«Українське суспільство прагне сильної владної руки», - твердять в один голос усі політологи та публіцисти. Озброївшись цією тезою, напередодні нових виборів піарники центральних штабів розробляють різні версії захоплення влади – від жорсткого партійного тоталітаризму більшовицького штибу до присвоєння диктаторських повноважень однією особою.
 
Дозволю собі не погодитись а ні з думкою про ефективність посилення централізованих владних повноважень в умовах економічної кризи, а ні з твердженням про те, що український народ прагне нового царя.
 
Завжди дивувався з поведінки декотрих волинян, які приходили до мене на прийом як до голови облдержадміністрації, з вимогами покарати малолітнього хулігана, який зневажає бабусю і брутально лається з нею або розібратись із сусідкою, яка жене самогон і споює всіх представників чоловічої статі на селі. Не кажучи вже про спори за межі, паркани, спільні коридори чи окремі двері… Спільним у цих епізодах було те, що усі мої прохачі сліпо вірили і щиро сподівалися, що ось вже зараз Бондар озброїться кийком, «надає по шапці» усім кривдникам, декого за аморальні вчинки відправить у виправну колонію чи на примусове лікування – і Правда восторжествує! Мені було ніяково пояснювати цим, переважно літнім людям, що з такими питаннями слід звертатися до правоохоронних органів чи до суду. Бо після моїх слів я бачив в їх очах глибоке розчарування – їм демонстували Силу Правди, а вони прагнули Правди Сили.
 
Але чи думали ці люди, що було б, якби я мав повноваження карати і милувати без розбору на власний розсуд і якби їх сусідка (хуліган, землевпорядник тощо) встигли звернутися до мене раніше? І чи не були б покарані батьки хулігана, що залишили його підсліпуватій бабусі на виховання з пристойною сумою грошей, цінність яких дитина неспроможна усвідомити? Чи не виявилося б раптом, що спірна земельна ділянка свого часу була самовільно захоплена і, хоч оброблялася ним 30 років, але не належить родині скаржника?
 
Якщо хтось думає, що звичка апелювати до влади як до примусу  характерна тільки людям старшого покоління з радянським тоталітарним світоглядом – він помиляється. Для мене показовими були квітневі пленарні слухання на сесії обласної ради питання «Про стан захисту суспільної моралі в області». Доповідачі різних рівнів та виступаючі депутати з традиційно ліберальними поглядами щиро жалкували, що Національний комітет не має повноважень цензури щодо журналістських матеріалів, що не можна державним циркуляром заборонити писати і видавати «неугодні» книжки, співати неугодних пісень, транслювати неугодні передачі. Але чи порахував хтось із виступаючих, це ж скільки цензорів з бланками циркулярів необхідно приставити до кожного засобу масової інформації і чи допоможе в такий спосіб зредагований ефір виховати у дитині – повагу до батьків, у молоді – здоровий спосіб життя, у пролетаря – шанобливе ставлення до приватної власності?
 
Дуалізм  завжди був характерним для словянської ментальності. Спираючись на цю архаїку, нам нав’язують думку, що єдиною альтернативою правової анархії та суспільного нігілізму (які спостерігаємо зараз) може бути тільки диктатура та всепоглинаючий контроль, що по суті означає  вибір між двох зол. Це вже неодноразово траплялося в українській історії. Але бажаючи справедливого проводиря, частіше отримують пихатого деспота. І чи в царі справа?
 
Як на мене, українському суспільству катастрофічно бракує відповідальності, причому на всіх рівнях – як на владних київських пагорбах, так і в територіальних громадах і безпосередньо в родинах. Гостро відчуваючи цей недолік суспільної організації, невміло користуючись демократичними механізмами притягнення до відповідальності злочинців від політики, економіки, цивільного чи господарського права -  люди насправді шукають захисту та гарантій свого майбутнього. Вони готові жертвувати елементами своєї приватної свободи задля суспільної стабільності та справедливості. Але аж ніяк – не задля безмежної влади політичних лідерів чи авторитетів.
           
Виховати почуття відповідальності в українському суспільстві сьогодні – вже складно, але можливо. Необхідно покласти край колективній безвідповідальності місцевого самоврядування, політичній безвідповідальності партійних списків, потоку суспільних провокацій та маніпулювання громадською думкою.
 
Теорія педагогіки твердить, що найкращий спосіб виховання – приклад. Лише особисто дотримуючись декларованих принципів і правил, можна навчити когось їм слідувати. Тому українське суспільство потребує не сильної руки, а сильної духом політичної еліти, сформувати яку можна тільки через механізми особистого представництва та особистої відповідальності.
 
Я та мої однопартійці категорично проти «новітніх» ідей виборів Президента в Парламенті, голів виконкомів – в радах, депутатів – в «закритих» партійних списках. Бо це стане ще більшим посиленням безвідповідальності, позбутись якої прагне український люд. І якщо наша Конституція проголошує народ єдиним джерелом влади, то кожен громадянин, делегуючи комусь право державного управління і примусу, повинен мати можливість спитати безпосередньо з того, кому він це право делегував, за свої негаразди чи кривди. Спитати з усією Силою. Бо то – його громадянська Правда.