Певно, ніхто особливо не сумнівався, що Олександр Лукашенко переможе на чергових президентських виборах у Білорусі, що відбулися в минулу неділю. Не будемо гадати, наскільки ці вибори відобразили реальні результати, чи були, чи не були фальсифіковані.

Нині більшість населення цієї країни підтримує свого президента. Чому – це вже інше питання. Але це факт. Навіть якби й був знятий адміністративний ресурс і кандидатам на пост президента були надані рівні можливості, думаю, Лукашенко все одно переміг. І в першому турі. До речі, навіть протести проти обрання Лукашенка цього разу мали якийсь «несерйозний характер».

Феномен Лукашенка заслуговує на увагу. Так, білоруського керманича можна назвати «останнім диктатором Європи». Але хіба на пострадянському просторі правителі (за винятком лише Прибалтики) не прагнули стати диктаторами? Найкраще це вдалося Лукашенкові. Він вже більше двадцяти років править країною. І, певно, буде правити далі. Погодьтеся, для цього треба мати чималий політичний талант.

Лукашенко прийшов до влади в 1994 році у результаті виборів, які були признані демократичними і в пострадянських державах, і на Заході. Так «співпало», що чомусь до влади в Україні в той час прийшов ще один проросійський політик – Леонід Кучма. І теж у результаті президентських виборів. Правда, щодо останніх були питання. Тодішній чинний президент України Леонід Кравчук, здавалося, мав усі шанси перемогти. Але він не влаштовував Москву. Занадто був проукраїнським. Російські мас-медіа, які користувалися в Україні фактично домінуючим впливом, відверто пропагували Кучму. Були деякі «дивацтва» й з підрахунком голосів. Проте це вже справа давно минулих днів.

Факт залишається фактом. У 1994 році і в Україні, і в Білорусі до влади прийшли президенти, які взяли курс на інтеграцію з Росією. Прийшли, звісно, не без підтримки російського керівництва. І, схоже, при мовчанні Заходу, який погодився на домінування Росії на пострадянському просторі (за винятком Прибалтики). Реально почався курс на відновлення СРСР – хай і в «обрізаному» варіанті.

Лукашенку дістався непростий спадок.

На відміну від України, тут не було примітних національних сил. Сама ж Білорусь за радянських часів була скроєна з кількох теренів, відмінних у плані культурному, ментальному й навіть етнічному. Власне, територія «правдивої Білорусі», слов’янські землі середнього Подніпров’я, лише частково ввійшли до Білорусі. Частина їх дісталася Росії. Мається на увазі Смоленщина. Нині ж значну частину країни становлять території, які в період Середньовіччя були заселені балтійськими (летто-литовськими) племенами, але зазнали слов’янізації. Частина з них, так зване Підляшшя, входить до складу Польщі. Нарешті, південна Білорусь (район ріки Прип’ять) – це українська етнічна територія. Відмінності між вказаними регіонами доповнюються ще відмінностями між Західною Білоруссю, яка в міжвоєнний період входила до складу Польщі, й іншими частинами країни.

Почасти ці землі були інтегровані в період існування Великого князівства Литовського. Зараз національно налаштовані білоруси ладні бачити в цьому політичному організмі свою державу. Насправді, Велике князівство Литовське було типовою середньовічною державою, де етнічний принцип не належав до визначальних. Зрештою, ця держава зазнала помітних змін кордонів і обмеження суверенітету. У ХІХ ст., коли в Європі настала «ера націоналізму», вона вже не існувала. А на теренах Білорусі тоді не розгорнувся якийсь помітний національний рух. Те саме можна сказати про ХХ ст. У білорусів немає яскравих національних символів, ідей, які б могли їх консолідувати.

Нині «національною ідеєю» Білорусі є, як не парадоксально, ідея радянськості. Тут продовжує панувати радянська міфологія, зокрема міфологія Великої вітчизняної війни. Державна символіка Білорусі – це дещо відретушована колишня радянська символіка. Такого немає ні в одній пострадянській державі, яка є визнаною! Подібну ситуацію з символікою маємо лише в Придністровській Молдавській республіці. Але це самопроголошена держава. Навіть білоруска Світлана Алексієвич, нинішній нобелівський лауреат в галузі літератури, визнає свою певну прихильність до радянськості. То що вже хотіти від більшості звичайних білорусів та її лідера? Не дивуймося, що Лукашенко так прихильний до радянських ідей та символів. Це необхідна умова його політичного виживання.

На відміну від України, Білорусь не має значних природних ресурсів. Тут немає українських чорноземів, запасів вугілля, руд, інших корисних копалин. Від СРСР вона «не дістала» такого промислового потенціалу, як Україна. І якщо в Україні можна було розбазарювати радянський індустріальний спадок, що часто в нас «успішно» робилося, то для Білорусі умовою виживання стало збереження цього спадку, а по можливості і його примноження. Це також було умовою політичного виживання Лукашенка.

Білорусія під керівництвом Лукашенка, на відміну від України, змогла зберегти в основному радянський індустріальний потенціал. Зберігався й більш-менш прийнятний рівень соціального забезпечення. Але щоб усе це функціонувало, необхідно було й зберегти радянський репресивний апарат. А, відповідно, репресивну систему. Що й було зроблено Лукашенком.

Кажуть, білоруське КГБ одна з найбільш ефективно діючих спецслужб на пострадянських теренах. Думаю, так воно десь і є. Коли доводиться приїжджати в Білорусь і спілкуватися зі своїми колегами, вражає їхня стриманість і замкнутість, боязнь сказати зайве слово. Доводилося спостерігати й таке. Той самий громадянин Білорусі, приїхавши в Україну, поводить себе вільніше, ніж у себе на батьківщині, навіть може в нас говорити «крамолу», чого він у себе собі й близько не дозволяє. Там навіть за анекдот про Лукашенка можна мати великі неприємності. Деякі білоруси приїжджають в Україну, аби «відвести душу», добряче гульнути – на батьківщині таке їм робити не вільно.

Зате в Білорусі немає такого безробіття, як у нас. Хоча, насправді, багатьох білорусів не задовольняють ті зарплати, які вони отримують. Чимало з них (близько мільйона) їздять у Росію на заробітки. У Білорусі продовжує залишатися на відносно задовільному рівні соціальна сфера. На непоганому рівні, зокрема, медицина. Приділяється увага розвитку спорту, побудовані чи будуються різні спортивні об’єкти. Також там задовільний рівень інфраструктури. Принаймні дороги в Білорусі кращі, ніж у нас. Немає в них такої корупції й злочинності, як в Україні. Але всі ці блага обумовлені тим, що існує жорстка виконавча вертикаль й злагоджено працює репресивна система.

Образно кажучи, коли постало питання про вибір між хлібом і свободою, білоруси вибрали хліб. Не скажу, що це був вибір усіх білорусів. Але більшості – точно. Україна пішла іншим шляхом. Ми, натомість, вибрали свободу.

Україна за останнє десятиліття встигла пережити дві революції. Політологи, звісно, можуть дискутувати про природу цих явищ. Але факт залишається фактом: те, що ми називаємо Помаранчевою революцією й Революцією гідності привели до змін політичних еліт, при чому в формах, які важко назвати легітимними.

Так, ці революції дали можливість українцям зберегти свободу. Але якою ціною? І чи призвели революції до «змін на краще»? Якщо говорити про нашу останню (але чи останню?) революцію, то її наслідком стала втрата територій, війна на Донбасі з тисячами жертв і сотнями тисяч біженців, різке падіння економіки й рівня життя українців. Тут мимоволі пригадуються міркування французького філософа Раймона Арона, який вважав, що «всяке визволення несе в собі небезпеку нової форми закріпачення». А справді, хіба наша в черговий раз «виборена свобода» не перетворилася в ще більше економічне закріпачення основної маси населення? Коли людина не може прогодувати себе й свою сім’ю, чи думає вона про свободу?

Ось ще одне міркування Раймона Арона: «…часто-густо революціонери грішать оптимізмом. Усі відомі суспільні порядки приречені, якщо їх відносять до абстрактного ідеалу рівності чи свободи… Міф про революцію править за прихисток для утопічної думки, він стає містичним, непередбачуваним адвокатом між дійсністю та ідеалом».

Можна зрозуміти настороженість білоруського керівництва та й загалом значної (якщо не більшої) частини білорусів до України. У нинішньому білоруському суспільстві існують помітні антиукраїнські настрої. І, схоже, вони підживлюються владою, яка хоче оберегти себе від українських революційних віянь. Загалом же в уявленні білорусів Україна – це країна нестабільності зі зруйнованою і деградованою економікою.

Попри деяку проукраїнську риторику, яка звучала з уст Лукашенка після Революції гідності, не треба мати з приводу цього ілюзій. Якраз у той час білоруська влада робила чимало для блокування правдивої інформації з України. А реверанси в бік нашої держави з боку президента Білорусі були не чим іншим, як намаганням зберегти себе. Лукашенко чудово розуміє, що коли Росія поглине Україну, на черзі буде Білорусь. І тоді питання, чи лишиться він при владі. Та й, зрештою, чого вартуватиме ця влада.

Тут ми підходимо до питання ставлення Лукашенка до Росії. Президента Білорусі трактують як проросійського політика. Але давайте подумаємо, чи був у нього вибір. Прийшов він до влади не без підтримки Росії. Розуміє Лукашенко і те, що Захід лишив Білорусь у зоні впливу її східного сусіда. Принаймні розраховувати йому на допомогу Заходу немає чого. Натомість, Росія дотувала Білорусь, поставляючи дешеві енергоносії. Звісно, за це Лукашенкові треба розплачуватися – віддавати росіянам підприємства, співпрацювати в оборонній сфері і т. ін. Та все ж він намагається залишатися господарем у своїй країні, діючи за принципом «Держава – це я».

Саме це намагання його лишатися господарем робить Лукашенка «не зовсім російським». Він так і не пішов на створення союзної держави Росіїта Білорусі. А зовсім недавно, як уже говорилося, навіть демонстрував певну «підтримку України», яка стала жертвою російської агресії.

Так, Лукашенкові зараз нелегко. Він розуміє, що найближчим часом доведеться робити вибір між Росією, яка деградує й втрачає свої позиції, та Заходом. Останній пішов на тимчасове зняття санкцій з Білорусі. Це сигнал. Зрештою, сигналом, певно, можна вважати й присудження білорусці Алєксієвіч нобелівської премії. Натомість, Росія, яка влізла після України в чергову воєнну авантюру в Сирії, збирається розмістити авіаційну базу в Білорусі. Схоже, «братський народ», який донедавна утримував Білорусь у сфері свого впливу завдяки економічним важелям, вирішив поміняти ці важелі на військові.

Лукашенкові зараз доведеться провести корабель під назвою Білорусь між Сціллою та Харибдою.

Чи вистачить у нього політичного таланту? Можливо…

Кралюк Петро