Якось у політиканстві стало «доброю» традицією приписувати собі чужі успіхи у будь-якій сфері життя. Кожен чиновник чи політик «без портфеля» намагається за рахунок інших підняти себе – «великого цабе». Зокрема це стосується футбольної команди «Волинь», під керівництвом її не стандартного тренера Віталія Кварцяного. Дифірамби за вихід до «вишки» йому звичайно заспівали: хто до, а хто після розгрому «Прикарпаття». Однак після цього почали піаритися ті, хто до тривалої роботи «з і над» командою немає жодного відношення – наші політики.

Віталій Кварцяний завжди був і залишається тренером, а не дипломатом. Його вислови неоноразово цитували центральні ЗМІ, не кажучи про волинські. Однак саме під його керівництвом перед «Волинню» складали свої прапори на нашому і на своєму полі гранди українського футболу - київське «Динамо» і донецький «Шахтар». Чи хто забув, як в Донецьку «Шахтар» з його «афро-гірниками» пролетів 17 травня 3:0?!! У грі в футбол, а не в підковдряний бізнес.

Коли команда прогнозовано вилетіла з «вишки», саме Кварцяного звинувачували у продажі матчів. «У перемоги батьків багато, а у поразки лише один». І мало хто цікавився, що гравці по кілька місяців не отримували зарплати. Не відшкодовані ПДВ та інші державні борги тоді якось замовчувались. Як нині від тролейбусників вимагають «результату», не питаючи, а чому вони працювали у борг кілька місяців?! Команда розвалиться, якщо їй не платити. Так сталося тоді з футболістами, до такого ж іде і з електротранспортниками.

Після вильоту Віталій Кварцяний почав збирати нову команду і як тренер-професіонал заявив: «Для створення нової команди для вищої ліги потрібно три роки». Тоді багато хто з політиків та «швидких» бізнесменів після такої заяви відвернувся від команди. Крім Василя Столяра – президента футбольного клубу і дійсно фанатів команди. Мало того – було відібрано стадіон, на якому вирішили створити лише легкоатлетичні доріжки. «Футболу - не треба! Легку атлетику давай!». І де та «атлетика»?

Команда першої ліги тренувалася будь-де, тільки не завжди в Луцьку. Віталій Володимирович з пересердя навіть заявляв про зміну дислокації команди з Луцька на волинське містечко, про відставку тощо. Однак футбольна, тренерська душа пережила і це. І він залишився в команді. І створив, як і обіцяв, КОМАНДУ за три роки. Ще в 2009 році «Волинь» потенційно могла потрапити до професійної ліги українського чемпіонату. Але хіба команда була готова грати там і тоді?

«Травля» Кварцяного тривала всі ці роки. Скільки разів він не міг сказати своє «гаряче» слівце гравцям під час матчів, але із-за тимчасової втрати здоров’я не був присутнім на іграх? Скільки гравців починали з «Волині», а нині грають у «вишці», у збірній Україні? І хіба все це було оцінено всіма тими, хто нині «долучається» до успіху команди Віталія Кварцяного?

Попереду – і значний фінансовий внесок у прем’єр-лігу, і начебто обіцяний владцями стадіон «Авангард», який ще треба повністю реконструювати під європейські параметри, і, безумовно, чергові «перли» головного тренера та його «наїзди» на волинських журналістів, і сама «вишка» тощо. Однак не хочеться, щоб за цима всіма проблемами ми знову забули про того, хто створив знову, практично з «нуля» команду «Волинь» прем’єр-ліги українського чемпіонату – Віталія Кварцяного.

А депутатам-політикам варто задуматись не про дерибан волинської землі, а про відзначення Віталія Кварцяного як «почесного громадянина Луцька і Волині» вже зараз, а не потім. В рік 50-річчя команди. Варто цінувати таких Людей при їх житті! 19 липня йому виповниться лише 57 років. А мої думки з цього приводу сприймайте як думки простого вболівальника «Волині»: і в перемогах, і в нічиїх, і в поразках. І «кварцяники» збиратиму – така вже доля.

Віталій Буряк

Примітка з Вікіпедії

Віталій Володимирович Кварцяний (нар. 19 липня 1953 року в Луцьку) — український футбольний тренер, головний тренер і віце-президент футбольного клубу «Волинь», заслужений тренер України.
Народився в Луцьку 19 липня 1953 року. Закінчив середню школу № 15. Пізніше навчався в Київському спортінтернаті. Закінчив факультет фізкультури Луцького педагогічного інституту. Служив у радянській армії. У цей період грав за армійський СКА «Чита». Навчався у Вищій київській школі тренерів.
Грав за луцькі команди «Волинь», «Торпедо», «Прилад». У складі останнього виграв кубок «Юності». У 1973 році був викликаний до молодіжної збірної України. Пізніше працював граючим тренером у команді приладобудівного заводу.
У 1983 р. «Прилад» переміг у всеукраїнському турнірі товариства «Авангард» серед колективів фізкультури. Це дозволило волинянам зустрітись з чемпіоном Болгарії серед робітничих колективів — «Зіркою» (Софія).[1] За підсумком двоматчу «Прилад» переміг за різницею забитих і пропущених м'ячів — (0:1 у Болгарії і 3:0 вдома). Одним з ключових тогочасних нападників волинян був Володимир Кабанов — майбутній дитячий тренер, батько гравця збірної України Тараса Кабанова.
Працював головним тренером у луцькому «Торпедо» (1984—1987), «Волині» (1989—1990, 1994—1997, з 2001), «КШО» (Польща) (1990—1994), «Поділлі» (1997—1998, 2000—2001), тренером-селекціонером у запорізькому «Металурзі» (1998—2000).