Гортаючи сторінки різноманітної періодики, вряди-годи прагну відшукати інформацію, що є позитивною чи, радше, такою, що несе заряд надії на бажане звільнення від жовчного окислу реалій української політики.
Чи слід одягати політикам памперси, а чи перетворювати парламент на громадську вбиральню, здійснюючи акти словесної дефекації просто в прямому ефірі – усе це сумна й вартісна риторика наших з вами обранців – лідерів політичних об’єднань, котрі de jure і de facto мало скидаються на ефективних управлінців.
Вартісною ця риторика є насамперед тому, що в час економічної кризи, підсиленої кризою української державності, окремі особи, котрі позиціонують себе елітою, демонструють брутальну зневагу до власного народу, котрому це вартує найдорожче.
Невдовзі нас очікує ще одна виборча кампанія – президентська, котра традиційно розпочалася без оголошення про старт але лідери уже побігли… Відтак, спробуємо спрогнозувати найхарактерніші риси перегонів, що стартували поки що неофіційно.
Перш за все, це економія коштів. Лідери перегонів навряд чи реєструватимуть багато, «зголоднілих» у міжвиборчий час, «технічних кандидатів». Відтак у виборчому бюлетені можна буде розгледіти близько двох десятків претендентів на посаду, половина з яких мужньо боротиметься за один відсоток голосів виборців.
Невисокі виборчі бюджети позбавлять кандидатів від спокуси застосування дорогих та витончених технологій, більш звичним і дешевим буде використання адміністративного ресурсу. Ефективною залишиться модернізована технологія  підкупу виборців через благодійні фонди та системи роздачі допомоги збіднілому люду від імені кандидатів.
Особливим попитом під час президентських виборів користуватимуться зловживання та маніпуляції громадською думкою через ЗМІ. Вже зараз помітним є вплив власників на редакційну політику, коли окремі загальноукраїнські канали не бажають висвітлювати діяльність деяких політиків навіть за хабарі.
Тим часом перманентна кризовість у суспільстві призвела до розчарування виборців в більшості політиків. Поглиблення кризи, вочевидь змінить риторику виборчої кампанії і методи її проведення. Лідери  змагатимуться за кращий, «іменний» сценарій виходу з кризи, збільшиться кількість протестних вуличних акцій з політичними вимогами, та, по при все, у вимушено політизованому суспільстві явка виборців буде досить високою, на рівні 70%, і, лише  близько 5% виборців голосуватимуть «проти всіх».
А вартуватиме така кампанія кандидатам, за оцінками експертів, близько 500 мільйонів доларів США.
Допоки політтехнологи обмірковують теоретичні варіанти дострокового припинення повноважень Президента через процедуру імпічменту, проведення в 2009 році конституційної реформи, відміну прямих виборів Президента або подовження його повноважень, юристи зайняті різночитанням норми Конституції України щодо призначення дати проведення президентських виборів. Чи відбудуться вони 27 грудня 2009 року, чи 17 січня 2010 року, а підрахунок і встановлення підсумків голосування триватиме впродовж новорічно-різдвяного циклу свят. Це неминуче позначиться на якості організації виборчого процесу.
Законодавство про вибори Президента традиційно переглядатиметься (деякі проекти змін до закону вже зареєстровані у профільному комітеті ВР) і там можна віднайти, м’яко кажучи, застарілу норму щодо обмеження виборчого фонду кандидата, який зараз складає 50 тисяч мінімальних зарплат (за прогнозом на грудень 2009 – це 33 млн. 450 тис. грн.). А збір 500 тис. підписів, значна частина котрих зазвичай буває сфальсифікована, при перевірці дозволить у раз потреби, застосувати вибірковий підхід до реєстрації кандидатів.
Тим часом, політизація роботи ЦВК може призвести до звинувачень у політичних рішеннях, розгляду виборчих спорів чи можливого зняття кандидатів з реєстрації.
Невиразна картина доповнюється пожадливим здобуттям та утримуванням владних щаблів лідерами, котрі уславили себе галасливими, малопередбачуваними, хаотичними і безсистемними діями, що за нинішніх реалій межують з безумством.
У природі існує життєво – вивірене поняття доцільності. Для тварини, що потрапляє у стан загрозливий фізичному існуванню – не важливо хто стане для неї поживою: член власного стада чи кульгава вівця, що відбилася від отари. В соціумі діють подібні принципи.
В українському суспільстві ця межа, схоже, ще не перейдена, а відтак – марно сподіватися на інформацію, котра принесе довгоочікуваний стабілізуючий позитив.
В такий момент у владі хочеться бачити управлінців – фанатиків, скромних кризових менеджерів, котрі мовчки, без демагогії, вестимуть свій слухняний народ до втраченої колись давно мрії на передбачуваність, послух закону і вектор розвитку. Скажете нездійсненна романтика? Можливо, але суспільство відчуває значний попит на такі особистості і вони з’являться, бо попит породжує пропозицію.