Чи можна мавпі розтлумачити суть високого балетного мистецтва? Думаю, що навіть якщо б знаменита циркова школа Дурових узялася б за цю справу, то вона, звичайно, спромоглася б навчити мавпу виконувати певні па, проте ніколи б навіть вишколені \"брати наші менші\" не виконали б \"Лебединого озера\" так, як це притаманно людям. Зрозуміло, що якби мавпі доручили оцінити балетну постановку класичного театру, то вона б, напевно, зробила б головний висновок: \"В антрактів не давали бананів, і це погано\".
 
Мавпування від журналістики – це хвороба, яка стає все агресивнішою і поширенішою. Так, корифеї вітчизняних мас-медіа з НСЖУ бідкаються, що мас-медійний простір заполоняє орда недовчених або ненавчених \"професіоналів\", які, вміючи лише тримати в руках мікрофон чи опанувавши комп\'ютерну клавіатуру, не поважаючи старших і не належачи до жодної журналістської школи, нав\'язують суспільству чужу думку, ігноруючи основним постулатом: не можна змішувати інформацію з коментарем!
 
Проте далі бідкання справа не йде, а чинне законодавство скоріше дозволяє приятгнути до відповідальності представників легальної журналістики, аніж вхопити за \"хвоста\" і витягнути з нори тих, хто забув, що таке, честь, совість, гідність і мораль. Це відбувається тому, що насправді і \"верхам\", і \"низам\" вигідно, аби ЗМІ були підкронтрольними або великому бізнесові, або безмежній владі, або низькопробним запитам далеко не найкращих прошарків населення.
 
Звичайно, були проблеми в цьому плані й раніше. Хто встиг попрацювати бодай день в умовах \"розвинутого соціалізму\", той прекрасно знає: держава позбавляла редакційні колективи від клопотів із передплатою, придбаням паперу, вона часом давала обраним квартири, а начальству – машини з-під обкомівської сідниці, проте натомість вимагала неухильної слухняності. Було на Волині дві газети (партійна і комсомольська, та ще обласне радіо). І на цьому плюралізм закінчувався, хоча, поклавши руку на серце, велика когорта колег навіть у таких антитворчих умовах примудрялася служити Слову і Людині, а не Вождю чи Рублю.
 
Тільки ж не для того спочатку Перебудова, а потім здобуття Незалежності намагалися змінити життя на краще, щоб зараз ми всі опинилися в великому інформаційному нужнику, куди гадять всі, кому не ліньки. Особливо це стосується деяких інтернет-проектів, яким законодавець дозволив оприлюднювати що завгодно, про кого завгодно і коли завгодно, й при цьому не відповідати за жодне слово.
 
Ті, хто має сильну психіку, вони, як кажуть, \"на дурних\" не ображаються. Хто вразливіший, той переживає душевні страждання. А от замовники і виконавці брудних піар-технологій, на жаль, й досі продовжують знаходитися в комфортних умовах. Хоча, чесно кажучи, який комфорт може відчувати писака, який за тридцять срібняків може біле назвати чорним, а чорне – білим, той, хто діє за принципом формальної логіки: \"Правда, що ви вже не б\'єте свого батька? Ні!! Значить, ви його били раніше!!!\"?
 
Комфорту немає. Є страх, що рано чи пізно все відкриється, і колеги показуватимуть пальцем на того, хто робить свою чорну справу, заховавшись за псевдонімом.
 
До речі, варто, мабуть, нагадати, що це таке.
Як стверджує \"Великий тлумачний словник сучасної української мови\", \"Псевдонім: 1. Прибране ім\'я, прізвище або авторський знак, яким користується письменник, журналіст, актор та ін. Замість власного прізвища. 2. Людина, що виступає під прибраним псевдонімом\".
 
Історія знає чимало прикладів, коли знамениті на весь світ автори виступали під псевдонімами. Наприклад – Леся Українка. Проте весь світ знав, що насправді Леся Українка – це Леся з родини Косачів. А той же ж Тарас Шевченко обійшовся без псевдоніму, проте й так весь світ вклоняється перед його літературним та мистецьким талантом. Тому наявність чи відсутність псевдоніму – це не головне. Як наявність у людини верхніх кінцівок: їх можна використовувати і для рукостискання, і для кулачного бою.
 
Тому той, хто є членом НСЖУ, без сумніву, прекрасно знає, що в обліковій картці треба вказати не лише ім\'я та прізвище, а й псевдонім. Бо історично так склалося, що не в усіх редакціях схвалюється, коли на одній і тій же ж сторінці з\'являється кілька матеріалів, підписаних одним і тим же ж прізвищем. Тоді й використовується псевдонім. Причому, один і той самий.
 
У варіанті мавпування журналістики псевдонім виступає способом уникнути відповідальності за паплюження інших і засобом вираження найхимерніших фантазій в процесі виконання завдання,я ке формулюється дуже просто: \"Так треба\"!
 
Тому доки це триватиме, доти людям все важче буде розібратися, де правда, а де брехня. Бо напівправда – це також неправда…