У кінці 30-их рр. ХХ ст. радянська пропаганда широко використовувала жупел фашизму, який трактувався дуже широко. Під ним розумівся не лише італійський фашизм, а й німецький націонал-соціалізм, інші антикомуністичні течії. Доходило навіть до того, що до числа фашистів радянські ідеологи ладні були зарахувати соціал-демократів. Словом, при бажанні фашистами можна було назвати будь-кого, хто не був згодний з «генеральною лінією партії». Таке трактування фашизму збереглося і під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр., а також після неї. Правда, під фашизмом почали переважно розуміти німецький націонал-соціалізм. Хоча представники останнього себе фашистами не називали. Зрештою, якщо розібратися, то між фашизмом і націонал-соціалізмом, попри спільні риси, були й відмінності. Хоча такі спільні риси можна відшукати між фашизмом, націонал-соціалізмом, іншими фашистськими течіями, що виникли в міжвоєнний період, і комунізмом. Адже, по-перше, часто вихідним пунктом для цих течій був соціалізм марксистського типу, який орієнтував на створення тоталітарного суспільства. До речі, провідні теоретики італійського фашизму починали свою діяльність як соціалісти й прихильники вчення Карла Маркса. По-друге, і фашисти, й комуністи мали на меті створення сильної диктаторської держави, де би демократичні свободи, права людей були би зведені до мінімуму.
Останнім часом в Україні деякі політики, витягнувши запліснявілі зразки радянського агітпропу, знову почали використовувати жупел фашизму. Робилося це за президентства Януковича, коли організовувалися «антифашистські» демонстрації та акції. Робиться це й зараз, коли під час різних антиукраїнських акцій використовують «антифашистські» лозунги. І як у старі «добрі» радянські часи фашизм трактується сучасними «антифашистами» дуже широко. До нього намагаютьсь «притягнути за вуха» українських націоналістів чи навіть тих людей, хто відстоює національні й демократичні цінності. Для сучасних «антифашистів» фашистами є «бандерівці», «западенці» й «демократи». Схоже, зараз жупел фашизму буде активно використовувати російська пропаганда та її адепти в інформаційній війні проти України та її патріотів. Власне, це вони вже роблять.



ФАШИЗМ І ВІЙНА
Насправді наші «антифашисти» в своїй практичній діяльності демонструють типові риси класичного фашизму. Щоб показати це, дозволю собі звернутися до міркувань провідного ідеолога італійського фашизму Джованні Джентілє (1875-1944), який був професором філософії Римського університету. До речі, його перша книга була присвячена Карлу Марксу. У 20-их рр. ХХ ст. Джентілє займав високі пости в фашистській Італії, став автором низки робіт, де обґрунтовував фашистську ідеологію. Найбільш знана із них – «Філософські основи фашизму» (1929), де фашизм постає як політична віра, що має на меті створення «етичної» чи то «духовної» держави, позбавленої лібералізму, демократії і навіть націоналізму в його класичному розумінні. Якщо розібратися, то пропонований Джентілє ідеал держави багато в чому нагадує сучасну Росію чи Білорусь.
Але не будемо чіпати наших сусідів. Поговоримо про українських «антифашистів», які в своїх діях, не відаючи цього, багато в чому орієнтуються на постулати Джентілє. Так, останній вважав, що важливим для фашизму є апеляція до «досвіду війни» та героїзація цього досвіду. Навіть не так важливо, чи війна ця була переможною. Важливим є те, що вона є «випробуванням кров’ю», об’єднує громадян «єдиною думкою, єдиними почуттями, єдиною надією», формуючи в свідомості кожного індивіда, «що всі мають щось у спільному» і, відповідно, це спільне «переважає приватний інтерес». А тепер подивіться на наших «антифашистів». Як вони люблять дефілювати з георгіївськими стрічками, як спекулюють на радянській воєнній тематиці, наприклад, розповідаючи, що їхні «дєди воєвалі». І, звичайно, ці «антифашисти» за радянські цінності, зокрема за колективізм, який мало чим різниться від розуміння колективізму Джентілє.



ЯК ВТІЛЮЮТЬСЯ В УКРАЇНІ ПРИНЦИПИ ФАШИЗМУ?
А тепер (увага!) один з основних принципів фашизму в розумінні Джентілє. Фашизм, пише він, «не політична теорія, яку можна вкласти в набір формул. Смисл фашизму не можна зрозуміти, виходячи з окремих тез, які він час від часу приймає, коли, в зв’язку з певними обставинами, заявляє про програму, мету, концепцію досягнення цілей. Фашизм, не виявляючи коливань, відмовляється від них, коли на практиці виявляє їх невідповідність або несумісність із фашистським принципом». Панове, вам це нічого не нагадує? Наприклад, можна сьогодні декларувати європейський вибір держави, а завтра в одну мить відмовитися від нього. Бо, виявляється, так підказує практика.
Або ще. Джентілє вважає, що фашистська система не є політичною, але центр її тяжіння знаходиться в політиці. Відповідно, фашизм вирішує серйозні політичні питання. Чи не є такою «неполітичною» системою сучасна державна система Росії, де вже немає реальної багатопартійності, політичної боротьби? Зате ця «неполітична» система вирішує цілком політичні завдання. І чи не така система створена в Білорусії? І чи не таку систему пропонують створити нам в Україні «антифашисти»?
Цікаво також відзначити, що Джентілє вважає фашизм антиінтелектуальним. Правда при цьому використовує поняття «піднесено антиінтелектуальний», стверджуючи, що під цим мається на увазі єдність теорії й практики. Про цю єдність любили поговорити і в Радянському Союзі, що в реальності часто виливалося в ігноруванні теоретичних наукових досліджень, особливо в галузі гуманітарних дисциплін. Загалом Джентілє справедливо вказував на антиінтелектуальність фашизму, хоча й намагався (правда, не дуже вміло) виправдати це явище.
Тепер поглянемо на наших «антифашистів». Чи знайдете серед них знаних інтелектуалів? Таких там і близько немає. Зате серед «антифашистів» є чимало людей, які демонструють антиінтелектуалізм – і не так важливо, чи роблять вони це свідомо чи несвідомо.
Зрештою, можна віднайти чимало інших спільних рис між «класичними» фашистами і нашими «антифашистами». Це і ставка на грубу силу при вирішенні політичних питань, і орієнтація на «сильну» й «стабільну» державу, і небажання йти на порозуміння з супротивниками тощо. В принципі, нічого тут дивного немає. Адже наші «антифашисти» є продуктом радянської системи – такої ж тоталітарної, як і фашизм. Словом, одного поля ягоди.
Тому якщо загроза фашизму, точніше тоталітаризму, й існує в нашому суспільстві, то йде вона аж ніяк не від українських націоналістів, тим більше демократів, а від людей, що іменують себе «антифашистами».
Кралюк Петро