Я не є аж таким великим поціновувачем монументального мистецтва. Пам’ятники у мене стійко асоціюються з цвинтарем. А ще, вочевидь, спрацьовує якийсь внутрішній спротив до офіційних покладань вінків, на котрий у нас обожнюють з нагоди дотичних до оказії дат зганяти народ, аби швиденько віддати «дань пам’яті», відтарабанивши, часто з папірця, помпезні «рєчі», і хутко розбігтися по своїх справах. І, знайте, я ще ніколи не мала нагоди побувати в Страсбурзі. Який зв’язок? Просто в цьому місці є пам’ятник, котрий мені вельми кортить побачити і постояти перед ним в тиші і з почуттям глибокої пошани. Він має назву «Нашим загиблим»: мати тримає на руках двох синів про смерті, один із яких воював на боці Німеччини, другий – на боці Франції. Коментарі зайві. Зауважу лишень, що воліла б дожити до часу, аби щось подібне можливо було і в Україні. Боюсь тільки, що чекання могло б затягнутись і у Агасфера з’явився б реальний шанс отримати колєжанку: в парі воно якось веселіше нести важкий хрест безсмертя тернистими шляхами безконечності.

Але то все така собі невеличка присказка до основної теми, а саме – до роману письменниці Лариси Денисенко «Відлуння: від загиблого діда до померлого», котрий я прочитала десь з пів року тому і вразив він мене неабияк. До слова, про монумент в Страсбурзі я взнала нещодавно і, з огляду на деякі останні події в суспільстві, то і роман, і пам’ятник якось так органічно склались у пазл, що сумніву, котрій з наших українських сучасних авторок (а їх у нас нині достойних, талановитих та прекрасних таки не бракує) присвятити всій опус, уже не було.

Перша моя «зустріч» з Ларисою Денисенко-літераторкою відбулась на сторінках її «Сарабанда банда Сари». Хоча ні, першими все ж, були влучні статті та милі «жіночі» оповідання в глянцевих журналах, де я для себе відмітила цікавого автора і тому, побачивши на обкладинці «Сарабанда…» знайоме ім’я взяла книгу до рук і… буквально «проковтнула» її за уїк-енд. Нареготалась тоді до кольок в животі. Психологічну розрядку отримала феноменальну і занесла прізвище Денисенко до списку тих авторів, котрих я читаю обов’язково, коли випадає слушна нагода. Нагода та не так вже й часто випадає, бо охопити неосяжне складно, але дитячу «Ліза та Цюця П» і вповні дорослу книгу «24 : 33 : 42» я таки мала можливість і знайшла час прочитати. І знову пані Лариса примудрилась мене приємно здивувати, щоразу відкриваючись якось по-новому. Лише почуття гумору зосталось незмінним: специфічним і фірмовим, котре не сплутаєш з іншими. Такий собі ексклюзивний гумор від Лариси Денисенко. Присутній він і у книзі «Відлуння…», хоча тематика там складна, болюча та терпка.



Друга світова війна… Вірніше її проекція на сьогодення, відлуння в душах, в умах, в долях людських. У мене ж після прочитання сформувалась, врешті, думка, котра давно витала в повітрі десь на рівні підсвідомості: у війнах не буває переможців і днів перемог теж немає. Є дні скорботи, дні жалоби, дні пам’яті. Не існує ґречних, вихованих та інтеліґентних армій. В розпал бою не скандують ідеологічно витриманих гасел і не намагаються прийняти ліпшу позу аби виглядати привабливіше та більш по по-геройськи хвацько. Грабують, мародерствують, ґвалтують, зазвичай, і «білі» і «червоні», і «коричневі», і «жовто-блактині в смужечку». A la gar comme a la gar, як полюбляють казати в нас в народі. Хоча я й не можу назвати себе заядлою пацифісткою, і вважаю, що мужчина має бути мужчиною в класичному розумінні цього слова: уміти відстояти себе, свою родину, свою землю і, якщо є потреба, то й зброю до рук взяти, бо воно якось не авжеж, якщо у кущах відсиджуватись та за жінчину спідницю триматись, бо не дай Боже, якої біди, то потім ту спідницю разом з жінкою ні за цапову душу ворогам віддасть..., але то вже зовсім інша історія.

А нині мова про те, що усяка війна - це бруд, страх, кров, насилля та непоправимі втрати. Причому втрати різного ґатунку: від домашнього скарбу до частин тіла; від життя – до честі та совісті, котрих чи вдасться потім колись віднайти – хто зна? «Чисту воду зараз легше знайти, ніж чисту совість. Її ніде немає, правда, можливо, є. Наша, їхня. А совісті немає ні в нас, ні в них, ні в будь-кого ще. Мені здається, що вона ніколи не повернеться. Зникне і правда. Цілим націям доведеться відновлювати її, як прелюдію по затертих нотах, як рибу по кістках та тельбухах, як дерево із потерті, як жінку з волосся, як правду із старої газети…». Ці слова в романі Л. Денисенко подає в контексті листа, котрий офіцер Третього Рейху пише коханій дружині з території окупованої німецькими військами України. Проте, зовсім не важливо в якому контексті та кому належать слова. Головне – суть, а ще – бути почутими. Хоча б через багато років, але по-справжньому почутими і можливо, пробаченими. Чи все таки не прощеними, бо існують речі, котрі важко простити, прийняти, збагнути… Тоді зостається спокутувати провину, і добре ще, коли самому, не передаючи цей сумнівний спадок нащадкам, бо останнім, як правило, такі несподіванки приносять лише моральний геморой та душевну сверблячку…

Приблизно так, як це сталося з молодою німкенею Мартою, котру непередбачуваний кульбіт долі висмикнув з «устаканеного» ритму життя і погнав маршрутом Берлін – Житомир, аби відшукати правду про діда, котрий в свій час теж здійснив мілітарі-тур

тим шляхом, котрий закінчився для нього вельми зле. Якою вона виявиться для його онуки? Що і хто чатує на неї в цій подорожі, які сюрпризи ще підкинула доля, і врешті, чи знайде вона правду, і чи готова вона саме до такої правди? Ость такий, приблизно, основний сюжет, хоча це тільки кістяк, схема і все, безумовно, значно глибше, яскравіше, цікавіше. І у всьому унікальність стилю Лариси Денисенко. Отак читаєш книгу, і наче з задушевною подружкою за філіжанкою кави теревениш собі наодинці: тут тобі і сльози, і сміх, і порада, і розрада… Мене, наприклад, розчулила історія про трьох названих сестер. Чомусь одразу згадала, що колись десь вичитала (і навіть перевірила на практиці) наче деякі квітки ворогують одна з одною і їх не варто ставити в один глечик, бо одразу в’януть, бо якщо й ні, то, як, приміром, троянда та гвоздика, просто перестають пахнути – така вже у них, у квітів, заведенція, і нема на те ніякої ради. Часом із рідними по крові людьми така сама приключка буває. Але я не соромлюсь зізнатись, що плакала, коли читала про українку Лілію, єврейку Розу та німкеню Маргариту, котрі витримали жорсткий іспит війни та вижили, тільки завдяки тому, що тримались купи «в одному букеті». Такі речі проймають душу наскрізь, бо починаєш вкотре усвідомлювати, що ані походження, ані гени, ані освіта, ані начитаність не виокремлюють тебе над іншими і ніц тобі не додають. «Шляхетність манер не завжди супроводжується шляхетністю почуттів» - ось таке креативне віддзеркалення цитати Бальзака, котру авторка знову ж подає в контексті листа вже вище упом’янутого діда головної героїні. І з словами тими важко не погодитись. Врешті, в будь-якій ситуації вигідніше хоча б зробити спробу порозумітися, знаходячи те, що здатне об’єднати, а не методично вишукувати те, що роз’єднує. Ось такі асоціації розбудило у мені «Відлуння…».

А, взагалі, я мало не забула «донести» до вас основне: як і всі класні речі, цей роман, перш за все, про взаємини між людьми, і між чоловіком та жінкою, зокрема. Lovestory, звісно ж, теж присутня, і секс, і сімейні сварки, і дружба, і усілякі прикольні штучки – загалом усі ті дрібнички, котрі роблять з друкованого тексту живу книгу. Інакше було б просто не цікаво читати, бо будь-яка епоха – це всього лише фон для людських драм, комедій, трагедій. Від цього нікуди не дітись і ми ніколи всією різношерстою компанією на станемо враз злагодженою командою однодумців та однодушців і завше на світі будуть зради, образи, підступні помисли та негідні вчинки. Але й буде любов, вірність, готовність до самопожертви, добро та ніжність. Так вже ми влаштовані і на те теж нема ніякої ради. Ну а «на коня», до теми – кілька рядочків від емоційної, романтичної та патріотичної поетки Олени Теліги, мабуть єдиної жінки, котрій я заздрю, хоча й знаю, що то є великий гріх, бо мала вона біля себе отого, справжнього, котрий був поряд і

горі, і в радості, і до останньої миті буття:

«Зловісний брязкіт днів, що б’ються на кавалки,

І жах ночей, що затискає плач

Ти, зраджений життя, яке любив так палко,

Відчуй найглибше, але все пробач».

Лілія Бондарук