Книга Наталі Старченко «Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI – XVII століття)», яка видана цього року у київському видавництві «Laurus», може стати одним із найкращих українських досліджень у царині історії за останні роки.

Над книгою автор працювала протягом тривалого часу – близько двадцяти років, збираючи по крупицях архівний матеріал, який стосується життя волинської шляхти в ранньомодерний період. У книзі, яка є чималеньким томом (більш аніж на 500 сторінок), «озвучені» різноманітні історії, які б могли стати сюжетами для авантюрних історичних романів у стилі Олександра Дюма. У силу різних обставин, ми не мали ні свого Дюма, ні Вальтера Скота, ні навіть Генріка Сенкевича. А зараз на дворі інші часи. Інші літературні запити. Тому, схоже, зібраний Н. Старченко матеріал не викликатиме особливих зацікавлень у літераторів. А шкода.

Іноді навіть складається враження, що книга перевантажена фактами. Це, безперечно, не імпонує читачеві, який воліє не концентруватися на деталях. До того ж ці деталі часто є зрозумілими лише для вузького кола фахівців. Але принагідно хочеться нагадати, що насиченість фактажем якраз і є достоїнством фахового історичного дослідження.

Однак достоїнство книги не лише у фактажі, на який, імовірно, і будуть звертати увагу фахівці-історики. Книга Н. Старченко – не просто такий собі набір фактів, за якими не видно «дерев». Дослідниця, опираючись на документальний матеріал, підважує чимало стереотипів, які склалися в нашій історіографії.

Так, зокрема, говорячи про Люблінську унію 1569 р., котра в нас традиційно трактується в негативному плані як остаточне «загарбання» Польщею українських земель, Н. Старченко пише: «…важливою подією став Люблінський сейм (1569), де постала нова держава – Річ Посполита – результат об’єднавчих актів тривалістю в понад 150 років між Великим князівством Литовським і Польською Короною. Цьому сприяли драматичні колізії з вилученням Волинського, Київського та Брацлавського воєводств зі складу ВКЛ (Великого князівства Литовського – П.К.) і введення їх до Корони як засіб тиску короля Зиґмунта ІІ Августа на литовських можновладців і руських князів, що опиралися об’єднанню. Як наслідок, населення цих земель отримало певну «культурно-адміністративну» автономію в межах нової «отчизни». Привілеєм, що мав характер договору, скріпленого взаємною присягою сторін, гарантувалося продовження в судочинстві ІІ ЛС (Литовського статуту – П.К.), функціонування руської мови як мови суду й адміністрації, збереження та пошанування православної релігії, дотримання усталених кордонів і надання урядів лише осілій у цих воєводствах шляхті. Така «автономія» (в сенсі закріпленої території, окремої правової системи та визнаного владою домінуючого віросповідання) служила підставою для формування у місцевої шляхти регіонального патріотизму й нерідко власних політичних позицій, відмінних від решти коронних воєводств».

Далі, спираючись на документальні матеріали, автор показує, що справді волинська православна шляхта мала широкі права, а Волинське воєводство – широку автономію. Принаймні волинський шляхтич доволі комфортно відчував себе в Речі Посполитій. Звісно, була конкуренція, конфлікти, в тому числі із заїжджими польськими шляхтичами. Власне, про це чимало говориться на сторінках книги. Але, як би не було, для волинського шляхтича Річ Посполита – ця федеративна держава різних народів (поляків, українців, білорусів, литовців, німців) – була вітчизною, яку він по-своєму любив і яку ладний був захищати. Тому, можливо, нам варто було б відійти від примітивних стереотипів про загарбання Польщею українських земель у результаті Люблінської унії, про важкий соціальний гніт, який поєднувався з національним та релігійним, і т.д. і т.п. Зрештою, в тогочасному соціумі діяли часто зовсім інші уявлення, ніж у соціумі сучасному, що часто і визначає незрозумілість для нас поведінки тогочасних волинських шляхтичів. Категорії «соціального», «національного» чи навіть «релігійного» (в сучасному розумінні) в той час не спрацьовували.

Н. Старченко показує, що для волинського шляхтича чи не основною цінністю була честь, розуміння якої включало не лише символічний капітал, але також матеріальні цінності, які належали шляхтичеві. Напад на маєтності, загарбання їх чи їхньої частини трактувалося як ураження честі. Боротьба за честь, супроводжувана гострими конфліктами, була поширеним явищем.

Взагалі, на перший погляд, життя в Речі Посполитій постає як «анархічне», сповнене насильств, коли, здавалось би, йде війна всіх проти всіх. Принаймні таке враження складається при побіжному й поверховому знайомстві з документальним матеріалом – особливо тим, який стосується судових справ. Такий стереотип «анархії» утвердився в наукових, науково-популярних виданнях і підручниках.

Насправді, цей стереотип далеко не завжди відповідає реаліям. Н. Старченко показує, що задоволення честі шляхтичами не часто закінчувалося кров’ю. Розлив крові – загалом рідке явище. У більшості випадків конфлікти завершувалися риторикою, з’ясуванням стосунків, часто в судовому порядку. А суд (про це буде вестися мова далі) відігравав далеко не таку функцію, яку відіграє суд сучасний.

Н. Старченко зазначає: «…в основі контролю шляхетської корпорації над поведінкою своїх членів лежав не репресивний механізм (чия ефективність теж не є безсумнівною), а система гнучких конвенцій – засудження/схвалення групи, готовність шляхтича рахуватися з нею, інтенсивність тиску, розстановка сил у конкуруючих осередках, урешті, важила гострота конфлікту та можливість/готовність переходу до компромісу». Направду, це було «інше суспільство», ніж суспільство наше. І ці речі треба враховувати, коли ми даємо оцінку подій XVI-XVIII вв.

Звісно, між шляхтичами нерідко виникали конфлікти, які вели й до дуелей, і навіть сутичок між озброєних загонів. Але, як правило, конфлікти (криваві чи не криваві) в кінцевому рахунку завершувалися риторикою. І чи не головним місцем, де конфліктуючі сторони вправлялися в риториці, був суд. «…шляхетське судочинство, – пише Н. Старченко, – від початку вибудовувалося як конвенційне, засноване на розумінні інтересів сторін і груп, що стояли за особою, культурних пріоритетів, вразливих місць культивованої честі, що дозволяло б готовим кожної хвилини вдатися до зброї шляхтичам надалі співіснувати. Слабкі місця судової системи були, як направду, необхідними і передбачуваними, адже вона значною мірою творилася з урахуванням особливостей шляхетського стилю життя. Іншими словами, добре функціонування правової системи було неприйнятне для шляхти, що звично культивувала лицарські ідеали, де судовий процес і цілком умотивований вирок все одно мали характер поєдинку».

Ось такий, здавалось би, парадоксальний висновок робить авторка книги щодо судової системи в Речі Посполитій, зокрема, на Волині. І цю парадоксальність вона підтверджує документальними матеріалами. Загалом же, даючи характеристику суду в цій державі, дослідниця висновує: «…роботу суду варто аналізувати не за формальними критеріями його ефективності, а з урахуванням його особливих завдань у спільноті, що жила за власними законами. Суд маркував оскарженого як особу з ураженою честю, що за низку правопорушень підлягала публічній карі й осуду, тим самим підважуючи її місце в усталеній мережі зв’язків, а також надалі провокуючи винуватця до помсти. А тим часом шляхетському соціуму йшлося передовсім про замирення своїх членів та відновлення порушених стосунків, де навіть убивство відшкодовувалося через низку ритуальних актів упокорення і перепрошення, до яких винуватець вдавався на позір добровільно, а насправді – під тиском приятелів. Тож специфічні функції суду, а також різних етапів судового процесу полягали у підштовхуванні позивача й оскарженого до взаємних поступок, забезпечували їхню готовність до замирення».

Н. Старченко, характеризуючи шляхетський соціум Волині, вдається до такого терміну як «впорядкована анархія». Мається на увазі те, що в цьому суспільстві конфлікти могли набирати збройного характеру, однак існували писані й неписані правила для врегулювання цих конфліктів. Не можна сказати, що «впорядкована анархія» – волинський винахід. Подібний стан речей існував у багатьох спільнотах, де не було сильної центральної влади.

«Схоже, – робить прикінцевий висновок дослідниця, – що усталена в історіографії думка про неконтрольоване насильство ранньомодерного шляхетського соціуму Речі Посполитої є радше поглядом зсередини централізованої держави, що добре навчилася «наглядати та карати». Тим часом маємо до діла з самоврядною спільнотою, котра сама цілком давала собі раду з цими функціями, хіба що замінивши поняття «карати» на м’який примус, який спонукав винуватця до добровільного визнання провини і готовності взяти на себе її відшкодування. Відтак, на часі питання про вирішальну роль держави у справі контролю над насильством. Цілком імовірно, що йдеться про спірне твердження, адже досвід інакше влаштованого державного устрою – зі слабким центром і самоврядними регіональними одиницями – демонструє достатньо гнучку систему підтримання рівноваги між озброєними та конфліктуючими членами соціуму».

До цього варто ще додати те, що «впорядкована анархія», яку так колоритно описала Н. Старченко в своїй книзі, стосувалася не лише Волині, а й інших регіонів України, зокрема, Київщини (Подніпров’я) та Брацлавшини (Поділля), де ця анархія, в силу «пограничності» й віддалення від держаних центрів, була ще більш буйною.

А тепер про деякі речі, що виходять за межі книги.

Подія, яка в нас гордо іменується «народно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького», починалася як типовий шляхетський конфлікт. Проте Б. Хмельницький не захотів налагоджувати свої стосунки з кривдником Даніелем Чаплинським у межах існуючих правил «впорядкованої анархії». При цьому вирішивши залучити до цього зовнішні сили – татар і турків. Адже, про це в нас воліють мовчати, Б. Хмельницький ще до початку «народно-визвольної війни» уклав угоду з турками, а кримський хан надав йому військову допомогу – добра частина «народно-визвольної армії» складалася з татар.

Б. Хмельницький фактично зробив вибір між «впорядкованою анархією» та деспотичною владою на користь останньої – спочатку на користь татар і турків, а потім московітів. Чи був цей вибір правильний? Питання риторичне. Історію не переробиш.

Хмельниччина, а потім наступні події зруйнували волинський та й загалом український світ «впорядкованої анархії». Чи не втратили ми з цим світом щось дуже важливе для себе? Зокрема, уявлення про честь, яку треба було постійно захищати.

Кралюк П.