Спершу він довго стояв і дивився на незвичну і примхливу монументальну споруду, що займала весь обшир, підносилася мало не до небес, і не міг ніяк визначити для себе, що ж то таке було: замок чи палац, бо то було таке дивне поєднання різних стилів, напрямків, епох і культур, від чого вся споруда швидше скидалася на фантазію надто імпульсивної та вигадливої дитини, ніж на справжню величну, громіздку і масивну будівлю.
Довго дивився на той витвір винахідливої ірраціональної фантазії, пригадав усе бачене дотепер і міг із упевненістю стверджувати: такого він ще не зустрічав на своєму шляху, а побачив таки багатенько. Майже все своє доросле життя він провів у мандрах, вони стали для нього єдиною домівкою, зрештою, він і ніколи не мав власної оселі, крім, хіба, у ранньому дитинстві, а того майже не пам’ятав і, насправді, ніколи не бажав для себе іншого життя.
Найбільше любив мандрівник знаходити всілякі дивовижі, ну хоча б таку як оце, що раптом постала на його довгому шляху, коли він зовсім того не очікував, навіть не сподівався на такий подарунок примхливої долі, хоча до її примхливості він давно звик, проте це не заважало йому кожен раз дивуватися побаченому. Ось і тепер, стоячи перед цими високими кам’яними стінами він відчував, як споруда небезпечно манила його, і в тому він вбачав ще більшу несподіванку, адже дотепер його принаджувала лише дорога, і ніколи тепла й затишна оселя, хоч би якою спокусливою вона не видавалося на перший погляд.
Він обійшов споруду декілька разів, заглядав у вузенькі вікна з міцними ґратами, проте всі розташовані надто високо, щоби хоча б щось угледіти, водночас у них не було й найменшої ознаки хоч якогось світла, щоправда назовні було ще достатньо ясно, вечір лише замірювався завітати у гостину до тієї оселі, а тому могли господарі чи їхні слуги не запалювати свічки в холодних кімнатах замку чи палацу. Не вловив він і жодного звуку, який міг би долинати звідти, чув лише власні кроки по твердій випаленій глині, шурхіт торбини в себе за плечима, крик якоїсь птиці десь високо в небі, цвіркотіння невидимого цвіркуна, шемрання вітру серед поодиноких кволих дерев, що подекуди випиналися в цій грізній пекучій пустелі.
Він подумав, що міг легко здолати цей замулений рів, що оточував будівлю, зелена з пліснявою вода у деяких місцях напевно сягала б йому кісточок, і лише в найглибших хіба поясу, проте однаково не зміг би здолати ці неприступні стіни, надто гладкі та прямовисні, без жодної зачіпки, виїмки чи борозни. Вкінці, змирився, що знову потрібно буде ночувати в пустелі, спати на твердій холодній долівці, підмостивши під голову власний лікоть і вкрившись протертим плащем, а повечеряти йому знову не доведеться, добре, хоч ще лишилася прохолодна джерельна вода, якої вистачить хіба на завтра чи й того менше.
Згодом він надибав скорчене і зовсім сухе дерево, вирвана з корінням із землі, ідеально придатне для гарного вогнища, біля якого можна буде й погрітися, бо сонце ось-ось заховається у брунатних пісках пустелі, а потім стане зовсім холодно. Неквапливо руйнував мертве деревце, складаючи на три купки гілочки: більші, середні та маленькі, щоби потім скласти з них вогнище – спочатку найменші, поверх положив уже більші, а геть товсті відклав на потім, коли розгориться вогнище і можна буде кидати в розбурхане полум’я великі поліна.
Дістав із торбини кресало та кремінь і заходився народжувати вогонь, займався тим вправно, не один раз це робив, а тому за кілька хвилин жмут сухого листя зайнявся кволим вогником, який поступово ріс, перекидався на маленькі гілочки, а потому охопив і всю ватру. Тим часом уже повністю стемніло, темне склепіння неба вкрилося дрібними краплинками зір, але місяця не було видно, а тому єдиним вогником у пустелі було його багаття, що неквапливо розгорялося, даруючи йому водночас таке необхідне тепло.
Він знову і знову оглядав будівлю, шукаючи найменших слідів перебування там людей, але всі вікна виділялися на сірих стінах темними порожніми плямами, від того мандрівникові робилося геть прикро, адже так близько від нього була людська оселя, та проникнути в неї він не міг. А так бажалося з’їсти чогось теплого і смачного, випити вишуканого вина і нарешті виспатися в теплій м’якій постелі, бо ж він надто довго був у дорозі, а тому поволі відчував, що мандрівки вже добряче приїлися йому чи навіть набридли, а тому бажав чогось іншого, того, чого ніколи дотепер не мав і не мріяв про те.
Може, справді йому варто відпочити, відпочити саме в теплі й затишку, відчути все, від чого він відмовився, чого був позбавлений, і, можливо, занудьгувавши в спокійній благодаті затишного помешкання, він потім зможе відчути нову нестримну жагу до мандрівок, яка знову потягне його в дорогу, і він вирушить таки в путь із минулим завзяттям і снагою. Йому справді тепер бракує справжнього непереборного бажання подорожі, він розтратив його безкінечними дорогами, вічна втома позбавила найсолодшого відчуття в дорозі – жагу до незвіданого. Чи ж він просто захотів зрозуміти, що то є таке домашній затишок.
Він кинув у вогнище останнє найтовстіше поліно і несподівано яскравий стовп вогню здійнявся високо в небо, освітивши безкінечну пустелю, в якій раптом заметушилися невидимі тіні, вирвав із темені високу стіну будівлі чи то замку, чи то палацу, бліде світло поповзло доверху, зазирнуло в темні вікна, здійнялося на дах і зникло в чорній порожнечі неба. Потім вогнище відразу принишкло, крихітні язички вогню ще облизували товсте поліно, але вогнище вже ледве жевріло, не даючи світла, хоча ще випромінювало таке бажане серед холодної ночі тепло, але і його з кожною хвилиною ставало все менше і менше, аж поки мандрівник не почав щільніше закутуватись у свій старий потертий плащ.
І раптом він почув, як десь опускають ворота, їх не було видно, лише скрипучий неприємний і водночас такий бажаний звук ржавих ланцюгів, які тримали важку неприступну браму, яка через декілька хвилин стане мостом, яким він зможе ввійти до затишної людської оселі. Але він зовсім не пам’ятав, із якого боку лишилися ворота, навіть точніше, він і не бачив їх, коли обходив замок-палац, а тому зараз, схопившись на рівні, він прислухався до грізного скрипіння ланцюга і намагався визначити, в якій зі сторін знаходяться ворота. Врешті-решт, схопивши свої нехитрі манатки: старий плащ і сухоребру торбину, він помчав у той бік, де, як йому здавалося, і відчинялися ворота, хоча і зовсім не був у тому впевнений, просто він мав би щось зараз робити, а єдине, що у цю мить варто було вчинити – то це просто бігти.
В останню мить йому вдалося помітити браму, яка вже почала рухатися доверху, а тому він мусив заскакувати на поверхню воріт і чимдужче гнатися вперед, аби сховатися всередині будівлі. Він нісся у темінь, нічого не бачачи перед собою, ризикуючи напоротися на якусь невидиму перешкоду, та це його не зупинило, він знав, що має будь-що проникнути в ту будівлю. Коли брама зачинилася, згасивши кволенькі промінці світла, які дарувало далеке зоряне небо, і мандрівник опинився в цілковитій темряві, в якій, обернувшись довкола себе, він не зміг хоча б щось побачити, його зір не впіймав навіть найменшого крихітного промінчика світла, тому стояв на одному місці в повній розгубленості, намагаючись вирівняти своє дихання і спинити розтривожене серце.
Згодом, одягнувши плащ і закинувши на плече торбину, він виставив уперед праву руку і ступив крок, за ним другий, третій, четвертий і вперся рукою в холодну слизьку стіну, а тому відразу відсмикнув руку і повернувся трішки праворуч. Ступив кроків із десяток і долоня знову вперлася в щось тверде, але це вже був метал, а тому він виснував, що то є брама, яка щойно зачинилася за ним, тоді слід іти у зворотньому від неї напрямку, і, повернувшись на сто вісімдесят градусів і виставивши вперед праву руку, помаленьку й обережно побрів уперед.
Він не уявляв, що так довго можна йти у цьому замкнутому просторі, відмірюючи його неквапливими обережними кроками, витягнувши для певності руку перед себе, проте пальці вільно проникали в темноту порожнечі. Мандрівник втратив лік своїм крокам, проте він намагався підтримуватися наперед визначеного маршруту, що мав пролягати тільки вперед, хоча темінь навколо нього, здавалося, лише згущувалася і він не міг побачити жодної краплинки світла попереду.
Та за якийсь час він таки мусив зупинитися, бо ніяк не міг збагнути, як у такій навіть величній і громіздкій будівлі може існувати всередині стільки простору, як можна так довго йти в одному напрямку і нікуди не прийти, а тому він просто завмер на одному місці, спробував нерухомо стояти на одному місці, щоби спробувати хоча б щось побачити, почути, уявити. Водночас він почав помічати, як у середині нього почала рости тривога, бо звідкілясь народилася думка, що він раптом потрапив у якийсь загадковий лабіринт, у простір непідвладний людському розуму, у щось потойбічне, незрозуміле, таємниче.
Згодом вирішив, що це все від нерухомості, від стояння на одному місці, а тому вирішив будь-що продовжувати свою путь, бо неможливо, що він не зможе відшукати вихід, хай навіть іде по колу, але і тоді знову потрапить до брами. Світло таки він побачив – випадково і неочікувано ­– відразу навіть не зрозумів, що то є, бо воно з’явилося якоїсь миті десь праворуч нього маленькою, зовсім крихітною цяточкою, але досить чіткою, яка висіла в просторі десь далеко-далеко.
Він зупинився знову і довго вдивлявся в ту цятку світла, поволі помічаючи, що вона наближається до нього, або ж то йому лише так здавалося, бо в цій суцільній темноті йому могло привидітися будь-що. Але через декілька хвилин у нього не було жодного сумніву: цятка повільно наближалася, вона росла в своїх об’ємах і водночас міняючи власну форму, і він почав уявляти, що б то могло бути. Та ще за якусь мить він зрозумів, це полум’я свічки в чиїхось руках – воно то меркнуло, то знову розгорялася ясним полум’ям і постійно рухалося у напрямку до нього.
Згодом він почав розрізняти контури обличчя: спершу це була розмита пляма, яку з темноти вихоплювало світло свічі, надаючи йому непевних рис, щомиті змінюючи від потворного до прекрасного. А ще кілька хвилин пляма перетворилася на бліде обличчя людини, на якому грали тіні від свічі, водночас надаючи йому загадковості чи й потойбічності, а ще за мить зовсім несподівано перед ним постала жінка в білому вбранні.
- Доброї ночі, пане! – Промовила вона надзвичайно низьким голосом, наче говорила крізь якусь перешкоду, і справді: її плечі та шию облягала розкішна шаль, закриваючи разом і нижню частину обличчя, а тому мандрівник не міг бачити вуст жінки. – Я лише щойно помітила світло від вашого вогнища і тому відразу наказала відкрити браму. Прошу до моєї оселі.
Він відкрив рота, маючи намір щось сказати, проте жодної думки не промайнуло в ту мить у голові, тому лише щось прошамкав нерозбірливе, що мало означати привітання, проте жінка навряд чи почула його, бо вже поверну-лася кругом і прямувала геть, а тому він був змушений попрямувати за нею.
- Ви мандрівник? – Хоча вона радше констатувала ніж запитувала, а тому йому не залишалося нічого іншого, як знову промовчати у відповідь, лише намагався роздивитися тендітну жіночу постать у білосніжному вбранні, яке виділялося в густому мороці. Вони знову пустились у путь безкінечними коридорами замку-палацу в цілковитій темряві, лише свічка утворювала тьмяну ауру навколо жінки, і те світло, неначе відбившись від жінки та її ясної сукні, розсіювалося кругом на кілька метрів, проте однаково не могло розбити густої чорноти, а тому він поспішав за тим дивним образом, що швидше витворила його фантазія, ніж то було насправді.
Шлях знову пролягав незміряними коридорами будівлі, він знову дивувався, яка вона простора і шкодував, що не зміг її роздивитися при денному світлі, проте, гадав, ще випаде така нагода, хоча, чомусь подумав, він із радістю затримається тут щонайдовше. Та зараз його найбільше турбувало, як не загубити ту химерну постать, зіткану зі тьми та світла, бо хоча жінка наче йшла досить неквапливо, у нього постійно виникало почуття, що він наступної миті її загубить, так раптово і неочікувано вона зникала з його очей за черговим поворотом.
Може, тому час від часу йому здавалося, що насправді та жінка лише плід його фантазії, як і цей загадковий замок-палац, як і вся ця ніч, а, можливо, і все його життя, таким нереальним і вигаданим раптом видалося йому все довкола. Проте несподівано жінка зупинилася, і він побачив невелику кімнатку з палаючим каміном, від якого йшло приємне тепло і світло, хоча в кімнаті було ще багато свічок, але вони не давали надто багато освітлення, а тому приміщення однаково видавалося тьмяним і трохи моторошним.
- Прошу, пане, присядьте, відпочити, а я принесу вам чогось випити. – Промовила неголосно жінка владним і шорстким голосом, якому лише підкоряються і ніколи не допустимий жоден перекір, а тому він лишень устигнув кивнути у відповідь, хоча жінка навряд чи й це помітила. Коли вона вийшла, він подумав, що непогано було б щось з’їсти, але однаково не став би просити того, щось невловиме зупиняло його, сковуючи не лише язик, але власну свідомість, від чого він ставав наче яловим і безсилим. Натомість почав розглядати кімнату, в якій окрім величезного каміна, двох масивних фотелів і крихітного столика поміж ними, більше нічого не було, а, можливо, все інше губилося в густій темряві, а він не ризикнув вийти з освітленого кола навкруги каміна.
Тоді підійшов упритул до палаючого вогнища і став розглядати канделябри, що стояли на масивній поличці над каміном і все разом утворювало якусь вигадливу архітектурну споруду, щоправда, скоріше уявну, ніж реальну. Камін був зробленим таким чином, що нагадував велетенську роззявлену пащу невідомої страхітливої істоти, поличка і канделябри створювали наче верхню частину пащі того дивного звіра, в лобі якої палали з десяток свічок-очей. Два фотелі скидалися на лапи фантастичного створіння, які він розклав перед собою і ось-ось покладе на них свою велетенську голову, перед тим поласувавши смачною вечерею.
Він подивувався своїй фантазії, бо насправді нічого дивовижного в тому не було: камін і два крісла перед ним, хіба лиш усе те при тьмяному, а тому трохи таємничому освітленні, бо, помітив згодом, сяйво, що сіялося від каміна було надто яскравим і постійним, наче полум’я горіло рівномірно і непохитно, а не повсякчас то гаснучи, то знову спалахуючи, як то буває при справжньому багатті.
Спробував пильніше придивитися до вогнища, проте полум’я було надто яскравим і гарячим, навіть стоячи за декілька кроків, він відчував тепло, аж рум’янець вкрив його щоки, а на чолі виступили краплинки поту, тому він повернувся назад і всівся в одне з крісел. Наступної миті з’явилася жінка, беззвучно виникнувши із суцільної темряви, підсунула ближче до каміна крихітного столика, на нього вона поставила два келихи, пляшку з вином і тарілку з канапками, а ще за мить келихи наповнилися багряним напоєм, він знову подивувався надто яскравій барві трунку, але думки знову були замерзлими чи завороженими.
- А де ваші слуги, ласкава господине? – Вперше спромігся він на запитання, яке швидше вихопилося в нього автоматично, хоча справді був здивований відсутністю чи, точніше, прихованістю слуг, але в цьому замку-палаці все видавалося незвично таємничим.
- Вам не варт їх бачити, пане, тому навіть не шукайте зустрічі з ними. – То було промовлено таким крижаним голосом, що в нього виникла велика підозра чи то справді жінці належать ті слова, адже шаль все ще огортала її плечі та шию, але вуста вже були відкритими.
Вона повернула до нього голову, і він зміг роздивитися її обличчя з великими темними очима, що надто виділялися на тлі досить блідої шкіри лиця і такої збляклої сукні, яка тепер, при яскравому світлі від каміна, не здавалася аж такою білосніжною, як раніше. Та згодом він помітив, що одна щока жінки, а саме та, якою вона була повернута до каміна, набула яскраво-рожевого кольору, але найяскравіше палали її малинові чуттєві губи, він спробував згадати ім’я актриси, що мала такі ж звабливі вуста.
Жінка взяла до рук одного з келихів і підняла до своїх вуст і враз сяйво від полум’я заграло в напоєві всіма барвами веселки, а потім довкола розлилися потоки рясної зваби, а він не мав ані найменшого бажання від них ухилитися.
- Я навіть не знаю вашого імені, ласкава господине. – Слова знову ж таки здалися йому сухими та неживими, вони якось надто дивно звучали в цьому замкнутому просторі, в якому, чомусь був у тому переконаний, жоден звук не відлітав поза ці стіни, як і не проникав сюди з довколишнього світу.
- Чи ж так важливе для вас моє ім’я, адже я можу назвати себе будь-як, але це однаково нічого не змінить. – Тепер у її крижаному голосі звучала відкрита іронія, можливо, навіть зневага до таких аж надто банальних, на її думку, речей, чи ж просто не бажала вимовляти власне ім’я.
- Ми є заручниками власних імен, а тому будь-яке інше може спотворити нас чи навіть убити. – Я намірився спровокувати її, хоча, чесно кажучи, не надто піклувався про незнання імені жінки, а просто відчувши потребу до спілкування, адже, спробував порахувати скільки днів не чув людську мову й мусив зупинився на переліку місяців, а тому мені було, зрештою, приємно чути голос людини, а тим більше гарної жінки, хай і холодної та колючої.
- Що ж, пане, у такому разі мені варто лишитися просто господинею, якщо це вас задовольнить. – Вона знову піднесла свого келиха до вуст, він не міг відірвати свого погляду від того захопливого видовища, хоча вино зовсім йому не смакувало, було надто терпким і солодким, а ще він просто боявся втратити голову, адже напій був досить п’янкий, а він надто втомлений дорогою.
- Чи ж у каміні постійно вогонь палає? – Вже, либонь, із півгодини вдивлявся у полум’я, але воно ні крихту не змінювалося, хоча не було жодних ілюзій, що багаття не є справжнім, до того ж розглянувшись довкола так і не помітив ні дров, ні вугілля, нічого, щоби вказувало на те, щоби полум’ю давали хоч якусь жертву.
- Так, його неможливо ніколи загасити. – Жінка закинула ногу на ногу і провела рукою по блискучій пелені довгої спідниці, наче намагалася виправити тканину, він задивився на худу кисть руки з тонкою блідою шкірою.
- Навіщо ж його постійно підтримувати, коли ваш дім – порожній, ну чи майже порожній, адже окрім вас, я нікого в ньому не бачив? – Він повернув голову і поглянув на профіль жінки, яка тепер дивилася у вічне полум’я вогню немигаючим поглядом, і вже не міг відвести погляд від того прекрасного лику.
- Щоби нагріти цей дім, бо він надто великий і холодний, зрештою, ви також завжди рушаєте в путь, який вам уже добре відомий.
- Дороги завжди інші…
- Дорога лишень одна, ми постійно проходимо нею, нічого не помічаючи обабіч. Ми сліпці на цій дорозі, не маючи навіть поводиря, нам невідома кінцева зупинка, і, зрештою, не знаємо про мету подорожі.
- Бо нам головна сама дорога, так, можливо, без поводиря, без знання кінцевої зупинки і без самої мети, але ми прагнемо вперед, навіть якщо цей рух по колу.
- Навіщо?..
Він прокинувся геть пізно від колючого холоду, що вже повністю заволодів його тілом і хоч як він не ховався під теплою периною, але ніщо не могло порятувати від крижаного повітря, проте він однаково чудово відпочив, бо таки спав у м’якому, можливо, не надто теплому ліжку, зрештою, він давно звик до всіх прикростей свого існування. У кімнаті було ще досить темно, через крихітне віконце майже при самій стелі сонячне проміння заледве пробуджувалося від свого сну, зрештою, придивившись уважніше, і самого сонця не зміг зогледіти, помітив тільки бузково-перламутрові хмари й не було їм ні початку ні кінця.
Він поглянув на годинник, який висів на стіні над його головою, довго розглядав масивний громіздкий корпус дзиґарів, який здавався вибитий з каміння, придивлявся до циферблату з візерунком, намагався розгледіти стрілки та не міг нічого збагнути, бо стрілок було чи то три, чи шість, чи… їх кількість постійно мінялася, а тому кожної миті вони показували зовсім інший час.
Проте однаково потрібно було залишати тепле пристанище, він пристойно відпочив і вже варто рушати далі в дорогу, хоча м’яко сьогодні спалося, та й із господинею чомусь не хотілося прощатися, їхня розмова так раптово обірвалася, точніше навіть, вони просто відклали її на потім, і він не може просто зараз піти, не закінчивши їхню суперечку. Мусив зізнатися собі, що й у нього немає великого бажання нині рушати в путь, загалом і відпочинок був надто коротким, а тому на краще буде затриматися ще бодай на день, якщо, звичайно, господиня не попре його геть, хоча він не помічав учора у неї такого бажання.
Він таки встав і швидко почав вдягатися, спостерігаючи, як з його вуст раз по раз виривається хмарка теплого повітря і водномить тане, ще раз поглянув у крихітне віконце, сонця таки справді не було, а небом пливли все ті ж бузково-перламутрові хмари.
Коли він спустився крутими вузькими сходинками у кімнату з каміном, що все ще палав яскравим полум’ям, хоча там однаково нікого не застав і, повагавшись якусь мить, усе ж присів ув один із фотелів, бо таки зараз надто добре відчув, як він змерз протягом цієї довгої осінньої ночі. Вже наступної хвилі пекуче повітря шмагонуло його по обличчі, він підніс закоцюрблені пальці до ватри, помічаючи, як тане лід під шкірою і вона поступово стає червоною і гладкою, а ще за якийсь час його охопило почуття блаженства і безтурботності, водночас поступово стиралися будь-які думки про нові мандри. Проте він відразу збагнув свій стан, підхопився на рівні та швидким кроком залишив теплу кімнату з каміном, у якому все ще палало яскраве полум’я, і попрямував безкінечними коридорами в невідомому напрямку.
Він крокував ледве освітленим вузьким коридором, який не мав по обидва боки жодних дверей, мутно-блакитне світло проникало невідь-звідки, а тому мусив щосили вдивлятися в простір перед собою і однаково нічого не помічав довкола, проте прямував постійно вперед, хоча тепер абсолютно не знав, куди рухається. Нарешті він опинився перед сходами, що вели кудись униз, на якусь мить зупинився у задумі, та іншого ходу не було, хіба вертати назад, але цього не бажав зовсім, а тому почав поволі спускатися гвинтовими східцями, високими та вузькими, помічаючи, що й до того тьмяне світло тепер зовсім розсіюється і лише десь із самого дна струменіє каламутна блакить.
Але, здолавши чимало приступок усе почало змінюватися – яснішим ставало світло, темна пелена щокроку розсіювалася, тому пришвидшив крок і за якусь хвилю зупинився перед навстіж відчиненими дверима, а ще за крок опинився в залитому ранковим світлом просторому приміщенні з високою стелею повністю заставленому шафами з книгами. Він стояв на досить високому балконі, з якого спускалися сходи до правильної круглої форми великої зали, посеред якої, у самому її центрі, були розташовані декілька столів і крісел коло них, один із який займала господиня замку-палацу повністю зосереджена на читанні давнього фоліанту величезних розмірів.
Не став турбувати жінку, спустився сходами й опинився перед шафами з книгами, які утворювали суцільну стіну, і він попрямував уздовж безкінечних полиць, безшумно ступаючи по кам’яних плитах, устелених чомусь яскраво-зеленими доріжками, водночас розглядаючи тисячі різноманітних корінців із назвами книг і їх авторів, це заняття відразу захопило його, раз по раз брав до рук якусь із книг, гортав її, уважно розглядаючи переважно старовинні сторінки, багато було рукописними, але більшість із них написані незнайомими мовами, хоча він упізнав латинь, яку колись давно вивчав, але тепер заледве пам’ятав.
HABENT SUA FATA LIBELLI – прочитав ув одній з них і в голові негайно відновив давно завчені слова: „Книги мають свою долю”, згадалися молоді роки, він одразу якось прояснів, навіть усміхнувся, хотів навіть поділитися тією посмішкою з господинею, але вона була далеко від нього. Поставивши книги на своє місце, попрямував до центру кімнати, однаково розглядаючи корінці, але незабаром він опинився у глухому куті й мусив вертатися, допоки знову не потрапив у безвихідь, тоді, пришвидшивши кроки, хаотично почав шукати вихід з галереї книжкових шаф, але не міг його знайти, бо шафи розташовувалися по колу, утворюючи своєрідний лабіринт.
Спершу хотів крикнути на жінку, попрохати її допомоги, проте стримався, бо чомусь подумав, що вихід має відшукати сам, адже він стільки разів опинявся і в більш складних життєвих перипетіях, а тому давно навчився сам вибиратися з будь-якої ситуації. „Я у книгозбірні, – подумав він, – а тому вихід повинні підказати книги”, – і він виявився повністю правим, бо пильніше придивившись, він помітив, що всі книги розташовані в алфавітному порядку, зважаючи саме на латинський алфавіт, і коло входу до кімнати знаходилися книги на літеру Омега, а у центрі зали повинні знаходитися книги, що починаються на літеру Альфа.
- Тут тисячі книг про подорожі, зрештою, майже всі книги описують мандрівки, а решта ж книг – про спрагу подорожі. – Промовила жінка тихим голосом лиш тільки він опинився у центрі кімнати, бо, либонь, чекала на нього, хоча навіть не обернулася, проте, вочевидь, не мала сумнівів, що він зможе подолати цей лабіринт, справді-бо не був надто складним, а тим паче для мандрівника.
- Чи ви також живете лише спрагою мандрів – тому чому б вам не вирушити в подорож, адже, як я розумію, тут нічого вас не тримає?
– Він обійшов столи півколом і присів за один із них, на м’який і зручний стілець, який, здавалося, був навмисно створений для нього і розташований навпроти його співбесідниці.
- А хіба хоча б ця книгозбірня не варта моєї присутності, проте, гадаю, ви не зможете це збагнути, бо ж вас, напевне, нічого не може стримати на одному місці! – Вона здійняла на нього свій погляд, гострий і морозяний, таким же став і її голос, добряче розбавлений роздратуванням і, на якусь коротку мить здалося, люттю, але наступної хвилі все зникло.
- Так, у вас чудова книгозбірня і мені стає зрозумілим, що вона насправді може полонити книжну людину. – Він відчув, що справді міг тут лишитися, в цьому шкіряному кріслі дивної форми, що прибирає найбільш сприятливу для тебе позицію, і тільки ти поворухнешся, як крісло змінює власну позу, лише б тобі було зручно.
- Ще більше вона вимагає до себе уваги, бо книги постійно потребують догляду, як діти, навіть якщо ніхто не торкається до них. – Господиня знову опустила голову, провела рукою по книзі, що лежала перед нею на столі, либонь, була одна із найстаріших, проте досить добре збережена і навіть фарба, якою була вималювана перша буквиця на сторінці й орнамент навколо тексту, зовсім не зблякнула від років.
- Але навіщо за ними доглядати, якщо вони нікому не потрібні й нікому не приносять ні користі, ні задоволення? – Він відчув, що справді міг тут залишитися назавжди, не підніматися з цього м’якого крісла, гортати старі фоліанти, вдихаючи пил століть і морщитися від яскравого сонця, що пробилося крізь крихітні віконечка при самій стелі.
- Чому ви вирішили, що вони нікому не потрібні, або ж не приносять насолоди, бо в нашому житті нічого немає сталого, а в існуванні цих книг – тим паче. – Вона різко встала, аж неприємно і боляче зітхнув зручний шкіряний стілець, швидко закрила книгу, проте зробила це акуратно і бережно, взяла її до рук, дбайливо і поквапливо, обернула до виходу та, ступивши два кроки, знову звернулася до нього: – Я чекаю вас о першій годині в залі для обідів. – А тоді вже швидко рушила поміж шафами з книжками, ще якийсь час було чутно звуки її кроків, потім на якусь мить вона з’явилася на сходинках на балкон і тоді зникла в проймах дверей.
Він лишився сам посеред величезної книгозбірні, з тисячами й тисячами книг, яких йому не вдалося прочитати, згадалися університетські роки й неймовірна спрага за справжніми книгами, які були просто недоступні йому тоді, а тепер вони ось поруч нього, вони чекають на нього й він відчув неймовірний потяг.
Взяв зі столу першу ж книгу, що лежала до нього найближче, масивна і важка, підсунув її до себе і поглянув у плетиво небачених досі знаків, він пильно розглядав їх, водночас усвідомлюючи, що будь-що мусить вивчити цю дивовижну мову і пізнати зміст цієї книги. З кожної наступною хвилиною він бачив, як тисячі непрочитаних книги манять його до себе, як поглинає в себе м’яке і зручне крісло, як оточують шафи й нависає над головою стеля кімнати, як поступово зникають чари мандрів і надходить щось зовсім незвідане дотепер.
Піднявшись сходами на балкон і ввійшовши через двері в темний коридор, він знову відчув себе в лабіринті, але цього разу він почувався досить упевнено, хоча насправді ще не міг абсолютно спокійно орієнтуватися в замку-палаці, але ніщо вже його не тривожило, а тому просто рушив уперед довгим ледь-ледь освітленим коридором. Окрім напівмороку тут панувала і суцільна тиша, навіть його власні кроки губилися в нетрях м’якого килима, жоден звук не міг пробитися сюди крізь товсті стіни замку-палацу й, либонь, як і не міг вирватися назовні, хоча які тут можуть існувати звуки, крім коротких розмов двох самотніх істот.
За якийсь час він зупинився перед трьома дверима зовсім несхожі одні на інші ні формою, ні розмірами, ні матеріалом, з яких вони були виготовлені, либонь, і зроблені вони були в різний час, бо ті, що були посередині, масивні, металеві, надзвичайно міцні з великою вилитою ручкою; ті, що були ліворуч – швидше нагадували величезний пролом у стіні, заставлений збитим нашвидкуруч щитом із дошок, а вже праворуч виднілася крихітна нора, в яку людина могла зайти лише навколішки, але лише тоді, коли відвинула б величезну кам’яну брилу.
Ввійшовши у середні двері він опинився в яскраво освітленій бенкетній залі з довгим столом посередині та безліччю стільців обабіч нього, а ще два великі стільці по обидва торці було відсунуто трішки від столу, а перед ними щедро заставлений різними трунками стіл. Господині в залі ще не було, тому він нерішуче спинився в проймах дверей, але ті самовільно, чи то від невидимого протягу закрилися, підштовхнувши його ззаду, від чого був змушений зробити два кроки досередини.
- Сідайте, пане, якщо ваша ласка, бо страви вже давно на столі. – Промовила жінка позаду нього, безшумно наблизившись до краю столу, коло якого він стояв, налила повну чару вина з пузатого бутля, потім знову перетнула кімнату і налила вже собі багряного напою, й зайняла своє місце навпроти мандрівника.
- Дуже вдячний вам за запрошення до столу, а також за те, що прихистили бідного мандрівника, котрий, на жаль, немає чим віддячити навзаєм. – Слова в цій залі звучали надзвичайно, здавалося, що вони спочатку піднімалися до самої стелі, й лише згодом спускалися донизу, хоча луна все ще продовжувала кружляти над їхніми головами.
- Це надто дивно звучить, адже мандрівники не шукають даху над головою, а швидше вільного простору перед собою. – Її мова була віддаленою і приглушеною, але від того він ще більше вслухався в ті далекі слова, наче боявся, що вони раптом розтануть у напівтемряві високої зали й не долетять до нього. – Але давайте піднімемо келихи за долю кожного з нас, бо, на жаль, її не можна вибрати.
Вони одночасно піднесли келихи до вуст, він відчув досить тонкий і вишуканий аромат, можливо, трішки терпкий і надто солодкий, – трунок відразу вдарив йому в голову, а він уже не мав сили тому противитися, бо, все ж, залишався безумно утомлений.
- Що це за вино – воно надто п’янке і… прекрасне? – Вино безперешкодно розливалося по його нутрощам, від того ставало приємно і легко, напевно, лише у ту мить він відчув, що втома таки поволі зникає, а тіло набуває минулої наснаги, живості й ще чогось, незвіданого дотепер.
- Це вино з калини, що росте навколо стін цієї оселі, – його робив ще мій прадід уже, либонь, більше ста літ тому. – Господиня надпивала вино крихітними ковтками, довго смакувала ним і потім знову піднімала келих до вуст, відчуваючи при тому неймовірну насолоду, зрештою, вино справді було казковим.
- А чому ви лишилися в такому величезному будинку сама, адже тут надто порожньо і… холодно? – Те незнане досі почуття, як і вино, проникало в усі клітини його тіла, лишаючись там назавжди, й хоча він спромігся усвідомити невідворотність тих процесів, проте вже не зумів змусити себе зупинити їх.
- Я не мала ні мужності, ні сил вирушати у мандри, та й підтримати мене в подорожі не було кому, і до того ж… – Погляд її темних очей, трішки затуманений якоюсь сумною думкою, зупинився на крихітному вікні праворуч жінки, в якому можна зогледіти шматок безкрайньої пустелі та блакить неба над нею.
- І? – Він також поглянув ліворуч, у вікно, де випаленою пустелею ще бігла тонкою смужкою дорога, якою він сюди прийшов і якою мав би залишити цей замок-палац, але зараз не мав у тому жодної певності, хоча й сам не розумів причини того.
- Гадаю, що найголовніше для мандрівника – це все ж таки мати мету своєї подорожі й хоч куди він прямує, у більшості випадків, його мета чекає на нього вдома. – Вона пильно поглянула на нього, а він відчув безжальний вогонь її чорних очей, який ув одну мить досяг його зіниць і проник крізь них у середину безвольної плоті, в самісіньке серце й оселився там навічно.
- Вечерю подам у кімнату з каміном, гадаю, вже знаєте, де це. – Жінка поставила на стіл порожній келих і різко піднялася зі стільця, так і не доторкнувшись до їжі, швидким упевненим кроком перетнула зал і, навіть не поглянувши у його бік, вийшла.
Залишившись на самоті у просторій залі, нарешті взявся за їжу, все ж таки востаннє він їв дні три тому, та й то окраєць черствого хліба і двійко кислих яблук, запивши все джерельною водою, а тепер ось у великому просторому будинку, за столом, щедро заставлений стравами, та із келихом казкового вина; він спав у м’якому ліжку, хай і не дуже теплому, має дах над головою і можливість виконати найзаповітнішу мрію. Так, він забув смак подорожі, його зовсім не тягне в дорогу, але це, напевно, минеться, йому знову запахне дорога, але станеться потім, пізніше, колись вона, можливо, знову покличе його за собою.
Він вкотре простував напівтемними коридорами, які, здавалося, йому, були тими ж стежками, що стелилися під ногами в цьому замку-палаці, й таки мали завести до серця жінки-господині, бо йому обов’язково потрібно здобути її, рано чи пізно, це буде найголовніша подорож у його житті, навіть якщо для цього йому буде потрібне все життя, бо вже добре відає, що вогонь її серця назавжди полонитиме його…