Події 5 серпня в Печерському суді Києва розділили Україну. Після арешту Юлії Тимошенко по один бік опинилася влада з її незрозумілим бажанням будь-що домогтися поставленого результату, по інший – не просто політики, не просто народ – елементарний здоровий глузд.
Цими діями влада зруйнувала довіру не тільки до конкретного суду, а й до судової системи загалом. Стало очевидно, що одна гілка влади є підконтрольною іншій, а це характеризує Україну як авторитарну державу.
Як написав Мустафа Найєм у своєму блозі на «Українській правді» після арешту Юлії Тимошенко, «їхня війна перетворилася на війну кожного». Світ перестав бути різнокольоровим, він став чорно-білим, у ньому зникли напівтони. І тепер кожен повинен визначитися, який колір йому обрати.
Нас знову змушують зайняти одну з двох світоглядних позицій. Ми вже робили це і 1 грудня 1991 року, і під час Помаранчевої революції. А сьогодні не маємо іншого вибору, як бути на боці здорового глузду.
Взяття під варту Тимошенко зайвий раз підтверджує: нинішня влада не усвідомлює, що найвищою суспільною цінністю, яку, відповідно до Конституції України, вона (влада в особі Президента) повинна боронити та гарантувати, є громадянські права людини. Це право висловлювати свою думку, право мати власну політичну позицію, право на захист у суді, презумпція невинності, врешті-решт, право на елементарну людську гідність. Позбавивши всього цього Тимошенко, Луценка, Діденка, влада одночасно позбавила цього кожного з нас. І водночас остаточно розвіяла сумніви щодо своєї «європейськості», «демократичності», «українськості». Таке враження, що принципи, які, здавалося б, укоренилися в нашому суспільстві, чужі чинній владі, бо як інакше сприйняти вислів МЗС України, адресований європейській громадськості: «Ми очікуємо, що майбутні відносини між Україною та ЄС є ширшими, ніж доля одного політика»? Виходить, доля однієї людини є ніщо, нею можна знехтувати, на неї можна не зважати. Тоді зрозумілим стає прагнення влади та її сателітів виправдати історичну роль Сталіна та часи сталінських репресій.
Знаю, мені закидатимуть, що свого часу виступав персонально проти Тимошенко. Сьогодні я від жодного свого виступу не відрікаюся, навіть більше – готовий підписатися під кожним словом, сказаним тоді. І напевне, вже ніколи не проголосую за Тимошенко, якщо їй буде якась розумна демократична альтернатива.
Але сьогодні я готовий зробити все, щоб і Юлія Тимошенко, і Юрій Луценко, й Ігор Діденко, і всі ті, хто опинився під пресом політичних переслідувань, могли брати участь у виборах. Вважаю, що це мій громадянський обов’язок. А вони як політики вже відповіли за все на минулих виборах.
Закликаю людей до небайдужості. Адже не можна бути байдужим у ситуації, коли важиться доля України.
Свої слова адресую не послідовним прихильникам чи противникам Тимошенко. Нехай їх почують передусім люди, які розуміють всю складність особи Тимошенко, які в роздумах, чи варто активно діяти в цій ситуації.
Варто! Заради утвердження громадянського суспільства в Україні, а не заради будь-яких персоналій.
Варто! Бо історія, як правило, не дає другого шансу, а перший, мені здається, ми ще не втратили.
Варто! Бо за нас ніхто не наведе лад у нашій державі.
Варто! Бо завтра така ситуація стане звичною у всіх сферах нашого життя і стосуватиметься кожного.
* * *
Десять років тому Юлія Тимошенко сказала, що задля перемоги Ющенка на виборах президента вона готова навіть білизну прати в його штабі. Сьогодні я особисто погоджуся на будь-яку роль, яку мені відведуть у порятунку України від диктатури.
Я закликаю всіх громадян об’єднуватися, щоб спільної боротися проти режиму.
Ми підійшли до межі, за якою не має бути байдужості. У такий переломний момент розвитку Української держави тільки активна позиція дозволить нам відстояти цінності, завойовані нашими попередниками.