Нині конфлікт між «Правим сектором» та силовиками на Закарпатті ще триває. Він навіть отримав помітного міжнародного розголосу – ним зацікавилося ОБСЄ. Але як би цей конфлікт не закінчився, він змушує замислитись над багатьма речами.

Років п’ять тому побував я на Закарпатті й поспілкувався з простими людьми. Захотілося знати, як вони себе ідентифікують. Спілкувався, зокрема, в районі, де відносно сильні позиції т.зв. русинів. Тут практично розмовляють не українською мовою, а на місцевих діалектах. Навіть можна побачити «русинські» написи на магазинах у населених пунктах. І коли я запитав цих місцевих жителів, як вони сприймають киян, то почув відповідь: «Мацкалі». Щодо галичан, то їх охарактеризували як поляків. Щодо власної ідентифікації, ці люди не змогли сказати чогось певного. Коли я їх спитав: «А як же Україна?», то почув цікаву відповідь: «Україна – в телевізорі».

Певно, треба трохи знати історію Закарпаття (до речі, цей термін суто радянський; з’явився, коли цей край ввійшов до складу СРСР), аби зрозуміти розмитість ідентичності місцевих жителів. Так, більшість населення Закарпаття – українська. Але років шістдесят тому мало хто з місцевих жителів себе так ідентифікував. У більшості випадків використовувався традиційний етнонім русини. Взагалі то цей термін домінував на наших землях аж до ХІХ ст. Просто на Закарпатті він найдовше «затримався». Але зараз етнонім русини використовується (переважно російськими пропагандистами) для того, щоб дезорієнтувати закарпатців. Спеціально твориться «русинська ідентичність», говориться про окремий русинський народ, його мову і, звісно, про пов’язаність русинів з росіянами. Створені русинські організації непогано фінансуються нашими «північними братами». Не даремно на Закарпатті можна знайти різноманітну русинську літературу. Й хоча місцеві люди не особливо переймаються русинством, його пропаганда робить свою справу.

Закарпаття сприймається як багатонаціональний регіон. На його теренах, окрім українців, живуть угорці, словаки, поляки, румуни, росіяни, німці тощо. Ці меншини в більшій чи меншій мірі зберігають свою ідентичність. «Українізуватися», тобто ставати патріотами України, вони не поспішають, певно, вважаючи, що Україна – це не дуже серйозно. Також не виявляють вони й бажання вивчати українську мову. У міжнаціональному спілкуванні, радше, використовують російську.

Особливо агресивно налаштована щодо «українізації» угорська меншина. Її представники, які компактно живуть у південно-західній частині Закарпаття, вимагають для себе прав автономії. Вони мають чималі преференції з боку Угорщини – а це дозволяє їм вести себе відносно незалежно. Як правило, ці люди підтримували політичні сили, що мали антиукраїнський характер, зокрема Партію регіонів.

Додайте до цього інтенсивну роботу російської агентури на Закарпатті. Ще з часів СРСР до цього регіону була прикута особлива увага КГБ. Адже Закарпаття було одним із головних «вікон» СРСР у Центрально-Східну Європу. Саме звідти здійснювалися танкові рейди і на повсталу Угорщину в 1956 р. і на Чехословаччину під час Празької весни. Після розпаду СРСР ця агентура, звісно, мусила трансформуватися. Але її традиції не зникли. Її естафету успішно підхопила ФСБ. Для Росії Закарпаття й далі лишається одним із важливих регіонів. А враховуючи розмиту ідентичність й етнічну диференційованість місцевого населення, тут поле діяльності для цієї агентури цілком благодатне.

Вказані чинники відіграли не останню роль у формуванні кримінальних кланів на Закарпатті. Взагалі за роки незалежності такі клани сформувалися в різних регіонах – особливо тих, де були значні матеріальні цінності. І тут Закарпаття аж ніяк не пасло задніх. Великі рекреаційні ресурси, відповідно, висока ціна за землю, значні лісові запаси, які стали об’єктом хижацької експлуатації, зрештою, чималі можливості контрабанди через кордони – все це разом взяте й привело до формування тут кримінальних кланів, які уміло використовували й диференційованість місцевого населення, й зв’язки з російською агентурою. Не даремно ж Віктор Медведчук, один із колишніх очільників сумнозвісної СДПУ (о), який тривалий час був «начальником» Закарпаття і який продовжує зберігати певні позиції в цьому краї, відверто демонструє свої зв’язки з Кремлем.

Те саме робить ще один із відомих закарпатців – Нестор Шуфрич. Загалом же за часів незалежності Закарпаття перетворилося в таку собі державу в державі, де діють свої закони, точніше – поняття. Не дивно, що Закарпатська область виявилася чи не найбільш «ватною» серед західноукраїнських областей. І якщо її не розхитали під час «російської весни» 2014 р., то сталося це тому, що місцеві кримінальні клани не були в цьому зацікавлені – якби тут прийшли до влади сепаратисти й створили ще одну «сіру зону» типу Криму чи Донбасу, вони би могли втратити значні прибутки від контрабанди з країнами Євросоюзу.

На жаль, на вказані проблеми практично не звертала уваги центральна українська влада. Ніхто серйозно не займався формуванням на Закарпатті української ідентичності (радше, навпаки, здійснювалася її руйнація). А щодо закарпатських кримінальних кланів, то вони зуміли непогано закріпитися на Київських пагорбах.

Мукачево – місто специфічне. Чомусь у минулі часи воно ставало головним осередком повстань в Угорщині. Саме конфлікт у цьому місті під час виборів міського голови став ніби «предтечею» Помаранчевої революції. Чи не відіграє Мукачево знову роль революційного каталізатора?

Не будемо аналізувати стрілянину, яка нещодавно відбулася в цьому місті між членами Правого сектору й правоохоронцями. Багато тут говорено й наплутано. Але, думаю, сумніву немає, що одним із важливих аспектів цієї стрілянини – розбірки місцевих кланів за ринок контрабанди сигарет.

Проте подібні розбірки для України – не новина. Новина в іншому, що тут спровокували жорсткий конфлікт із стрілянням з гранатометів, спаленими міліцейськими автомобілями та іншими речами, які створюють непогану картинку для мас-медіа – особливо російських. Для останніх у нинішніх умовах – це чудовий подарунок. Можна говорити, що «фашисти» з Правого сектору безчинствують в Україні, використовуючи зброю і т. ін. Тепер вже точно можна лякати цими «фашистами» людей і в Росії, і в Україні.

Як на мене, то в мукачівських подіях явно відчувається «російський слід». Інша річ, як тут працює російська агентура. І як вона зуміє використати протистояння в Мукачеві. Водночас питання, чи зможе українська влада цей конфлікт локалізувати, не допустити його розростання й «третього майдану», на який з нетерпінням чекає російське керівництво.

Але як би цей конфлікт не розгортався далі, він вже на сьогодні має результати. І всі вони, за великим рахунком, на користь Росії.

По-перше, цей конфлікт створив вкрай негативний імідж для України в очах Європи. Тим паче, що він стався близько до кордону з країнами ЄС. Це, безперечно, загальмує просування України до Євросоюзу. А про безвізовий режим для громадян України в країни ЄС на певний час можна забути.

По-друге, стрілянина в Мукачеві створила велику напругу в українському соціумі, відволікши чималі сили від війни на Донбасі. Образно кажучи, Росія зуміла відкрити на Закарпатті «другий фронт», який може розповзтися по всій Україні.

По-третє, вищезгадана подія призведе до зниження рейтингу патріотичних сил і посилить вплив проросійського Опозиційного блоку. Не даремно останній зараз ставить питання про переобрання Верховної Ради.

До цього треба додати ще й таке. Закарпаття – туристичний регіон. Саме туризм дає тут помітну частину прибутків, живлячи переважно дрібний та середній бізнес. Можна не сумніватися, що нинішні події в Мукачеві приведуть до скорочення туристичних потоків у цей край. А значить – це негативно відобразиться на соціально-економічній ситуації на Закарпатті.

Словом, події в Мукачеві – це серйозний виклик для України. Чи справиться вона з ним, залежить від нас і від нашої мудрості.

Петро Кралюк