- Григорію! Григорію! Григорію! Григо-го-го! –ю-ю-ю! – крики, що спочатку були пронизливими, поволі вщухали, ставали все менш надоїдливими поки свідомість узагалі більше нічого не чула. Навколо тиша і темінь. «Нарешті спокій!» - подумки прошептав Григорій, немов побоюючись, щоб дружина не почула його голосу. Останнє, що він пам’ятав, був різкий біль у грудях, який просто роздирав навпіл ребра. «Мабуть, мій третій інфаркт все ж не відкладав свого візиту надовго і прийшов, як завжди, без попередження. Ех, все ж зарано, ще б хоч півроку, найменшенького б в інститут всадити, а далі вже б можна було…»
Раптово тишу обірвали вигуки чужих людей, гуркіт якихось коліс, шум від яких Григорій ще не встиг забути після свого останнього візиту в спеціалізованому шпиталі. Ще мить і в очах різко посвітліло, немов хтось потужним ліхтарем посвітив посеред ночі, а груди стрепенулися спочатку вперше, потім вдруге, ще і ще, аж темінь і суцільна тиша знову поглинули Григорія. 
Дивні відчуття зі мною кояться, вірніше абсолютна відсутність будь-яких відчуттів. Невже це кінець? А що далі? Чому ж тоді я розмовляю із собою? Отже, не кінець?
За якихось кільканадцять метрів попереду виникла тьмяна сірість, що почала набирати овальну форму. Поволі сірий колір почав наповнюватися світлішими барвами і навіть видався не то ядучожовтим, не то абсолютно білосніжним. Мабуть, треба іти вперед. Нічого оригінального. Десь вже читав у книзі про те, що після клінічної смерті люди, котрі поверталися назад, у своє тіло, розповідали про світло. Може, повернутися назад? Дороблю всі свої справи, а потім знову сюди. Оглянувся через ліве плече, потім через праве, однак позаду суцільний морок в який абсолютно не хотілося повертатися. Зробив обережний крок вперед, потім другий-третій. Чомусь ішлося дуже легко, а під ногами не відчувалося абсолютно жодної долівки. Погляд намагався не відводити від овальної фігури попереду, яка швидко зростала у розмірах. Не вагаючись ступив у яскраве світло, що вже було на відстані простягнутої руки, без будь-яких побоювань. Спочатку очі нічого не бачили від неприродної світлості. За якийсь час погляд вже почав звикати до світла і я помітив, що знаходжуся в просторій залі, що була ущерть заповнена людьми. Стін у цій кімнаті не то не було, не то вони були якогось тьмяного забарвлення, стеля теж здавалася невизначеного тьмяного кольору, або ж її теж тут не було. Опустив очі долу і одразу закрив повіки від яскравості, що неприродно засліплювала. Почав вивчати оточуючих. Люди були різними як за віком, статтю, так і за одягом. За десяток метрів ліворуч від мене стояла абсолютно оголена пара. Юнак, що мав не більше двадцяти тримав русяву ровесницю за руку і розгублено нишпорив поглядом довкола. Вони були надзвичайно вродливими і абсолютно не соромилися своєї наготи. Одразу глянув на себе. Може, і я без одягу? Полегшено зітхнув, бо хоч і був босий, однак у своїх улюблених гранітового кольору шортах та картатій сорочці. 
Я знову продовжив вивчати людей поряд себе, однак хтось вхопив мене за ліву руку і потягнув убік. Це був молодий мулат у білосніжному одязі під два метри зросту. Схоже я вже бачив його у якомусь іноземному фільмі.
- Куди ти мене тягнеш, чоловіче? – обурився я.
- Не затримуйтеся тут, проходьте далі і ставайте в чергу, - здоровань прорік басом чистою українською і чіпкою рукою тяг мене за собою.
- Ти випадково у Хічкока не знімався? – цікавість все ж мучила мене.
- Григорію, я не уповноважений з Вами розмовляти – без найменших емоцій у голосі відказав чорнявий.
- А ти випадково не святий Петро? І звідки ти знаєш моє ім’я? І чого це раптом ти мене тягнеш?
- Припиніть зайві балачки! – здавалося грізно однак з приємним баском у голосі проказав чорнявий.
- Скажи хоча б чи я ще живий! – з примиренням звернувся я до здорованя, однак той махнув рукою і вже попрямував, щоб направляти у чергу новоприбулих, котрі з подивом так само вивчали яскравосвітле приміщення.
Захотілося когось ще запитати що тут діється і яку чергу займати, однак за розгубленими поглядами людей зрозумів: швидше за все, вони такі ж телепні як і я. Тож вирішив не гаяти часу і вибрав найближчу чергу, в якій стояла знайома оголена пара. Схоже вони вже зовсім не дивувалися чому тут опинилися. Я навіть звернувся до них з проханням підказати чи це і є післясмертне приміщення, однак не почув абсолютно жодної відповіді. Лише дівчина більше пригорнулася до свого партнера. 
Чекати довелося недовго. Щомиті потрібно було робити невеликий крок уперед. Цікаво, що ніхто не штовхався як у звичайних чергах, скажімо, у магазині. Чемно чалапали собі у невідомість. Якесь дивне відчуття охоплювало, заставляло нервувати. Якась тиша панувала, незважаючи на величезну кількість людей, котрі все кудись ішли-ішли-ішли. Ставало моторошно і водночас легко. Все більше переконувався, що це закінчення земного життя і, швидше за все, я вже потрапив у якийсь рай, а, мо, й пекло? Ніколи не був особливо віруючим християнином, хоч і завжди ходив на Великдень святити паску. На Різдво із задоволенням співав колядки. Мабуть, все ж варто було хоч деколи заглядати до Біблії. Все думалося, що встигну стати таким як була мама, бабуня, прабабця. Для них Святе письмо було головною і єдиною книгою, з якою не раз доводилося їх бачити. Швидше за все, раю мені не бачити. Може, хоч зараз помолитися? Колись із дідусем завжди молився на ніч, коли приїздив на канікули ще школярем у село. Почав згадувати молитви, однак без помилок прочитав тільки «Отче наш». Стало ще більш моторошно, хотілося заплакати від сорому, однак помітив, що молодята переді мною ступили у прочинені двері і ті одразу зачинилися. Не встиг добре розгледіти навіть кольору дверей, як вони знову відчинилися переді мною, однак вже в інший бік, аніж були прочинені перед моїми попередниками. Чомусь без жодного остраху ступив уперед.
Опинився у просторій затишній кімнатці із тьмяним освітленням. Жодного вікна. Обернувся назад, однак дверей вже не було за моїми плечима. Поглянув перед собою – за кілька кроків від мене стояв стіл, за яким сидів чолов’яга із сивою бородою. На вигляд мав з півсотні літ, одягнений у біле. Усміхався.
- Можна? – чомусь розгублено запитав, немов потрапив на прийом до першого секретаря обласного партійного осередку. «Тьху» - і навіщо зараз про це згадувати?
- Прошу-прошу, не кремпуйтеся, присідайте, - лагідно і привітно вказуючи на крісло поряд столу промовив бородань.
- А Ви – ангел? – знову вирвалася з мене якась нісенітниця.
- Що ти, ангели таким не займаються. Давай перейдемо на «ти», тим паче ти мій ровесник. Можеш називати мене провідником, - тихо і водночас упевнено затараторив чоловік.
- Згода, а…, - не встиг я закінчити з’ясувального питання як чолов’яга мене перебив.
- Не хвилюйся, Григорію, і нічому не дивуйся. Мабуть, ти вже здогадався, що твоя мандрівка земними дорогами дійшла кінця. Але це було лише невелике випробування для твоєї душі. 
У горлі пересохло, одначе не відчував жодної спраги.
- Можна водички, а то щось це…, ну…, - я не знав що говорити, але неодмінно щось хотілося говорити, переконувати у чомусь свого незвичного співрозмовника.
- Вода тобі непотрібна. Це ще звичка від земного життя, - щиро усміхався дядько-провідник. – А говорити тобі немає чого. Все що ти мав уже сказав своїми вчинками. На мене вже чекають інші такі ж як і ти мандрівники. Тож перейдімо до справи. 
- Зачекай! – вигукнув я, - А як же мої діти, дружина? Я можу знати що з ними?
- Не хвилюйся, вони такі самі мандрівники. А якщо тобі цікаво чи за тобою сумують, то можеш бути спокійними. Плакали як за всіма. Після наших формальностей ти ще зможеш побувати на своїх похоронах. Цікаве видовище, однак не всі хочуть повертатися назад і бачити плач близьких.
- Я – хочу! – чомусь так закортіло глянути як за мною побиваються чи ж навпаки мої діти, дружина, друзі, знайомі…
- Не раджу згадувати за пережитим. У тебе все попереду. Та й справ у нас із тобою мало. Твої позитиви під час життєвого іспиту переважають негативи. Ти був непоганим сім’янином, якщо не зважати кількох інтрижок, - бородань хитро підморгнув.
- Це не моя… м-м-м… вина, - хотілося щось знайти на своє виправдання, однак співрозмовник застав мене неозброєним. Усі аргументи на власний захист чомусь видавалися такими дріб’язковими і недоречними. Слів категорично бракувало.
- Будь спокійнішим, - вже вдруге вгамовував мене цей провожатий. – Рішення відносно тебе прийняте. – І знову підморгнув.
- Невже у пекло? – хотілося схопитися за груди. Завжди коли хвилювався, хапав себе за груди, щоб немов заспокоїти своє серце, однак цього разу пульсуючих ударів у висках не відчував, спина зовсім не змокріла. 
- Чому ж себе так зразу. Всевишній всюди. Він милосердний до своїх створінь. Ти ж нікого особливо і не скривдив, на храм давав милостиню, любив людей. 
Хотілося знову щось заперечити, я ж не завжди був добрим. Так соромно стало за своє життя. Хотілося пригадати усі свої провини. Каятися треба.
- Не дивно чому ти своє серце не беріг, з таким непосидючим характером. Чого ти знову не можеш спокійно всидіти? – трохи посуворішав бородань. – Я все знаю що ти хочеш мені сказати. Повторюся: рішення прийняте. Однак чи будеш ти від цього радий. З такими-то шпильками, що у тебе в одному місці сидять! – Провідник не втримався і захихотів. Якось так тонко, немов дитина.
- То все ж у рай чи як там його у вас називають? – я вже картав себе за нетерплячість.
- Можеш називати його раєм, хоча кожен для себе вирішує що для нього рай. – Провідник нахилився під стіл і хвацько вийняв звідти якусь папку та ручку. Ще мить – папка відкрита, листок на столі. – Лишилося тобі, Грицю, підписати ось це.
Я поглянув на аркуш. Спочатку думав без окулярів не розберу, однак напис був коротким, літери хоч невеликі проте чіткі. Певно, на принтері видруковано. «Йму віру Провідникові, заперечень немає _____ (підпис)».
- Став підпис, - бородань вже вкотре підморгнув до мене.
- А з чим це маю погоджуватися? Де повний текст, який я маю завіряти? А коли я з тобою не згоден?
- Не дратуй мене, - чоловік вже не підморгував, - у нас не така бюрократія як під час земного життя. Тут все просто. Та й підпис – це певний символ. Я ж казав. Усе вирішено. Ну хочеш, то покажу тобі як усе виглядає там, тільки давай швиденько, а то вже й так довго на тебе часу стратив. У мене багато таких як ти.
Не дочекавшись моєї відповіді Провідник узяв зі столу аркуш і пішов до стіни. Перед ним відчинилися двері, чи то, швидше, частина стіни розсунулася і він вийшов з кімнати. Не чекаючи на запрошення, я вирушив за ним. 
Нова кімната швидше нагадувала довжелезний коридор. Спочатку він був геть порожнім, далі ставав ширшим і вже залюдненим. Праворуч на канапі лежав чоловік із книгою в руках. Далі ліворуч якась жінка сиділа на килимку і грала на якомусь інструменті, дуже подібному до ліри. Провідник не зупинявся і йшов швидше-швидше, а людей на нашому шляху було все більше і більше. Хтось спав, хтось клацав на ноутбуці, хтось співав.
- Що вони тут роблять? – я наздогнав Провідника і схопив його за плече.
Той зупинився:
- Тішаться. Хіба не видно по їх щасливому виразу облич?
- Невже так і виглядає рай? – я зовсім розчарувався.
- Вони прожили гідне земне життя і заслужили на справжній відпочинок. Кожен займається улюбленою справою. До речі, он там і твоє місце! – він показав рукою на великий камінь.
- І що я маю робити із цим каменем? – я геть розгубився.
- Тобі видніше. Я лише провідник, - чоловік весело підморгував то лівим, то правим оком.
- А надовго я тут? – мене поволі охоплював розпач.
- У нас немає часу. Хвилина земного часу – вічність для нас, а навпаки: мить, проведена тут – ціла епоха в іншому вимірі, звідки ти прийшов.
- А ти, випадково нічого не наплутав. Може, ти мене у пекло привів замість раю? – надія все ж жевріла десь у мені.
- Я так і знав, що ти невгамуєшся, - по-хлопчачому захихотів чоловік.
- Як же тоді пекло виглядає, якщо у раю це все, що ти мені показуєш? Смола, чорти, вогонь? 
- Коли вже так тобі нетерпиться, то можу і, як ти кажеш, пекло показати. Хоч це і заборонено тут, але нехай. Тільки швидко.
Провідник знову не чекав моєї відповіді, а швидко закрокував за камінь, підійшов до стіни, яка прочинилася перед ним. Я чимдуж рушив за бороданем. 
Нове приміщення вже не було коридором. Та й освітлення було не то жовтогарячим, не то помаранчевотеплим. Хвилі теплого повітря повіяли в обличчя. Навколо росла травичка. Я навіть схилився додолу, щоб почіпати чи вона тут справжня.
- Справжня-справжня, - підморгнув Провідник, - тут усе справжнє. Ходімо, бо час у нас практично вийшов, а ти ще зовсім нічого не бачив.
Бородань за крокував далі. Мені нічого не лишалося як вирушити слідом. Пройшовши кілька десятків метрів я помітив дерево. Під ним стояла оголена пара і пристрасно цілувалася. Я призупинився і від здивування ледве не вигукнув.
- Не дивуйся. Пішли далі, - Провідник тягнув мене за руку.
- Що тут робить Оленка? – я схопив себе за груди і здавалося зараз заплачу. Моє перше кохання, Оленка-відмінниця, безсоромно цілувалася із чужим чоловіком. Все у голові переплуталося. Я хотів підійти до пари під деревом, однак бородань смикнув мене сильніше. 
Довелося іти, однак я прохав Провідника:
- Ми можемо поговорити з Оленкою?
- Ні, у нас і так мандрівка заборонена. Коли моє керівництво дізнається про цю екскурсію, то мене покарають і навіть можуть відправити на випробування.
- І яке ж випробування це буде? – швидше задля годиться, аніж заради цікавості підтримував розмову я.
- Те, яке ти щойно завершив. Життя земне. Його не так просто пройти успішно. Ти вже пройшов, а я ще ні. Колись і мене відправлять. А робота провідника – це лише тимчасовість.
Я і не зогледівся як перед очима виріс величезний палац. Неймовірної краси. Щось трохи нагадував мені Воронцовський, що поряд із Ялтою. Однак був ще темнішим і блискучим, немов із шліфованого граніту.
Ворота були відчинені, тож ми увійшли досередини. Погляду відкрилася простора площа, всіяна різнокольоровими килимками. Практично на кожному сиділи люди. Десь парами – це були напівоголені чоловіки з жінками. Вони годували один одного фруктами, обіймалися, посміхалися. Чоловіки були різного віку, жінки ж переважно молоді. Хоча траплялися і післябальзаківського. Подекуди сиділи люди поодинці. Хтось попивав щось із келиха, інші – просто прилягли, немов на пляжі. Однак вони зовсім не виглядали на одиноких, як ті, у раю. 
- Ми прийшли. Як бачиш тут нічого цікавого. Жили у грісі, тож і тут будуть грішити вічно, - Провідник чомусь сумно дивився просто у мої очі.
- А що там далі, всередині, - я показував на величні двері, що були у ближньому приміщенні, яке увінчувалося вежею зі шпилем.
- Там подібні цим люди. Я що роблять достеменно не знаю. Далі нам не можна. Пора повертатися.
- А в цьому пеклі тільки один палац? 
- Чому це раптом тобі так цікаво стало? Звичайно, ні. Палаців безліч. Всіх грішників тут не змістиш. Ходімо вже, - Провідник розвернувся і вже підходив до брами.
- Добрий чоловіче, стій! – мені так не хотілося вирушати назад. – Послухай мене. Давай ти мене тут лишиш. Я ж не настільки погано жив там, на землі, щоб ти мене до каменю якогось припинав. Що я там робитиму?
- А тут ти що забув? – здивовано дивився на мене Провідник – Тобі тут не місце. Я і так порушив правила, привівши тебе сюди. Ти не заслужив цього покарання, щоб занапащати свою душу дурницями. Ходімо.
- Як на мене, то тут зовсім не покарання. Я буду тут набагато щасливішим. Сам можеш поглянути яка тут краса. Травичка, палац, дерева. Поглянь на цих людей. Вони всі усміхнені. Ти, що зомбі якийсь? Хіба сам не бачиш? 
- Не можу, рішення вже прийнято зверху. Виходить ти відрікаєшся від того, на що тобі зробили милість. Ти маєш бути вдячний Всевишньому, що простив тобі твої гріхи, а ти нанівець зводиш усі його старання.
- Але я не хочу цієї милості. Прошу тебе, замов за мене слово, - я вже став на коліна перед Провідником.
- Підіймися з колін, Григорію! Бо я ні в чому не допоможу тобі. Мені пора йти, а ти сам вирішуй. Вже саме підведення під сумнів рішення Всевишнього відносно тебе страшний гріх. – Бородань витяг звідкись аркуш паперу, на якому навіть нічого не було. – Тут я мушу лише формальність виконати. Пиши відрікаюсь і став підпис.
- А що мені за це буде, - мене злякали його слова.
- Зречешся від раю і буде тобі твоє миле пекло. Всього роботи. Пиши, або йдемо, - Провідник вже зовсім не був привітним як раніше. Усміх зник з його вуст, а борода вже не видавалася такою світлою як раніше.
Я схопив ручку з рук Провідника і за якусь мить на аркуші вже виднівся мій підпис. Стало якось легко і захотілося чимдуж мчати по травичці. Я вже видивився криницю в садку. Хотілося вмитися, випити прохолодного напою. 
Провідник не попрощавшись забрав аркуш і вихопив з моїх рук ручку. Я не зогледівся як його постать вже зникла за ворітьми.
- Григорію, ходімо, - приємний жіночий голосок позаду покликав мене.
Від несподіванки я ледве не впав. Переді мною стояла Оленка. Розпущені кучері спадали на тендітні груди. Така ж усміхнена, з блискучими величезними зеленими очима. Мені здалося я сам скинув з тридцять літ. Стало легко, я немов хлопчина-школярик вхопив за ручку Оленку і та потягла мене до криниці. Буквально кілька кроків і ми біля кам’яної студні. Я вхопив відро і вже нахилився до кадубу, щоб зачерпнути воду. Вона зовсім близько виднілася. Раптом чиясь тендітна рука легко і водночас впевнено натиснула на мої плечі. Я не втримався і шубовснув униз головою, лише встигнувши вигукнути:
- О-л-е-н-к, - буль-буль-буль.
Я не відчув ані прохолоди, ані мокроти. Щось тягнуло мене донизу. Швидко-швидко. Було лячно, неприємно, темно. Під ногами вода ставала твердішою, густішою, рух уповільнювався поки я зовсім не зупинився. Вода вже ставала якоюсь багнюкою, з якої мене хтось вихопив за плечі, трусонув і поставив на ноги на щось тверде. Переді мною стояла якась напівхудоб’яча потвора значно вища за мене. 
- Ти хто? – я був не стільки нажаханий як розгублений. 
Поряд горіло полум’я, над яким висів величезний казан. Схоже там щось добряче булькало і стояв страшний сморід. Потвора нахилилиася до мого обличчя і гниле повітря стукнуло мені прямо у ніс:
- Сам застрибнеш чи тебе підсадити?