Ім’я Сигізмунда Ґерберштейна відоме хіба що вузькому колу спеціалістів-істориків. На нього часто посилаються в наукових працях, в яких йдеться про Росію XVI ст. Бо ж робота барона Ґерберштейна «Записки про Московію» вважається першим описом Росії іноземцем. Так би мовити, погляд з боку.

Ґерберштей, будучи на дипломатичній службі у Віденського імператорського двору, двічі побував у Московії – в 1517 та в 1526 роках. Він, знаючи слов’янські мови, міг безпосередньо порозумітися з московітами. Враження від цих подорожей і знайшли відображення в «Записках про Московію», які побачили світ у Відні в 1549 р. Уже наступного року з’явилося нове видання книги – у Венеції. Потім пішли чисельні видання латинською, німецькою та італійською мовами. Книга стала європейським бестселером.

Певно, сталося це не лише через те, що в ній описувалася екзотична й невідома для тогочасної Європи Московія. Ґерберштей намагався об’єктивно, неупереджено писати про цю країну. Він навіть демонстрував симпатії щодо деяких московітів, допомагав їм. Однак, описане ним, змушує замислитись над багатьма речами. І, як не дивно, ця книга залишається актуальною до дня сьогоднішнього. Принаймні вона дає змогу зрозуміти характер росіян, зокрема їхніх правителів.

З самого початку автор говорить про значну відмінність Московії від країн, які ми зараз звично іменуємо Європою. «Серед земель, – пише він, – просвітлених таїнством святого хрещення, ця країна немало відрізняється від нас своїми звичаями, установами, релігією та військовими правилами». Відмінність ця нікуди не зникла. І зараз Росія, незважаючи на певні періоди європеїзації в її історії, свідомо протиставляє себе Європі, демонструє агресивну поведінку, яка є неприйнятною для європейців.

Ґерберштей неодноразово в своєму творі вказував на деспотичний характер правління московських царів. Наприклад, про царя Івана ІІІ він писав наступне: «Для бідних, пригноблених більш могутніми доступ до цього був заборонений. Під час обідів він часто так пиячив, що його долав сон. При цьому всі запрошені все таки сиділи, вражені страхом, і мовчали. Після пробудження він звично протирав очі і лише тоді починав жартувати й проявляти веселість щодо гостей». Правда, незважаючи на таку велику могутність щодо своїх підданих, цар демонстрував рабську покірність щодо татар, від яких він фактично залежав. Коли до нього приїздили татарські посли, він покірно зустрічав їх на в’їзді до Москви, зійшовши з коня. До речі, це, як і інші свідчення Ґерберштейна, показують, що ніяка Куликівська битва чи стояння на річці Угрі не поклали край «ординському ігу», про що нам говорить російська історіографія. Навіть на початку XVIст. Московія залежала від татарських правителів. Й фактично залишалася околицею «тюркського світу».

У творі дається зрозуміти, що московіти не є добрими й вправними воїнами. Коли є можливість на війні чогось добитися підступом і підкупом, це вони роблять. Зокрема, читаємо таке: «Міста вони рідко захоплюють штурмом і після сильного натиску, у них є більш звичним є примушувати людей до капітуляції тривалою осадою, голодом або зрадою». Наприклад, Ґерберштей, розповідаючи про боротьбу за Смоленськ, яка велася між Московією й Великим князівством Литовським на початку XVI ст., говорить про те, що це місто було взяте підкупом. Чи не подібну ситуацію ми мали на Донбасі, коли росіяни підкуповували місцевих силовиків, а ті мирно здавали приміщення міліції, СБУ сепаратистам – у результаті чого під контролем останніх опинилося чимало міст і територій.

Зрештою, сучасна війна не обов’язково є «гарячою». Не менше значення має війна політична та інформаційна. І ми бачимо, як росіяни беруть інформаційні та політичні «фортеці», підкуповуючи журналістів на політиків у різних країнах, у тому числі в Україні та на Заході.

Автор «Записок про Московію» невисокої думки про витривалість війська московітів: «При першому ж зіткненні вони нападають на ворога дуже хоробро, але довго не витримують…» Також вказував, що московіти воюють не вмінням, а числом: «Готуючись вступити в бій, вони покладали великі надії на чисельність, на те, наскільки вони більшим військом нападуть на ворога, а не на силу воїнів і не на кращий стрій війська». А військова техніка, яка застосовується ними, далеко не найновіша.

Ґерберштей вказував ще на одну специфічну рису ведення московітами війни: «У той час московіт ходив і на Казанське царство раттю, яка йшла як на суднах, так і на конях, але повернувся безуспішно, втративши багато воїнів. Хоча государ Василій є нещасним у війні, його піддані завжди хвалять його, ніби він вдало здійснив справи. І нехай додому іноді поверталася половина воїнів, однак московіти роблять вигляд, ніби в битвах вони не втратили ні одного».

Чи не нагадує це нам сучасну ситуацію? Уже відомо, що російські війська на Донбасі мають чималі втрати. Але росіянам про це не говорять. Більше того – роблять вигляд, що російські війська на Донбасі не воюють. Отже, ніяких втрат взагалі немає.

Цікаві міркування зустрічаються в роботі про «московську дипломатію». Так, Ґерберштей пише: «…якщо ти при укладенні угоди ти обмовишся або щось необережно пообіцяєш, то вони все точно запам’ятовують і наполягають на виконанні, самі ж не виконують того, що обіцяли. А як тільки вони починають клястися й божитися, знай, що тут ховається підступність, бо клянуться вони з наміром, щоб обманути». Тут мимоволі пригадуються і Будапештський меморандум, і перемовини щодо України, і «мінські домовленості».

Чимало уваги Ґерберштей приділяє питанню влади московського монарха. Вказує, що ця влада є абсолютною, пишучи: «Владою, яку має над своїми підданими, він далеко перевершив усіх монархів цілого світу… Всіх однаково пригноблює він жорстоким рабством, тому якщо накаже комусь бути при дворі його або йти на війну або відправити якесь посольство, той змушений робити це за свій рахунок». Хіба це не нагадує це нинішню путінську Росію з її «абсолютним монархом»?

Ґерберштей наводить чимало прикладів прояву абсолютної влади московського государя. Іноді ці приклади виглядають абсурдно і свідчать як про самодурство правителя, так і рабську покірність його підданих. Автор, зрештою, не маючи змоги пізнати загадкову «московську душу», скрушно констатує: «Важко зрозуміти, чи то народ по своїй грубості потребує государя-тирана, чи то від тиранії государя народ сам стає таким грубим, безчуттєвим та жорстоким». Певно, краще й не скажеш. Ґерберштей робить висновок: «Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі». І на підтвердження цього висновку автор наводить численні приклади.

Говорить Ґерберштей і про зворотну сторону медалі московського рабства. Зокрема, про продажність суддів, лінощі, небажання працювати, а також про пияцтво. Про останнє читаємо наступне: «Наскільки вони (тобто московіти – П.К.) стримані в їжі, настільки вони пиячать повсюдно, де лише з’являється можливість».

Направду, після читання книги Ґерберштей «Записки про Московію» починаєш розуміти, що за 500 років, які пройшли з часу її написання, Росія не дуже змінилася. Питання – чи зміниться.

Петро Кралюк