Після того, як Рівненське агентство розповсюдило звернення до журналістів з приводу чергового піар-заходу для медіа від влади, я отримав відгук однієї поважної заслуженої журналістки України. Оскільки для коментарів це забагато інформації, то вирішив кинути коментар і відповідь на нього в блог для продовження дискусії з цього питання.

Заслужена журналістка України:

«Володимир, перш, ніж претендувати на журналістику, треба бодай мати журналістську освіту. А то біда, що у пресу «лізуть» всі, кому не ліньки. Чому не лізуть в операційну не хірурги? Чому дітей вчать, скажімо, не медики? Спочатку стань журналістом, прояви себе як журналіст, а тоді давай оцінку іншим ЖУРНАЛІСТАМ. Не тобі судити, чи варте на життя звання «заслуженого» чи ні. До журналіста справжнього тобі, пробач, рости і рости ой як багато. Це не лише моя думка, а й думка інших «заслужених». Але заслужених перед людьми і читачами, а не перед певними політичними силами. Спочатку отримай диплом ЖУРНАЛІСТА у престижному вузі, а потім називайся ЖУРНАЛІСТОМ», – так у коментарях

Володимир:

Звісно, я ще нічого не знаю в журналістиці і нічого не вмію, ви праві. І у мене історико-філологічна, а не журналістська освіта (професійні медіа-тренінги, ви, я так розумію, за освіту не вважаєте). Але ось вам думка журналістів і медіа-фахівців, яких вам важче буде назвати незнайками та недожурналістами:

Дейвід Ґонтлетт, викладач медіа і комунікацій Вестмінстерського університету (2011 рік):

«В університеті журналістську освіту зазвичай пов’язують із прагненням отримати роботу в медіагалузі. Це не завжди слушно, особливо зважаючи на те, що роботодавці часто охочіше наймають істориків, літературознавців чи фізиків – людей, які «на чомусь знаються» - аніж випускників журфаків.»

Євген Федченко, колишній журналіст-міжнародник і ведучий телеканалу СТБ, а нині Керівник Могилянської школи журналістики (2010 рік):

«Рівень журналістської освіти в Україні є цілком співвідносний із рівнем освіти взагалі. У багатьох університетах є викладачі, які хочуть і можуть викладати журналістику по-іншому. І є дуже великий попит на викладання журналістики по-іншому. Але з року в рік ніяких холістичних змін не відбувається, і журналістська освіта характеризується інертністю, повним відривом від реального медіавиробництва, часом – неприкритим заробітчанством на тих, хто хоче отримати професію журналіста.

‑ Нерідко можна почути, що спеціальна журналістська освіта не потрібна. У професію мають приходити спеціалісти інших профілів (економісти, фінансисти тощо). Як ви вважаєте, чи це так? Чому?

‑ Спеціалізація дуже потрібна річ, оскільки допомагає висвітлювати ту чи іншу тематику професійно, особливо беручи до уваги тенденцію медиаринку до нішевості та гіпернішевості. Це вимагає надзвичайно вузькоспеціалізованих знань у виробників контенту. Але в умовах навчального процесу навчання вузькій спеціалізації забезпечити надзвичайно складно. Кожен із таких напрямів має очолювати людина, яка має надзвичайний досвід. Тоді буде досягнуто максимального ефекту.

Можу знову послатися на досвід Анненбергу, який із року в рік вводить нові спеціалізації, виходячи з двох принципових міркувань: якою є потреба ринку і наявності людини, що стане лідером у викладанні цього напряму. Так було створено програми Entertainment News (бо це Голлівуд), «Спортивна журналістика», «Журналістика про культуру», «Релігійна журналістика». Як бачимо – дві останні програми, – це не лише данина економічній кон’юнктурі, але і розуміння соціальної відповідальності та суспільної ролі медіа».

Сергій КВІТ, директор Могилянської школи журналістики, президент Центру медіа реформ (2004 рік), нині президент НаУКМА:

«Чи можуть редакції українських засобів масової інформації обійтися без спеціальної журналістської освіти, яку пропонують наші навчальні заклади? Відповімо не вагаючись: так. Вітчизняна журналістська освіта і мас-медіа функціонують до певної міри в паралельних площинах, самодостатньо і незалежно одні від одних. Такий стан справ є ненормальним, і як довго він триватиме, залежить від професіоналізму обох сторін».

Алексей Ходорыч, спецкорреспондент, руководитель группы журнала «Коммерсантъ-ДЕНЬГИ» (2011):

«Как человек, закончивший журфак Ростовского университета и работавший журналистом с самой юности, я всегда любил в пух и прах разбивать сам принцип обучения журналистике. Что РГУ, что МГУ — без разницы, всё это полная профанация.

Самая большая профанация — теория журналистики. Не наука вовсе, так как никаких действительно научных наработок там нет. Просто имитация. Профанация поменьше — история журналистики, пара фактов про Гиляровского, Новикова и Аграновский молодец плюс кое-что ещё. Никакой имитации, но история скудненькая и как ответ на вопрос «С какой пользой ты провёл эти пять лет?» никак не подходит. Я точно даже не помню, чему там меня учили, помню лишь вопрос, который всегда у меня сидел, — зачем это всё? Где реальные полезные знания? Было лишь два полезных предмета — русская и зарубежная литература. Но всё остальное — пустота. Медиков учат резать, физиков — взрывать атом, математиков — разгадывать Ферма, даже филологи и те углублённее время жизни в университете проводят, но в журфаке пользы нет никакой».

Наталія Петрова, медіа-юрист (Оксфордський університет, Великобританія, програма стажування «Медіаправо і медіаполітика»; Школа підготовки кадрів для медіа FOJO, Швеція) (2010):

Журналістика – одна з тих професій, де не потрібен диплом, виходячи з базового принципу свободи вираження погляду. Будь-хто, в кого слово гарно лягає на папір і хто має що сказати, може бути журналістом. І саме тому існує міжнародний стандарт - держави не повинні встановлювати будь-які кваліфікаційні вимоги журналіста, бо це означатиме, що є перешкода в реалізації цього права вираження свободи слова. Кваліфікаційні критерії журналіста в західному розумінні не вимагають освіти. Людина може бути столяром і одночасно блискучим журналістом. У нас вважається, що журналісти, які працюють у редакції, обов´язково повинні мати вищу освіту. У цьому полягає найбільша різниця – світоглядна.

Ольга Червакова, парламентський кореспондент СТБ:

«Я взагалі не бачу користі в освіті журналіста. Журналістика – це володіння базами даних і технологією. Коли до нас приходять діти з перших курсів і починають писати телесюжети за шаблонами «творів» на філологічному факультеті, хочеться, як кажуть наші редактори, «обнять і плакать». Журналіст має володіти реальними знаннями в реальній професії, бути експертом у якійсь галузі. Це не обов´язково має бути політологія. Якщо журналіст висвітлюватиме тему культури, адекватним кроком було б закінчити істфак, або опанувати фах кінокритика. Якщо людина хоче писати про макроекономіку – їй саме місце в Наргоспі. Нині ситуація така: журналісти без досвіду і спеціальних фахових знань не можуть критично сприймати інформацію на брифінгах. І несвідомо допускають, щоб ними маніпулювали. В тому, що новини виходять прісними й інфантильними, винна не в останню чергу й журналістська освіта».