Автобус «Луцьк – Радом» уже стояв на першій платформі, коли новенький, два дні тому куплений у салоні, чорний та сяючий у ранкових відблисках тьмяних луцьких ліхтарів «Опель» в’їхав на територію автостанції. Сергій ще не зовсім впевнено переключав передачі і міцно стискував м’яке пластикове кермо. Поряд сиділа насуплена Валентина Іванівна. Іншим іменем Сергій так і не ризикував називати свою тещу. Як не силувала дружина якщо не вважати її мамою, то принаймні звертатися цим словом, це їй так і не вдалося за чотири роки спільного життя. Шини стиха скрипнули востаннє на гравійному узбіччі біля старого пошарпаного руйнівним часом і житейськими пригодами рейсового «Ікарусу».
 
– Що ти як муха, Сєргєй! Бистріш висовай ті сумки! – непокоїлася Валентина Іванівна.
Сергій не відгукувався, лиш мовчки непоспішно витягнув із багажника дві клітчатих пластикових торби і потяг до вхідних дверей автобусу.
 
– До багажника давай, куда в салон преш? – хриплуватим баритоном окрикнув його водій Володька, закашлявшись і ледве не вдавившись щойно запаленою цигаркою.
 
– Нє, ти шо мене не побачив? – вигукувала з-за Сергієвої спини його теща.
 
– А-а-а, то ти. Ну давай в салон. – немов виправдовуючись знову запихтів цигаркою Володька, – а я думаю шо за мерседес підкатив, а то вже тебе возять.
 
– Позавчора тілько купили, ше обмити толково не вспіла, а тут звоню Альошці, а він каже сьодні ваша смєна, то я торбу в руки і на автостанцію! – гордість у голосі Валентини добре давала про себе знати.
 
– О-о! То зара і обмиємо. Маєш чим виставляти? – весело вищірився повним ротом золотих коронок Альошка, другий водій. – А ми вже рушати хтіли, ти телехвона не піднімаєш.
 
– Та забула мобілку, а вечором як в Польші будем відмітим. – немов виправдовувалася Валентина.
 
Альошка на диво легко з першої спроби запустив стартера свого старого «Ікаруса», шибки, що вже трішки взялися вологою,  дрібно задрижали. У салоні вже сиділо з півтора десятка пасажирів. Сергій доніс ще одну чорну сумку, щось буркнув до тещі і вискочив з автобуса. Двері заскрипіли і зачинилися, «Ікарус», мов старезний ковчег відчалив від платформи.
Володька пройшовся по салону, зібравши гроші від пасажирів, які ніколи не беруть квитки у касі. До таких належала не лише Валентина, а й її подруги та колеги по нелегкому ремеслу – Галька, Наташка, баба Вєра. Перед кордоном до них долучиться ще Василь, оскільки живе у Любомлі, найближчому до кордону містечку.
 
Галька та Наташка навперебій розпитували про нове придбання:
– То таки купили?
– А скікі стоїть?
– А хто буде їздити?..
 
Баба Вєра привіталася і сіла на своє звичне місце, одразу за водіями. Заздрила, тому говорити не хотіла. Он вже третій рік їздить до «пшеків», а досі нового автомобіля сину не купила, все на квартиру збирає, а клята Валька тільки півроку як паспорт зробила і скільки всього вже встигла.
 
Валентина сиділа з Галькою і не соромилися говорити та реготати, тож професору Миколі Варфоломійовичу, що сидів одразу за ними це одразу не сподобалося:
– Вибачте, що турбую, але можна трішки тихіше, дякую.
– Ти не сам в автобусі, так шо нема чо нам рота затикати! – одразу вибухнула завжди імпульсивна та весела Галька.
 
– А чому це Ви мені тикаєте, шановна? – чомусь побагровів професор.
– Шось не нравиця, то ідіть взад і там дрихніть! – не на жарт почала заводитися Галька.
 
– А в мене білет тут, а ви білет не купували, тож як вам кортить порозмовляти, то прошу йти, як ви влучно висловилися самі в ЗАД, – Микола Варфоломійович, чи то спеціально, чи то ненароком зробив маленьку паузу, – НЮ частину автобусу.
 
– Шо?! – Галька набирала подих і скоромовкою почала бомбардування на диво говіркого співрозмовника. – Я тебе зара пошлю. Знаю, шо ви в тій Польші робите. Знов до своїх студентів уроки читати їдете. Мої діти тоже вчаця в Луцкому універі, але я людей не повчаю. Очки надів і строїть нас тут. Своїх студентів строй! От знай, як тіки прохвесор їде, на границі буде Ксьондз з Матільдою. Луч вертатися зразу, вже скіки раз переконалася...
 
Голосові здібності Гальки Володька знав, тож вирішив не чекати апогею оперети, посунувши по салону:
– Галька, ти шо знов завелася. Висажу.
– Луче прохвесора висажуй, Володька! – заступилася за подругу Валентина.
 
– Ше ти поговори мені, луче ідіть пакуйтеся назад, скоро до Ковеля доїдемо, а там, може, ше дві баришні досядуть. Так шо зара пішки до Польші підете всі, – розгнівався завжди малоговіркий водій.
– А я хіба шо, чого ти сердися. Може бутерброда з кавою дам, перекусите з Альошкою,
 
– Галька винувато посміхалася і закліпала своїми наваксеними «макс-фактором» віями.
Інцидент було вичерпано. Валентина і Галька посунули свої торби у задню частину «Ікаруса», Микола Варфоломійович відкрив книжку і вдавав, що читає, хоча багряний рум’янець ще не сходив з його щік, а очі сльозилися. Інші пасажири не особливо звертали увагу на «перепалку».
Кожен займався своєю справою. Хіпі середнього віку з сивуватими косичками слухав музику зі свого плейера. Молода парочка обійнявшись синхронно зімкнула повіки і, схоже, що дрімала. Двоє чоловіків говорили про «нехилий» врожай трускавок у цьому році за Бугом і, швидше за все, їхали на будівництво під Варшаву.
Вусань у зеленому костюмі та яскравій краватці відкрив кейса і втупився в папери – готував договір із маленькою фірмою в Любартові. Віддалік сиділа ефектна молоденька блондинка з дешевою косметикою на милому личку і весь цей час тримала біля вуха телефон, час від часу щось відповідаючи – теж на роботу в готельній сфері, якщо пощастить.
В автобусі ще їхало три жінки-вчительки – сіренькі миші. Літні канікули щойно розпочалися, тож за два-три місяці можуть добряче підзаробити на польових роботах біля Замостя (доларів  шістсот чистими плюс продукти закуплять). Біля Познаня чи Вроцлава трудодні платяться краще, однак дорога неблизька, а вдома хворі батьки, малі діти, питущі чоловіки...
 
Тим часом баба Вєра вже перевела подих і зробила жалісливий вираз обличчя попрямувавши автобусом, зупиняючись біля кожного із пасажирів і просила перевезти блок цигарок чи пляшку.
 
Хіпі вдавав, що нічого його в цьому світі не «гребе» і бабця посунула до парочки. Голосом молодих не візьмеш, довелося трусонути когось зі сплетеного обіймами за плече. Відповідь не забарилася:
 
– Пішли б ви, бабуню, подалі, нам тоже шось курити тре в Польші. А водяру не побоїтеся на зберігання дати студентам?
Баба Вєра не ризикнула.
 
– В нас по нормі вже, бабулька, а біш не можем, а то вренуть, то на роботу спізнимся, – співчутливо відповів хтось із мужиків.
Вусань із галстуком стиха заперечив:
– Маю на презент, більш не візьму.
 
Вчительки змилосердилися, взяли по пляшці. Від цигарок відмовилися. «А раптом там наркотики? Так раз дали перевезти знайомій Тамари Кузьмівної, колеги-хімічки з Рівного. Вже не скоро клубніку позбирає».
Професора чіпати не ризикнула.
 
До розмальованої не пішла. Ту вже встигла запитати Валентина, яка вже задерла спідницю і пакувалася. Виймала з торб цигарки і спирт у поліетиленових пакетах, все це старанно прив’язувала скотчем до тіла. «Зимою було лучче, – Галька вже почала розкручувати ґвинтики у розтрощеній вентиляційній системі, – можна було більше на себе взяти і під пальтом не видно».
 
Ще за мить дирчливий скотчевий оркестр перебив читання професора і відірвав від сну парочку. Пакувалися всі постійні пасажирки автобуса. Чоловіки-будівельники перестали розмовляти і час від час заглядали у задню частину автобуса. Такий стриптиз не часто на будівництві побачиш, там взагалі жінок побачать не скоро. 
 
– Чо вирячились? – першою не витримала Валентина Іванівна.
– Хай зирять, якшо свої не дають, то хай хоч подивляця на чужих! – Галька зареготала, запихаючи спирт, запакований у пакетики, у ліфчик.
 
Баба Вєра тільки головою похитала і почала пакувати в незайняті пасажирами сидіння.
– Куда! – кинула на підлогу скотч Валентина, – ті сідушки мої!
– А мені куда? – чи то скорботливо, чи то зніяковіло здивувалася баба Вєра.
– Дури! Як попаде «чорна сотня» всьо вигребуть і автобус на яму поженуть! – Галька, мабуть і собі не проти була пакувати у сидіння.
 
– Баби, вмовкніть і посідайте! Галька, ховай цицьки! Зара таможеніка нашого підберем, то поможе нашу сторону пересікти без проблєм! – прибіг Володька. 
Альошка пригальмував автобус і підібрав знайомого майора, котрий щодня добирався на роботу автостопом. Хоч мав своє авто, майор економив на пальному, вранці на роботу – «радомським», ввечері додому – «варшавським», на чергування – «сасєд-пагранєц» підбере своїм «Лексусом». Майор сів біля водія і Альошка вже впрошував, щоб цього разу замовив словечко за їхній автобус і менше «свої здерли».
 
Спиртовозки майора не боялися, тож як тільки Володька пішов наперед знову продовжили працювати.
Вусатий бізнесмен закрив кейса і пішов до водіїв:
– Шеф, у Ковелі станем? Покурити охота!
 
– За рейсом не положено на автостанцію. В Ковелі свої автобуси на Польшу є. Я в паслєднє врємя нікого не беру у Ковелі навіть на астановці на акраїні. Хитрожопі, бля. Дасть десять рублів, а потім товару в обшивку напхає, а я атвєчаю на границі. А мені як жить? В гаражі самому шось сховати тре, трохи на солярі зароблю, а скікі ріска? А всі думають на золотій жилі сижу, – провів роз’яснювальну п’ятихвилинку Альошка, перекидаючи зліва на право своїми сяючими коронками цигарку.
 
Водієві курити можна в салоні, тож Альошка користувався своїми привілеями. Тут навіть некурящий професор вже нічого не може вдіяти. Два рази на місяць їздив читати лекції з українського синтаксису в Люблінський католицький університет і вже звик, що сперечатися про куриво з водіями не варто. У кращому випадку скажуть, що робота нервова, у гіршому – пошлють і порадять купити мерса і їздити в некурящій атмосфері.
 
На повороті на Любомль пригальмували, щоб підібрати Василя. Його завжди брали водії, бо хлопака непогано «відстьогував» їм і завжди частував свіжими анекдотами щоранку, що неабияк підіймало настрій всім знервованим працівникам нелегкого рейсу.
Приємної зовнішності, не курить, не п’є, гарно пахне, в модному костюмі. Якщо хочете подивитися який у цю пору найкрутіший «Адідас» плюс «кроси», не йдіть в фірмовий магазин – подивіться який прикид у Васі, котрого щодня можна побачити у «радомському». На очах модні «Полароїди», на шиї золотий ланцюг, в кишені «Нокія» Е-класу, зачіска «під французкого мальчіка».
 
Дисгармонією до такого ідеалу були лише два здоровенні поліетиленові пакети в обох руках. Однак це ніколи не зупиняло Гальку. Та вже побігла щоб обійняти Васю, однак той спершу повільно піднявся східцями, поставив пакети на підлогу, вийняв своє крокодиляче портмоне, вийняв зелену купюру і тицьнув у вже приготовану зіпрілу долоню Володьки, після чого підняв на лоба «полароїди» і прорік:
 
– Вартаєця додому цельнік (переклад з польської – митник, – авт.), відкриває йому Кася: «Чешчь, коханє!», «Чешчь, рибко моя!» – відповів цельнік, але Кася шось бардзо теплою йому здалася. Пішов на кухню, заглянув в льодувку (холодильник, – авт.) – нема, у залі до шафки – нема, в спальні під ліжко – лежить голий мужик і тиче сотку баків. Цельнік взяв бакси і каже: «От холєра – і тут нема!».
 
– Ги-ги-ги!!! – реготали всі, на чолі із бабою Вєрою та митником-майором. Виняток становив лише професор. Його такий гумор не брав.
Після цього Вася чмокнув Гальку, відсторонив її вбік, промовивши «врємя-бабкі». Швиденько посунув у задню частину ковчега-«Ікаруса» свої набиті пакети. Там зняв костюм, футболку (теж адідасівська), окуляри. Ланцюга не чіпав – ану хтось потягне.
 
Взамін одягнув скромненькі шерстяні сині засмальцьовані штани та рожеву, не менш запацькану автомобільним маслом сорочку, закотив рукави і заповзято почав виймати з пакетів спочатку викрутку а згодом прямокутні пакунки однакової форми, дбайливо перемотані чорним папером. За формою нагадували цигаркові блоки. Їх було не менш як п’ятдесят штук.
 
Спирту не виймав, певно це не його бізнес, спеціалізувався на іншому. Після цього у задній частині автобуса він викрутив невеличкий лючок у підлозі, закотив рукави і хвацько запихав свої пакунки. Так глибоко, що аж щокою торкався підлоги, а рукою тягнувся десь вглиб, у самі нутрощі «Ікаруса». Мабуть, туди ще не дотягувався жоден майстер, відколи автобуса зібрали зо три десятки років тому.
 
Вусань-підприємець здивовано оглядав як зникали один за одним пакунки. Вже й з рахунку збився, коли раптом почувся жахливий тріск у двигуні і автобус зашарпало. Тож не витримав і вигукнув:
 
– Твою мать, шоферá! У вас зараз автобус розлетиця, а ви, суки, курите. Вам зара цей футболіст півавтобуса розбере!
– На шістдесят шостому блоці завжди таке стається, – професор спокійно виглянув з-під окулярів своїми вицвілими очима, а потім так само спокійно опустив свій погляд у «Граматику з української мови».
 
Володька не витримав і побіг до Васі:
– Нам же ше на автобусі работать, а ти хочеш його вгробити до кінця. І так нічо не работає. Спиртовики, гади, вже всьо розібрали!
– Споко, Вовік! Не перший раз на караблі!
 
«Ікарус» більше не сварився, а Вася відкрив люка в стелі і, міцно перев’язавши пакунки, що лишилися, почав висовувати їх на дах.
– Вітром зараз здує, чудік! – не вгавав і, немов переживав за кінцевий успіх вусань, дожовуючи чергового «Стіморола».
 
– Всьо продумано, не переживай! – впевнено відпарирував Вася. Після всіх процедур його одяг ще більше замастився, а рукав сорочки навіть пустив стріли. Руки та щока були чорними. Схоже Вася не переживав з цього приводу. Не встиг і оком моргнути, як Галька вже стояла біля нього з дволітровою пляшкою води та милом. Там же, у задній частині автобусу вимився, а Галя з широкою усмішкою вже витирала його шматком якогось простирадла. Ще мить – а Василь вже знову в «Адідасах». «Ну ти, монстр!», – захоплено проспівала Галька.
 
Остання зупинка перед Ягодином – на заправці. Водії поять солярою стомленого довгим і нелегким життям рейсового «Ікаруса»-контрабандиста, парочка пішла взяти каву, Вусань-підприємець димів вже третьою цигаркою – треба запастися, бо в «колєйці» (черзі, – авт.) виходити з автобуса не рекомендується, а палити і смітити – тим більше. Розфарбована білявка наблизилася з незапаленою цигаркою до нього: «Пан, пригостить вогником!»
 
«Запросто!» – почулося з-під вус. Будівельники пішли «дьорнути на дорожку» до найближчого магазинчика, вчительки запаслися «сємічками» від бабусь, що так і сновигали граційними перебіжками між автомобілями та автобусами. Майор-митник когось настирливо переконував по телефону що «всьо буде тіп-топ, комар носа не підточить».
 
Спиртовички вчинили спринтерську пробіжку до найближчого супермаркету «Хутір», немов першій дістанеться пляшка «Хеннесі», а остання мала б його виставляти. Хіпі та професор з автобуса не виходили, тож Альошка вирішив продемонструвати чи то владу, чи то гумор:
 
– Ідіть попісяйте, паньство, а то на границі не пущу, а просицця будете як пить дать!
На що хіпі вдав, що не почув, а Микола Варфоломійович не поскупився з відповіддю:
– Нехай до клозету бігає той, хто боїться кордону, а мені боятися нíчого.
 
– Ну-ну, – закашлявся цигаркою Альошка. Хотів ще позмагатися в словесних баталіях, однак вже прийшли спиртовички, тож вчепився до Валентини, – Вже купила могорич за свого мерседеса?
– Всьо буде, Альоша, дай до Радома доберемся.
 
Всі весело запакувалися до крейсера-«Ікаруса», водії ще взяли трьох подібних між собою бабусь у хустинках в квіти. Вони чомусь аж надто переконували про свою чистоту пихатих у своїй величі Альошку та Володьку:
– Ми чисті-чистьосоньки, навіть водки не брали, по ковбасу їдем, візьміть!
 
На кордоні майор скромно подякував і казав, що замовить словечко, щоб «не здирали шкури». Після цього Володька побіг купувати «зелену карту», Альошка заповняв папери. Український прикордонник забрав паспорти, а вже за якусь годинку простоювання повернув проштамповані. Здавалося, ніхто нікуди не поспішає. Два будівельники вже допивали не лише те, що купили на заправці, а й те, що припасли у своїх камуфляжних наплечниках.
 
Професор вже почав другу книгу. Підприємець про щось переконував білявку, на що та відповідала дрібненьким хіхіканням. Парочка попивала колу, закусуючи поцілунками. Вчительки дзьобали соняшникове насіння. Спиртовички довго скидалися по два долари «нашим, а то зара всьо прошарать, гади таможні». Вася вхопив і поніс Альошці. Той вклав дрібні купюри в папери і поніс митникам. За кермом нервово палив Володька, а потім сплюнув через відчинене вікно і влучив на дах джипа, який також стояв у черзі.
 
Було злякався, що хтось побачить, але за якусь мить пошукав під сидінням і вийняв якусь касету, вкинув її до програвача. Магнітофон спочатку пошамкав щось, а потім завив про «упоітєльниє вєчєра», а далі  про якусь «таганку», на «владімірском централє» професор не втримався і вже пішов сваритися, як Альошка заскочив до автобусу, кинув папери на передню панель автобусу:
– Поїхали. Ше мусив десятку накинути. Потім Ваську організуєш, шоб з баб здер, – звернувся до Володьки, а той вже мчав автобусом у бік Бугу.
 
На польському боці швидко пройшли прикордонний контроль, а на митний знову довелося чекати. У магнітофоні вже шкварчала касета з народними піснями. Микола Варфоломійович посміхаючись вже «ковтав» третю книгу, на цей раз якусь монографію про складнопідрядні конструкції в творчості Осьмачки. Тепер парочка невдоволено зайорзала на своїх сидіннях, студенти перервали свій двісті сімнадцятий передобідній поцілунок і спробували щось заперечити водіям, щоб «вирубили туфту», на що Володька повчально сказав: «свої пєсні нада знать, а то скатоличетеся у своїх польшах».
 
На польському боці кордону в автобусній черзі перед нами було ще три автобуси:  володимирський, ковельський і туристичний.
– Два часа як льоду будем стоять, – фахово пробубнів цигаркою Альошка.
 
– Скіки їжжу, завше маринують тих людей, – невдоволено заквоктіла Валентина.
– Скоро візи введуть поляки, то всі наїздимся, – Альошка заклав на носа свої сонцезахисні окуляри часів молодості його улюбленого співака Висоцького, оскільки наближалася дванадцята година і в салоні добряче парило.
 
– Помню в лютому повезло добряче нам. Тоді їхала пулавським автобусом Івана Лисого. Приїхали на границю, а там нас поляки пропустили і сказали переїхати бистро і з’їхати з дороги. Ми не поняли, а то якісь терористи їхали через границю. То для них все рощистили і нас пустили без контроля. От би знаттє, то набрати цілий автобус товара, – розімріялася Валентина.
 
– Тоді ше в Ровно Француз їх арестував, – знаюче встряв у розмову Володька.
– Да, його потім губернатором в Луцку Кучма поставив і героя України дав, – ще посоліднішав у своїх окулярах Альошка.
 
– А як помаранчеві прийшли, то так втік з України шо й не чути. Навіть дачу-дворець недостроєний в селі моєї матері в Ровенській області оставив на березі Стира, – зажурилася чи то долею Анатолія Француза, чи то дачею-пусткою, що чахне без господаря Валентина.
 
– Нічо, скоро договриця з Ющенком то ше не тіки на дачу вернеця, а й ордена ше одного получить. Той папіроси на Польшу не возить. – Альошка спересердя скинув окуляри і пожбурив на передню панель.
 
– Якби не та Польша кохана, то й не знаю як би веселля зробила сину. Ше дочку вивчила за той спирт, замуж віддала. Сину хату тре достроїти під Луцком. – загордилася Валентина.
 
– А машину зятю хто купив? – Альошка посміхнувся в очікуванні могорича.
– Хто як не я. Казала зятю, шоб їхав зі мною. Он Васька їздить і нічо, получаєця. Нє – каже, не мужскеє то діло з торбами їздити, – у Валентини наче й сльоза виступила.
– Зато на мерседесі файно катаєця, – засміявся Володька.
 
– Капєц нам буде! Ксьондза зміна! – прибігла до водіїв Галька. – Весь автобус переверне. Всьо найде. Пропав товар!
 
– Іду на себе ше трохи шось повішу, – забула про свої сімейні клопоти Валентина.
– А як Матільда буде з «Чорної сотні» то всю тебе обнишпорить і всьо зніме ше й депортацію влупить! – заводилася Галька.
Баба Вєра тим часом нишком переховувала своє майно із сидінь у вентиляційні пройоми.
 
Професор хитро посміхався та щось підкреслював олівцем у монографії. Вчительки жували насіння і вже «перемивали кості» завучу, котрий дочку в школу прилаштував з незакінченою вищою освітою.
 
Хіпі, схоже, так і вмер зі своїми навушниками та виряченими очима.
Будівельники обнявшись спали. Парочка сперечалася коли краще поїхати до Мальборка.
 
Бізнесмен дав білявці свою безлімітну мобілку і та набирала вже сімнадцятий номер чергової подруги, щоб повідомити, що більше в Україну не повернеться як все добре піде на роботі.
 
Трійко бабусь, що підсіли перед кордоном, вийняли прядиво-вишивання і на повну котушку займалися рукоділлям.
Вася тихо лаявся з кимсь по телефону ламаною польською. Йому добре вдавалося вимовляти польське «курва», але з акцентом  виходило російське «тваю мать».
Минуло якісь півтори години і передні автобуси вже відпустили.
 
До автобусу зайшов здоровенний дядько з куценькими вусиками. Дивно було бачити як зо два центнери людського тіла могла охопити чорна форма, ще більш чудернацько виглядали крихітні погони на могутніх плечах.
– Ксьондз! – обімліла Галька.
– Матільда тоже є, – прошипіла баба Вєра.
 
Всім наказали з речами вийти на вулицю і на довжелезній лавці виставити свої речі. Довго довелося будити будівельників, які спросоння подумали, що вони вже вертаються з Польщі і перелякано почали шукати по кишенях чи не вкрав бува хтось їхні зароблені за літо гроші. Вже навіть почали брати один одного за барки та Альошка швидко їх заспокоїв:
– Зара депортацію вліплять і будете хронячити в свому селі!
 
Це неабияк подіяло на чоловіків і  вони вже майже не виглядали п’яними і струнко вишикувались першими у черзі для перевірки багажу.
Найважче було професору. Сунути дві великі торби з книжками для студентів було нелегко. Вася не мав багажу, тож зі співчуття допоміг викладачеві. Не так давно пройшли часи, коли йому читав лекції з української мови Микола Варфоломійович. Викладач за своїми окулярами далі як на три метри мало що бачив, тому навряд чи пам’ятав Васю. А Васі й незручно було зізнатися, що його колись вчив професор. Незручно перед своїми: водіями, бабами, Галькою. Засміють.
 
Водії згадали, що треба хіпі вивести з автобусу, але той, ніким непомічений, вже давно вистрибнув з автобусу і стояв осторонь групи пасажирів.
Автобус погнали на яму і добряче перевіряли. Згодом з нього молоденькі митники почали великими лантухами виносити цигарки, горілку, спирт. Все це добро викидали у величезні бочки, які потім, згідно правил, мали знищити.
 
– Да-а-а! – запалив чергову цигарку Альошка. – Скіки бабок пропаде.
Вася тим часом нервово поглядав чи немає його чорних пакуночків. Наче пронесло цього разу. Ксьондз вже перевіряв торби. Коли дійшов до Валентини, то виявилося що в її сумочці три блоки цигарок і три літри горілки.
 
– Як пані то змесчіла в своєй торебце? – щиро дивувався Ксьондз, знизуючи могутніми плечами з поручиківськими погонами.
– Проше пана! Нехай пан зоставить! Нема за шо дома хліба купити-и-и! – вмить заридала Валентина. Сльози градом вкривали її сумочку, яку вона тягнула з рук митника.
 
– Спадай! – знервовано вигукнув ксьондз. Забрав літр горілки і два блоки цигарок із сумочки. Пожалів.
Гальці пощастило менше.
– Цо пані вєжє на собє? – митник вже говорив серйозніше, аніж з Валентиною.
– Ніц не маю. В гості їду до родини, в Хелм. – затараторила Галька.
Ксьондз кивнув Матільді рукою і та повела перевіряти Гальку в жіночу кімнату. За якісь дві хвилини сердита і заплакана Галька, значно худіша, повільно ішла до групи пасажирів.
 
– Нє, проше пані, тего разу з повротем! – усміхалася Матільда.
– Не повезло подружці твоїй сьодня, – співчутливо звернулася до Васі баба Вєра.
Вася ще вище натягнув на носа свої «Полароїди» і був незворушний, немов в’їздна вежа Луцького замку.
 
Коли перевіряв білявку, Ксьондз посміхнувся, тільки стиха промовив:
– Знову пані на старе мєйсце праци єджє?
– Так, – підморгнула тонкими бровами.
– То до зобаченя!
 
Решта пасажирів обійшлися без пригод. Всі швиденько запакувалися до «Ікаруса», який вже значно жвавіше стартував з місця. Немов відчувалося, що навантаження на старий автобус трохи послабилося.
Спиртовики почали пакувати речі. Альошка бігав і заспокоював їх:
– Ше поліцаї на дорозі є! Зашторте вікна!
 
Це мало спиняло бабу Вєру, а Вася вже стояв у плавках і ніяк не міг натягнути на мокре від поту тіло засмальцьовану сорочку. Потрібно було швидко пакувати товар до сумок і  виходити.
За Дорогуйськом на них вже чекали спраглі для подальшого перепродажу товару поляки.
 
Найбільш спокійною була хіба що Валентина:
– Тільки п’ять блоків папірос забрали і дві літри водки! – рахуючи можливий виторг того, що могла б продати в Радомі. Вона вже розгортала свій великий пакет, виймала ковбасу, бочок, яйця, котлети, салат олів’є, термос. Готувала обід водіям.
Інші пасажири готувалися до виходу. Хтось зразу за кордоном, хтось у Холмі, Замості. У Любліні виходила решта.
 
Старенький «Ікарус» впевнено тримав рівненьку дорогу і віз Валентину та водіїв до Радома, щоб завтра знову повернутися на батьківщину. Автобус полюбляв ці літні поїздки. Їдучи на захід він вдосталь споживав тютюн та алкоголь, повертаючись на схід його напихали ковбасами, курятиною, салом, олією, бананами... от би тільки пасажирів поменше, а то знову збільшиться кількість ран від викрутки Васі.