(до Дня студента)
 
Навчання завжди важке. Особливо коли ти студент-першокурсник. А виш, до якого тебе «всунули», називається медуніверситетом. А на вулиці, як на біду, прекрасне бабине літо, що віє теплом у найпотаємніші закутки молодого серця. Життя чудове, адже тебе оточують красуні-першокурсниці, які випурхнули з-під крилець батьків і мешкають на одному поверсі з тобою в потворі-гуртожиткові. З ранку до вечора вони тендітно-граційно пролітають повз тебе коридором у легеньких халатиках, вибрязкуючи своїми новенькими, щойно придбаними для життя у місті квітчастими кляпками, а серце так і б’ється в унісон тим звукам: «кляп-кляп», «кляп-кляп», «кляп-кляп»...
- Здоров, Володька! Ти чого на тому коридорі товчешся? Пішли на пиво! – обірвав Володьчину ідилію споглядання його сусід по кімнаті Влад.
- Немає за що хліба купити, а ти все по барах. Батьки аж через тиждень обіцяли із зарплати щось вислати, - похнюпив носа Володька.
- Не вішай носа! До Сєрьоги вчора братан, що в плавання ходить, приїздив. Так що він ставить, - сяяв від щастя Влад.
Сергій часто радував своїх сусідів по кімнаті подібними сюрпризами. Хто жив у гуртожитку, той добре знає, що першокурсників завжди виставляють на гроші, харчі, послуги і теде, і тепе. 513-а кімната була виключенням у цьому плані, хоча її повністю заселили новачками. Просто Влад був справжнім атлетом-спортсменом зі зростом під два метри, тож йому лише двічі довелося продемонструвати силу своїх м’язів сусідам по поверху. Після цього їхню кімнату не турбувала жодна душа. Завжди грошовитий Сергій з радістю ділився зі своїми, як він сам жартував «сокамерниками». Тож життя було прекрасним, а часу на навчання чомусь зовсім не вистачало.
Наприкінці жовтня халяву обірвала СС. Так прозвали завкафедрою Сніжану Сильвестрівну за її неабияку дисципліну та й предмет, який вона вела на першому курсі,  анатомія, був не з легких. Хто ходив на заняття, той ще міг сяк-так розраховувати на прихильність чи жалість від СС, однак «прогульщикам» хоч в Майданек здавайся.
Весела трійця із 513-ої якраз претендувала на роль останніх. Сергій якимось чином чи то залагодив свої пропуски, чи то десь відкупився (хто ж розповість правду). А от менш спритним Володьці та Владу довелося вже вп’яте залишатися після занять під кабінетом СС у черзі на здачу боргів. Цього разу знову безрезультатно. Спробуй запам’ятати двісті кісток, які знаходяться у людській голові та ще на мертвій латинській мові. А людство досі дивується чому це римляни зі своєю такою багатою культурою, філософією і мовою вимерли. Спробуй це все вмістити у голові, якщо вона складається зі стількох кісток. Певно, мозок просто перетворився у чергову кістку. У студентів із 513-ої мозок поки функціонував, однак знань бракувало, тож довелося проханнями замолювати пропуски. Не допомагало. СС повністю відповідала своєму прізвиську. Як завжди незворушна і грізна. Чим тобі не льодова королева Сніжана. Здоровань Влад навіть сльозу пустив:
- Мене як виключать з університету, то батько додому не пустить. Вся сім’я і родина скинулася, аби мене на платний в медичний влаштувати. Помилуйте, Сніжано Сильвестрівно!
- Облиште Ваші плачі, і скиглення, Владиславе. Ми не в гестапо і ніхто вас не змушує видавати таємниці. Просто розповідайте засвоєний матеріал. Оскільки ж пропуски без поважних причин завадили вам отримати допуск до контрольної, то і до іспиту наприкінці семестру допущені не будете. Не хочете вчитися, підете працювати. Коли я була студенткою, то навіть хвороба не була для мене приводом щоб пропустити заняття! – Голос завкафедрою наростав із кожним словом і останні звуки вже лунали далеко за прочиненим вікном. Може, навіть долинав до далекої батьківщини фюрера.
- Може..., якось... все ж... можна... відпрацювати... - гугнявив уже без сліз Влад.
- Прошу звільнити кафедру,  кажіть щоб заходив наступний, - винесла вирок крижана Сніжана.
Влад вже делікатно зачиняв за собою двері, коли викладач значно теплішим голосом покликала повернутися.
Влад зраділо, здавалося одним кроком, подолав немалу відстань до столу завкафедрою. Очі обнадійливо світилися іскорками з під могутніх вій студента.
- Оскільки матеріальна база університету нині вкрай важка, Ви все ж маєте шанс здобути допуск, - трохи засмученим голосом на одному подиху прорекла СС.
«Клята хабарниця, - одразу майнуло у голові Влада, - а казали, що у Запорізькому медунівері корупцію вже подолали. Навіть вступити було тут значно легше, ніж до Львова. От значить як свої прогули «прикрив» Сергій».
- В університеті катастрофічно не вистачає препаратів. Скелети та черепи на кафедрі ще із сімдесятих, тож якщо вдало підготуєте із голови препарат і назвете всі кістки, то я дам Вам допуск до контрольної. У напарники можете взяти собі свого клоуна-колегу із Вашої групи. Як там його, здається, Ващук? – голос СС став знову крижаним. Певно, згадала витівки Володьки.
- Володю? – тихенько пробурмотів Влад.
- Вам видніше. До побачення!
- А з чого ж ми зробимо той препарат? – спохватився біля виходу хлопець.
- Я вже розпорядилася. Вам видасть лаборант у сто вісімнадцятому.
Влад вийшов із кабінету, однак не знав чи радіти, чи плакати. Кості все одно треба вивчити, а що з тим препаратом робити? На коридорі його чекав Володька. Теж невеселий. Влад розповів йому вирок СС.
«Краще б вона виявилася хабарницею», - подумав Володька.
Робити нічого, пора до лабораторії. Там лаборант видав їм під розписку голову бомжа у поліетиленовому пакеті. Формаліновий сморід заповнив лабораторію.
- І що нам з нею робити? – запитав Володька.
- Очистите від шкіри та мозку і принесете, - спокійно прорік лаборант і знову взявся за свій мікроскоп. – Тільки обережно все зробіть, щоб не пошкодити кісток, бо більше немає. Всі інші органи вже розібрали. Запасних частин більше нема. Не заважайте, ворушіть поршнями звідси.
Ще місяць тому їм довелося вперше брати у руки мертву людську плоть. Адже кожна група мала свого «жмурика». Мерці плавали у басейні з формаліном, щоб не псувалися. А коли приходило заняття, то чергові мусили гаком виловити «свого» трупа і доставити в аудиторію на стіл. Там кожен мав змогу зробити свій перший надріз скальпелем, а далі пробувати накладати шви, знімати шкіру, щоб не пошкодити жодної судини. Перше знайомство з Валєрою, так прозвав мерця групи Володька, далеко не всі витримали на висоті. Ігор і дві студентки одразу вибігли у коридор. Найбридкіше було те, що СС забороняла торкатися Валєру руками в рукавичках. Казала, що кожен лікар має відчути на дотик тіло. Хто не переборе у собі відразу, той лікарем не стане. «Переводьтеся на фармацевтів чи стоматологів», - спокійно, немов насолоджувалася своїм рецептом, проказала СС вже на першому лабораторному занятті. Влад з Володькою одразу «потоваришували» із Валєрою. На перерві фотографувалися із тілом, щоб похвалитися згодом знімками у себе вдома. Згодом і всі інші в групі звикли до трупа і боязнь зникла, хоча відраза пройшла не в усіх. Слабохарактерна Юлька досі вся тремтіла, коли їй доводилося контактувати із Валєрою. За це навіть двійку від СС отримала. Трупів же медуніверситет брав у найближчому притулку. Люди, що там перебували інколи згоджувалися взамін на невелику платню підписати папери, що не мають нічого проти того, аби їхнє тіло після смерті принесло користь науці. Тож коли людина помирала, її плоть передавали університетові. Притулкові менше проблем із мертв’яком, а «студікам» користь.
 
***
Влад з Володькою несли пакет по черзі. Почували себе злочинцями, що несли свою жертву. Здавалося кожен перехожий із підозрою дивився на студентів. Сорочки на хлопцях вщент промокли. Першим мовчанку перервав Володька:
- Я знаю як краще і в найкоротший термін розібратися з головою Валєркіного братана.
- Говори, - не прореагував на жарт зі згадкою про Валєру Влад.
- У тебе ж батьки із села. Кабана тримаєте? – веселіше замахав пакетом Володька, аж ручки затріщали.
Пакет вилетів із рук і покотився по бруківці. Навпроти ішов патруль у складі трьох військових. Поблизу знаходилася військова частина, тож патруль часто шмигав університетським парком вишукуючи волелюбних солдатиків. Капітан зупинив черевиком круглий згорток. Було вже хотів нагнутися, щоб підняти його, та Влад схаменувся і кинувся на коліна вириваючи з-під ноги військового голову.
Солдати стояли непорушно. Влад обхопив пакет обома руками і перелякано дивився просто у вічі капітану. Володька схаменувся першим:
- Братан, не роздуши капусту, а то борща сьогодні точно не спробуємо.
- Обережніше зі своєю капустою, а то людям спокійно пройти не можна, - зробив зауваження офіцер і обминувши отетерілого Влада помарширував зі своїм солдатським ескортом із двох рядових далі.
Незворушний Влад швиденько закрокував у бік гуртожитку:
- Ну ти і гад! – це він до Володьки, - Ти уявляєш, що б нам було якби нас загріб патруль.
- Споко, старий. Чого це вони нас мали забрати? – щиро здивувався Володька. – Що вони, голови не бачили ніколи?
- Пішли швидше, а то вже вечір наближається, - ще пришвидшив ходу Влад.
- То ти маєш вдома хрюш? – повернувся до старої розмови Володька.
- Яких хрюш? – міцно тримав у обіймах голову Влад.
- Ну, степашок, кабанів, поросяток, швайників, пігсів, свиней... – багатий синонімічний ряд Володьки обірвав Влад:
- Кнурик ти нечищений, у нас на Поліссі їх називають льохами. І в батьків їх цілий хлів. Як би я сюди на платний вступив, якби не вони.
- Серйозно, - аж зупинився від здивування Володька, - А я думаю чого це гальмонутих альошами прозивають.
- Не альоши, а льохи. І зовсім вони не гальмівні, а деколи навіть напрочуд розумні істоти. А як сало вчора увечері вплітав за дві щоки, то зуби не різало?
- Не сердься, я твоїх корешів ображати не хотів, - знову вдав кмітливого Володька.
- Ах ти, - розлютився здоровань і навіть замахнувся круглим згортком, проте вчасно схаменувся.
- Добре, мир. Не сердься, братан. Ви як холодець робите із своїх альош?
- Не альош, а льох, - знову запалилися очі у Влада.
- Та яка різниця. Варите ж кості?
- Так, щоб краще від них відставала м’якоть.
- От бачиш, значить давай зваримо ту кляту голову і все зайве від костей відпаде.
- А ти, Енштейн, - зовсім не хвалячи все ще сердито промовив Влад, - і де ми маємо її варити?
- На кухні...
 
***
На довгому студентському коридорі було дві кухні. По одній на кожному з крил. Вибрали безлюдну, у лівій стороні. На одній із конфорок парувала здоровенна каструля. Певно, товстуня Лєнка варила борщ на свою кімнату. Добре, що ніхто не чергував поблизу. В гуртожитках, коли варилося щось смачне завжди треба було чергувати біля каструлі, а то голодні студенти могли б і забрати у кімнату практично готову їжу і змолотити за милу душу. А потім лише брудну каструлю підкинуть на плитку. І що ти їм потім зробиш?
Володька випросив у кастелянши старе відро, вкинув туди голову налив води, відставив Лєнчину каструлю із борщем на меншу конфорку.  А на найбільшу виставив відро.
- Може, її посолити? – відкривав літрову пляшку з «Львівським» Влад.
- А твоя мати як холодець варить? – підставляв кружку для пива Володька.
- Наче, не солить спочатку – розливав пінисте Влад.
Ще голова не закипіла, як пиво закінчилося, тож Влад побіг за наступним до найближчого кіоска, а Володька чергував біля відра. Під стіною біля сорокалітрової каструлі зі сміттям стояла якась палиця. Він взяв її і вже почав помішувати піну, що вже вкрила поверхню води у відрі.
- Хто відставив мій борщ? – грізно вбігла на кухню, розмахуючи величезною, подібною на справжній ополоник, ложкою Лєнка.
- Привіт, мася, не репетуй. Я переставив на менший вогонь, бо вже збігало з каструлі, - привітно заусміхався до сусідки Володька.
- А ти що в тому відрі страшному вариш? Вже каструлі пропили?
- Та, холодець, - вдавав байдужість.
- Ану покажи, - прожогом заглянула до посудини хоча й повна, проте вертка Лєнка. – Фу, а це шо за звір там плаває.
- Не повіриш, СС примусила за допуск зробити препарат.
Довелося розповісти. Лєнка чомусь замість порозуміння наробила ґвалту, на який почало збігатися все дівоче товариство поверху. Крик стояв неймовірний:
-          Ми тут їжу варимо, а ви...
Коли дівчата побачили, що Володька не збирається забирати своє вариво, то крики перетворилися на погрози, погрози на прокльони. Хтось уже помчав за комендантом.
- А де я її маю варити? – врешті пішов на компроміс Володька.
- Іди в парк університетський або на Хортицю, - порадила одногрупниця Галька.
 
***
На Хортиці припікало не по осінньому.
- Певно останні теплі деньки, - потягував із пляшки «Львівське» Влад, - а чого ми аж сюди перлися? Могли б і в парку біля гуртожитку вогнище розкласти.
- Та там охорона як зловить від універу, то точно поженуть з навчання. Ти ж пам’ятаєш як Андрона за шашлики в парку ректор відрахував на другий же день, - розкладав гілля в одну купку Володька.
- Так він же його улюблену ялинку обламав, щоб розпалити дрова.
- Давай краще вже тут. Гарне місце і подалі від того клятого універу, - чиркав сірниками Володька.
Влад поставив над вогнищем позичену у сусідній кімнаті триногу. Оскільки казанка не таке нечисте діло не дали, то на гачок повісили все те ж відро. Після третьої пляшки пива почало вечоріти, Влад підкидав гілля. Володька травив анекдоти. Поряд зашелестіли кущі і на галявинку біля студентів ступив чоловік у формі:
-                     Сержант Заболотний. Юшку варимо? Знайшли місце. Тут же заповідна зона.
Володька не розгубився:
- Ми студенти з медичного. У гуртожитку світло вимкнули, а плитки на електриці. Але ми вже втікаємо. Вибачте, не знали, що тут заповідник. Може, пивком можемо пригостити.
- Яке пиво, я ж на роботі. Штраф заплатите і підете собі. А що за юшка? – сержант, мабуть, планував поживитися не лише штрафом.
- Це не юшка, - винувато заговорив Влад.
Володька сердито зиркнув на колегу. «Ну, якого милого варнякати!», - поглядом кричав Владові. Було хотів щось намолоти, що, мовляв, ще нічого не готове, як Влад прорік:
-                     Це голова!
-                     Яка голова? – заусміхався сержант і вже ступив до відра.
-                     Ми заплатимо штраф, - заступив дорогу міліціонерові Володька.
-                     Покажи-но мені ту голову, - танком ішов правоохоронець.
-                     Ми студенти медичного... – почав розтлумачувати Влад.
Сержант схопив палицю, покрутив у юшці. Вміло настромив щось тверде і вийняв із води. Від побаченого Владові стало погано, а сержант упав, мов підкошений. Голова від’єдналася від палиці і покотилася у кущі. Володька хотів утікати поки міліціонер був непритомним, однак Влад уже відливав сержанта пивом. Той схопився на ватяні ноги, вихопив із кобури пістолета і наказав лягти головою донизу. Загнув кілька матюків, обізвав «маньяками» і пообіцяв «порішити на місці». Довелося підкоритися. Що було далі студенти погано пригадували. Мабуть, сержант викликав по рації підмогу. Ніч провели у камері найближчого відділення. Цю ж ніч добряче похвилювалося і керівництво університету. Догану від ректора отримала завкафедрою. Володька і Влад все ж склали іспит з анатомії, а за шість років благополучно отримали дипломи лікарів. Нині працюють патологоанатомами і товаришують донині, проте на природу варити юшку чи смажити шашлик більше ніколи чомусь не ходили. Історії зі студентських часів розповідають неохоче.