Низка власних асоціацій за романом Харукі Муракамі «1Q84».

«Мы живем, словно в сне неразгаданном,
На одной из удобных планет…
Много есть, чего вовсе не надо нам,
А того, чего хочется, нет…»
Ігор Сєвєрянін.

Чомусь саме ці слова, частенько пригадувались мені, коли я насолоджувалась трилогією Харукі Муракамі «1Q84». Взагалі, мене приваблюють речі, котрі пробуджують в уяві асоціативний ряд та, тим самим, спонукають до продовження себе, свого світосприйняття, своїх емоцій, а отже, тим чи іншим чином розвивають, підживлюють, не дають запліснявіти та розчинити своє власне, унікальне, неповторне Я у безликому «скованном одной цепью» – ми. Адже цей світ дуже дивно влаштований і збагнути його часом і складно, і важко: а змінити, здається, уже неможливо, бо перебуваємо ми у жорсткому полоні умовностей та стереотипів. Власне, тим і притягує проза Муракамі, що не вписується в зарані задану схему і розбиває звичні стереотипи. Та й сам автор не є за своїм менталітетом суто японським письменником, хоча й народився та описує у своїх творах сучасну Японію. Можливо, дався взнаки той факт біографії, що виховувався він у родині викладача класичної японської філології і тому, напевно, набув стійкої відрази до читання саме класичної японської літератури. Вочевидь, турботливий татусь перестарався в процесі прищеплення любові до свого предмету. О, як я розумію юного тоді та завше бунтівного Харукі, бо й сама не терплю, коли мені щось настирливо нав'язують, навіть якщо воно до біса красиве та корисне. Бо, всупереч отому до оскомини біблійно-карнегівському: роби іншим так, як би ти хотів, аби вони робили тобі; – мені більше імпонує вислів котрогось з вітчизняних філософів (картаю себе, що не спромоглася запам’ятати прізвище цієї мудрої людини): «не потрібно завше робити ближньому те, щоб ти хотів для себе, адже у них може бути зовсім інакше уявлення про щастя».

Саме своєю ненав’язливістю привабив мене в свій час цей неяпонський японець, хоча й починала я його читати з деяким острахом перед іменем (до слова, досить безсистемно, бо почала з «Танцюй, танцюй, танцюй», що є фіналом історії про чоловіка-вівцю). Але, читаючи, потрапила в полон цілковитого збігу чи то біоритмів, чи ще чогось на рівні підсвідомості, але відчула, що автор цей – МІЙ. Письменник, котрий виховав себе сам на кращих зразках російської та англо-американської літератури. Людина, котра зуміла круто змінити своє життя, бо в один, воістину прекрасний момент власник токійського джаз-бару під час споглядання бейсбольного матчу раптом збагнув, що має нагальну потребу написати книгу. «Я просто зрозумів це бестселери і все», – так пояснив Муракамі народження себе як літератора.

«Слухай пісню вітру» – перша повість, котра побачила світ у 1974 році, одразу стала бестселером. Власне, як і все, що виходить з-під пера (чи тепер вже доречніше говорити «з-під клави компа») цієї неординарної людини. Не буду втомлювати перерахунком усього творчого доробку. Зауважу лишень, що Муракамі, герої котрого по суті своїй, зазвичай, невдахи, котрі заплутались у власному житті, рядові споживачі західної субкультури, вабить до себе не менше, аніж пересічного європейця Країна Вранішнього Сонця з її порцеляновими кобітами в шовкових кімоно, посиденьками за горнятком чаю, замилуванням першим квітом у вишневому садочку… Увесь цей джентльменський, чи то пак, самурайський набір цілком і повністю відсутній у Муракамі. Зате письменник дає можливість своїм героям бути щасливими (чи нещасливими) на їхній розсуд, вкотре доводячи, що кожен з нас є Особистістю зі своїми, тільки їй притаманними звичками, вчинками та цінностями, тим самим вщент розбиваючи наше уявлення про японців, як про націю зацєнтих колективістів з їхньою васальною відданістю старшому.

Втім, повернусь до своїх власних асоціацій, котрі пробудив саме «1Q84». Перш за все це, звісно, роман «1984» Джорджа Оруелла, хоча рік тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий Оруелла та одна тисяча невідомо який … Муракамі, все-таки мають суттєву різницю. Далі ряд продовжують Чехов, Достоєвський, Джеймс Фрезер зі своєю «Золотою гілкою», яких хочеться якщо й не перечитати заново, то хоча б погортати, аби втямити для себе щось раніше невтямлене чи просто похапцем перелистане. Ці та інші автори згадуються хоча й побіжно, але досить органічно, аби пробудити здорову зацікавленість у пересічного читача. А ще – «Симфоніетта» Яначека, котру мені дуже закортіло почути в процесі читання: не скажу, що по-новому, а, взагалі, вперше (на жаль, я не є аж таким великим знавцем класичної музики). Просто саме з цієї музики і починається, власне, трансформація 1984 року в рік 1Q84-й з його трішки схибленою інакшою реальністю. Вона наче абсолютно ідентична звичній і, тому далеко не кожен здатен побачити, що у цій, новій, на небі вже не один, а два місяці. Але для тих, хто це помітив, життя поступово перевертається з ніг на голову, пропонуючи часом зовсім несподіваний сценарій розвитку подій… Втім, я не ставлю собі за мету дати тут анонс трилогії та не претендую на лаври поважного критика. Тим більше, що у нетрях всесвітньої мережевої павутини можна з легкістю віднайти потрібну інформацію. Там буде і про характерні особливості головних героїв та другорядних персонажів; і про химерне переплетення кількох сюжетних ліній; і про релігійно-сектантські організації; і про насильство в сім’ї; і про карликів; і про «Повітряну личинку»; і про мадзу та дооту…

Проте, як на мене, то ліпше прочитати сам роман, бо відгуки не дадуть уявлення про неповторний стиль Муракамі. До того ж. Іван Дзюба зробив, на мою думку, чудовий переклад. Не знаю, як ця річ сприймається, приміром, російською, англійською і можу тільки уявити як – японською, але українською – супер!!!

Але я хочу наголосити ще на одній, але вельми суттєвій для мене асоціації, а саме – з булгаковським «Майстер і Маргарита». І зовсім не тому, що у «1Q84» використовується такий, загалом не новий, літературний хід: книга в книзі. І не за деякий містичний наліт таємничості, що присутній в обох творах. Справа в тому, що, читаючи «1Q84» мені увесь час згадувались слова Михайла Булгакова, котрі з повним правом міг би сказати в даному випадку й Харукі Муракамі: «За мной, читатель! Кто сказал тебе, что нет на свете настоящей, верной, вечной любви?.. За мной, читатель, и только за мной, и я покажу тебе такую любовь!». Без зайвого пафосу, без екстазу, без надриву, але від того не менш переконливо, Муракамі показує нам саме таке: справжнє, вірне, вічне кохання, а не просто чергову порцію банальної love story. І зовсім не важливо, що він – не супермен, а звичайнісінький (щоправда. фізично розвинений) шкільний вчитель математики без амбіцій, котрий на дозвіллі займається літературною діяльністю; вона – нерафінована гламурна панянка, а звичайна (хоча й досить приваблива) молода жінка – інструктор з фітнесу, котра має трохи незвичне хобі – за допомогою вправно загостреної плішні вкорочує віку негідникам, що дає, окрім морального, ще й матеріальне задоволення. Важливо в цій історії те, що він для неї – Єдиний Можливий Мужчина, а вона для нього – Єдина Можлива Жінка. Все інше – не має значення, бо то лише фон, другорядне та несуттєве…

Зізнаюсь, що такий Муракамі – Муракамі-романтик став для мене приємним відкриттям. А ще – бальзамом на рани, бо, їй же богу, так хочеться увірувати, що десь на цьому світі існує таки та, ЄДИНА, призначена саме тобі людина і, головне, що та людина шукає саме тебе; і що та зустріч обов’язково відбудеться, навіть якщо обставини, простір та час активно перешкоджатимуть тому. І тоді цей злий, байдужий, цинічний світ разом з усіма своїми глобальними проблемами та мишачою метушнею, з усім химерним та потворним, з ордою карликів та двома місяцями знову стане з голови на ноги. Все довкола набуде змісту, гармонії, внутрішнього спокою, добра та любові; і на нічному небі так приязно та привітно всміхатиметься тільки один, але такий рідний місяць, адже:

«Цей світ – як балаган
У стилі «Барума й Бейлі»,
Та якби ти повірила мені,
Він вигадкою вже не був би».

(«Це лише паперовий Місяць» Е. І. Гарберг і Гарольд Арлен)
Ці слова Харукі Муракамі взяв за епіграф до свого «1Q84». Бажаю усім, хто ще не побував у його загадковому світі, приємної подорожі та своїх, власних асоціацій від цієї мандрівки.

Лілія Бондарук, головний бібліотекар відділу читальних залів Волинської обласної бібліотеки для юнацтва

Автор відеоролика:
Марина Місюк, завідувач сектору популяризації документів Волинської обласної бібліотеки для юнацтва