«Не журися що любиш
а до тебе не пишуть
не телефонують
мороз надворі а ніхто тобі пальто не застібнув під горло…», – ці слова з поезії Яна Твардовського, «ксьондза, котрий пише вірші», як він сам говорив про себе, усіляко уникаючи назви «поет»;- вляглись собі любесенько в мою свідомість, так органічно й природно вписавшись в мій нинішній настрій, що я щиро подивувалась. Хоча морозів ще наче й нема, але так хочеться, аби хтось  нагадав про шалика чи парасольку, коли я вискакую у похмуру осінню вулицю; поцікавився, чи встигла я пообідати за щоденними клопотами; насварив, зрештою, за те, що не взяла ні шалика, ні парасольки і знову не встигла пообідати. Тільки з роками, на жаль, починаєш розуміти, що то не марудність, то любов. Любов справжня, віддана, чиста, безкорислива. Така, яка живе у кожному поетичному  рядочку ксьондза Твардовського. Чесно, навіть не віриться, що ксьондза, бо від духовної особи підсвідомо чекаєш суворих  повчань, застережень, заглиблення у догми та схоластику, якихось застиглих аксіом та нудних істин. А, між тим, він раптом дивує мене хоча б оцим:
«…самотня жінка рідко самотня –
знаю – це банально
але в банальному небанальне таїться
мудра бджола мед і з бур’янів збирає…»
Ну звідкіля людині, котра дала обітницю целібату, знати, які там банальні чи небанальні пристрасті вирують у  жіночому серці, які демони живуть у розбурханій  душі, яке там справжнє її обличчя ховається за маскою незворушності та благополуччя... Але, о диво, я знаходжу в тих наче б то простеньких віршах  і відповіді на давно хвилюючі питання, і заспокоєння, і поживу для роздумів, а ще – величезне бажання глибше пізнати людину, котра подарувала мені це завше незабутнє побачення з СЛОВОМ, з відчуттям щастя, котре дають ось такі миті майже сакрального одкровення та оголення душі.
Віршник… Саме так називав себе сам Ян Твардовський і ось це «Віршник», з великої літери, пасує йому неймовірно. В ньому легкість, щирість, природність і, разом з тим, таємничість, магічність, загадка. Я намагаюсь розгадати її, вкотре вчитуючись у скупі дані його біографії, котрі по крихтах збирала з усіх доступних джерел. За нашими людськими мірками життєвий шлях його був досить довгим, дев’яносто насичених у творчому плані років. Але на події, особливо в останні десятиліття, біографія його доволі скупа. А мені так хочеться збагнути, що ж саме спонукало молодого, повного сил чоловіка, котрий уже пізнав п’янкий смак слави та визнання, видавши збірку поезій та захистивши магістерську працю з польської філології, у віці тридцяти трьох років (!) з доброї волі змінити цивільний костюм пересічного громадянина на аскетичну рясу католицького священика. О, ця одвічна жіноча цікавість, котра, за версією тієї церкви, котрій служив ксьондз Твардовський, назавше позбавила раю увесь людський рід та прирекла його на одвічне каяття, сум’яття, муки сумління. Однак, якби не вона, то й усе існування роду людського нині було б під дуже великим питанням. Певно, саме такими міркуваннями й керувалась співвітчизниця панотця Твардовського пані Магдалена Гжебалковська, коли взялась за написання його біографії. На теренах інету інформація про її книгу йде під грифом скандалу, хоча, скоріше за все, ніякої крамоли в ній нема. Авторка просто намагалась подати біографію Віршника не академічно - сухо, а надати йому якихось теплих рис, показавши, що ніщо людське йому не чуже, про його відносини з жінками, самотність серед натовпу та про долю поетової спадщини. Адже перш ніж прийняти сан священнослужителя, Ян Твардовський закінчив математично-природничу гімназію і уже цей факт свідчить хоча б про те, що був він, вочевидь, з досить заможної та прогресивної родини. Вочевидь тому, що насправді надзвичайно мало даних про його життєвий шлях і тому зостається лише робити припущення, читати поміж скупих рядків тієї інформації, котру вдалося відшукати. Навіть про книгу Гжебалковської  я знайшла всього лише одну згадку на сайті Літакцент з досить скептичним коментарем про вдавану скандальність та, взагалі, недоречність тієї згадки на серйозному українському сайті. Проте, саме дослідження Магдалени Гжебалковської хоча б трішки відхиляє завісу таємничості і дозволяє, не вдаючись до заштампованості та калькування, не опускаючись до рівня копирсання в брудній білизні, пізнати Ксьондза Твардовського як Людину та Віршника. Дані скупі, та все ж…
…Отже, роки дитинства та математично-природнича гімназія. Все тоді сприймалось свіжо, ново, інакше:
«…коли святий Антоній підстрижений і завжди з чубчиком
ключі знаходив загублені
а Матір Божа була краща бо передвоєнна
коли навіть змокла галка ні на кого не нарікала
а любов була така чиста що Бога живила…»
Перші проби пера і кепкування з цього приводу однолітків, що стало мало не особистою драмою, але, на щастя, не відвернуло від бажання писати та навіть друкуватись, що свідчить про неабияку силу характеру вже в такі юні роки.  Далі  вступ до Варшавського університету на полоністичні студії та видання у 1937 році книги поезій «Повернення Андерсена». Нехай й зовсім мізерним накладом, але це вже була заявка про себе світу, до того ж, збірка була позначена впливом поетичного гурту «СкамАндр», котрий в ті роки хоча й  переживав період дезінтеграції, а з початком Другої світової у 1939 році взагалі припинив своє функціонування, проте саме скамандрити сформували світогляд молодого Яна Твардовського. Скамандр –  міфічна річка, котра протікала навколо стін Трої і молоді митці, котрі зорганізувались під цією назвою, буквально випромінювали жагучу енергію життя, еклектичної творчості, активне сприйняття нового, але дотримуючись при цьому класичних норм віршування. Можна тільки уявити собі юного студіоса Янека, (а історія угрупування тісно пов’язана якраз з Варшавським університетом) , котрий з молодечим запалом читає свої поезії в артистичній кав’ярні «Під Пікадором» - своєрідній резиденції скамандритів. І дарма, що в тих поезіях було надто багато символіки ночі й частенько зустрічається слово «смуток».
«…про смуток пишу торішній…про смуток і про печалі…
(о хто ти, що все те пишеш і носиш моє імення?)»
Напевне ж, тоді ще не було жодного натяку на те, аби так круто змінити своє життя і, можливо, серце його билось  шалено і дихав він нерівно при згадці про якусь тендітну панну чи чарівну пані…
Втім, 1 вересня 1939 року змінило не тільки хід узагальненої світової історії. Нацистська окупація перервала мирне безжурне життя Твардовського і учорашній студент стає активним учасником підпілля. Допомагає в’язням гетто. Мужньо б’ється в лавах підпорядкованої польському уряду в екзилі Армії Крайовій. Саме у ці, здавалось би, зовсім не сприятливі для романтики часи, і просліджується уже не здогад, а вповні реальний жіночий образ. Ванда, або Джуля Жєлєньчук – комуністка, авторка слів до пісні «Ми спалили село». Моторошна назва. Любові до ближнього у ній не відчувається. Але навіть перед смертю ксьондз Ян Твардовський згадував Джулю словами «моя симпатія». На жаль, ніяких світлин цієї симпатії мені віднайти не вдалось, але, без сумніву, це була неабияка жінка. Чимось же зачепила вона серце молодого Твардовського. До того ж, явно не була байдужою до поетичного слова, хай навіть і в своєрідному контексті. Попри абсолютно діаметральні життєві позиції, а те, що вони були протилежні, я чомусь не маю сумніву, бо доброволець Армії Крайової апріорі  не міг розділяти лівих поглядів своєї подруги, - між ними таки спалахнула та яскрава іскра, котра й на смертному одрі зігрівала його серце. І чи не це кохання, чи то пак, неможливість примирити його зі своїм світосприйняттям та розумінням вічних істин, стало поштовхом до шукань себе в іпостасі служителя церкві. Без сумніву, це була би дуже приваблива, з нальотом романтизму версія. Непоганий сюжет для глянцевих дамських романів. Зрештою, я ще раз хочу підкреслити, що нічого не знаю про родину Яна Твардовського, про атмосферу, в котрій він зростав та виховувався, про те, на скільки релігійним було те середовище. З одного боку мене трохи дратує ось це незнання, бо пишу хоч і про ксьондза, але, все ж, про сучасника, з яким вповні могла б перетнутись на життєвих дорогах, а інформації про нього менше, аніж про монаха-схимника часів перших християн. Але з іншого, такий розклад інтригує, спонукає до пошуків, до читання між рядками, до роздумів над його  віршами, котрі, за словами російського філолога-славіста Сергія Аверінцева «розумні і в той же час тихі, наділені імунітетом проти пози та фрази».  Саме в них я й намагаюсь знайти відповіді на свої запитання.
Можливо, той переломний момент настав після участі в Варшавському повстанні, під час якого був поранений і дивом не зазнав вивезення до Німеччини. Чимало воєнних віршів Твардовського пов’язані з темою Варшавського повстання, яке увійшло в історію не тільки польського, але й європейського антигітлерівського руху опору. Польський ідеалізм проти радянського прагматизму… Але ідеали Твардовського тут не співпали з панівною тенденцією возвеличення подвигів та героїзму. Надто дорого обійшлась та акція простому люду:
«…накази безталанні,
Ілюзій повні вщерть.
І ці вродливі панни,
Що в ніч підуть на смерть». Те, що мало тривати, за амбітними планами організаторів, 2-3 дні, аби привести до влади в повоєнній Польщі лондонський еміграційний   уряд  в піку радянському, затягнулось на два кривавих місяці. В результаті – близько 160 тисяч учасників польського опору загинуло і близько 6 тисяч важко поранено. У каральних кампаніях було вбито до 200 тисяч мирного населення. Цифри полеглих вражають, а гріх тих, хто послав на смерть навіть хоча б одного з них, неможливо виправдати:
«О нене, в щирім звіті
ти розкажи мені,
що діялось на світі
в ті ночі і в ті дні?
Бо жоден мудрий вісті
потішитись не міг,
що Юрко в Старім Місті
з надією поліг».
Як би там не було і яка саме подія дала поштовх, але по війні Твардовський продовжує навчання у Варшавському університеті уже не на полоністичних студіях, а на факультеті католицької теології. Втім, і любов до слова літературного не відпускала від себе, бо  магістерську захистив, все ж, з польської філології. І так відтепер буде завжди. Служіння Богу і захоплення Словом тісно сплелися на життєвій дорозі ксьондза Яна Твардовського. Але найперше, звичайно, Велика Любов. Заповідь його – «писати такі вірші, які допомагають посміхатися і любити», розповсюджується, зрештою, не лише на вірші, а й на усю діяльність.
Перші роки служіння молодого каноніка припали ще й на роботу префекта у школі для розумово недорозвинутих дітей. І якщо б мені випало раптом давати призи за найліпший вірш про ЛЮБОВ, я, напевне, дала би свій перший приз за вірш Твардовського «До моїх учнів». Там кожне слово дихає цим воістину Великим і Чистим почуттям. І до Юрка «з розтуленим писком», і до Янка Кусаки «із закляклими ручками», і до ще одного Янка «без ноги правої, з душею за віями», до Зосі, «що рано померла щоб ніжки криві тінню жалобною від хризантеми закрити», до вічно зарюмсаного Войтека, до лобуря Павлуся, «що мені жабу поклав на шкільному журналі»...
«Чекаю на вас, найлюбіші, з кожною першою зіркою –
із віфлеємським небом, що світиться в скриньках вертепів –
і ягнятком великоднім – без вас свічки гаснуть –
і жити нема для кого».
…Так просто і так пронизливо. Взагалі, феномен поезії віршника Твардовського полягає у майстерності дуже просто висловити те, що дано йому було пізнати інтуїтивно, а єдиним важливим критерієм для нього завше було людське серце – вразливе та вічно шукаюче доброти, істини, щирості, любові. А сама любов для нього органічно поєднується з вірою в Боже милосердя, всепрощення й навіть… у Господню усміхненість! Тепер у його віршах немає місця для смутку. Лише часом:
«жаль що серце не пішло до серця,
жаль, що душа покинула душу». Але то все несуттєве, бо головним є віра в цього усміхненого і доброго Бога. Схоже на філософію буддизму, якщо така аналогія доречна з огляду на сан отця Твардовського. Проте, справжня любов не визнає рамок умовностей, соціальних чи релігійних нерівностей і тому подібного. Вона або є або її немає. «Спішімо любити люди так швидко відходять», - говорив Ян Твардовський. Адже її, любові, ніколи не буває занадто. Варто тільки усвідомити це і тоді все стає на свої місця і починаєш розуміти:
«скільки важливого в тому що неважливе
скільки потрібного в тому що непотрібне
скільки усміху в тому що невеселе».
Ян Твардовський прожив довге і достойне життя. Не цурався і світських справ. Так, приміром, друкував не тільки коментарі до щотижневих читань Євангелія на сторінках «Пшегльонду католіцкєго», але й писав фейлетони до жіночого глянцу «Урода». Був удостоєний безлічі церковних та світських нагород  в Польщі та за кордоном. Але була серед них одна, котрою особливо дорожив. Орден Усмішки – започаткований 1968 року як польська, а з 1979 -  міжнародна нагорода, яка присуджується відомим людям, котрі приносять радість дітям і лицарів цього ордену обирають самі ж діти. Серед них такі особистості, як Астрід Ліндгрен, Туве Янссон, Стівен Спілберг, Мати Тереза, Джоан Роулінг, Іван Малкович та багато інших. На церемонії вручення нагороди лауреат має випити склянку цитринового соку і не скривитись. 80-річному ксьондзу Твардовському у 1996 році це вдалось. Діти обрали його за низку чудових віршів та оповідань, котрі він створив навмисне для них. Це було ще однією, особливою сторінкою його плідного творчого життя. Мені здається, що цей орден надзвичайно пасував Віршнику. Покрита блакитною емаллю медаль із зображенням сонця, що посміхається. Таким, сонячно усміхненим, запам’ятали його ті, хто знав; і таким він постає до нас через рядки своїх теплих  віршів. Віршів, в яких і споглядання, і молитва, і сповідь, і сердечна розмова з рідною людиною, бо отець Ян Твардовський вважав усіх, хто читає його вірші рідними людьми.
Справді, коли дотикаєшся до світу його поезій, все якось саме собою стає на свої місця, набуває гармонії та сенсу і ти раптом усвідомлюєш, що свій мед можна збирати навіть з бур’янів і повторюєш, як мантру, ну хоча б оце:
«Сьогодні, коли мені так сумно,
і порожньо, й темно –
усміхнися до мене», бо життя наше, на жаль, дуже хутко минає. Тому дослухаймося до однієї з мудрих порад Віршника: «Якщо якогось дня маєш бути щасливим, чому б не почати від сьогодні»J



Лілія Бондарук
Головний бібліотекар
Волинської обласної бібліотеки для юнацтва