомість, і щоби зупинити їх він пошепки заспівав своєї улюбленої пісні: „Ми піднялися проти бандитів, ми піднялися і не здамося ніколи!” Але навіть вона не могла його заспокоїти, бо він уже бачив перед собою обличчя солдатів. Першим, напевно, йшов їхній командир, такий поважний і серйозний був у нього вигляд. На крок позаду ступала дівчина в уніформі ЦАХАЛу, і він старався не дивитися на неї, бо десь всередині вже народжувалася думка: „Яка вона красива!” Тому намагався дивитися лише на командира, навіть не на нього, а у чорний отвір у стволі автомата „УЗІ”*, який висів на плечі в солдата.
- Ще не час! – промовив пошепки він, але страху не відчував. Він минув, залишилася тільки тупа зосередженість на дулі автомата, який несе смерть у їхні домівки. Не залишилося й колишніх сумнівів, бо голова повністю опустіла, лише глуха біль пульсувала у тому пальці, який мав натиснути на крихітну кнопку, щоби нарешті виконати свій чин.
Залишалося з десяток кроків і між ними вже не було нікого. Командир, здається, помітив його, бо його рука лягла на автомат, а палець опинився перед спусковим гачком. Він не спускав погляду з гашетки, вмить подумав, що як тільки палець почне рухатися він натисне на кнопку. Командир щось вигукнув, але він нічого не розчув у цьому гармидері.
Вони були вже майже поруч, їх розділяло чотири чи п’ять кроків, але їхні пальці не рухалися. Він підняв погляд і подивився в очі солдату. Той, либонь, уже все збагнув, бо його очі переповнив дикий страх. Палець зарухався, натискаючи на спусковий гачок. В останню мить у його голові зродилася ще одна думка: „Чому я маю зараз померти, а не спостерігати, як Хала, за смертю інших. Я помру, а він просто піде звідси й буде далі жити. У світі, де вже не буде мене…”
 
*Касам (кассам) – приватно виготовлена ракета відносно невеликих розмірів із великою вибуховою силою. Використовується палестинцями для обстрілів території Ізраїлю.
*Істішад – страждання чи самопожертва.
* Шейх – шаноблива назва значного богослова в Ісламі. 
*Хасана Саламе – палестинський командир терористів-смертників.
*Джихад – поняття в ісламі, яке означає пильність на шляху Всевишнього Аллаха.
*Шахід – у мусульман – мученик за віру (буквально – загиблий з молитвою „шахада”, ісламським символом віри, на вустах).
*Сарі Бархур – 11-літня ведуча палестинського телеканалу „Аль-Акса”.
*Індоктринація – цілеспрямоване поширення якої-небудь політичної ідеї, доктрини, учення для формування заданої суспільної свідомості.
*ЦАХАЛ – армія оборони Ізраїлю і головний орган його безпеки.
*УЗІ – сім’я пістолетів кулеметів, які випускаються ізраїльським концерном Israel Military Industries. Назва походить від ім’я конструктора зброї Узіеля Галя.