Нинішній український час – не час для рефлексій. І не час для осмислень. Це час майже миттєвих реакцій на події, за якими не встигаєш. Реакцій, здебільшого, не на рівні раціо, а на рівні чуттів, інтуїції.

А ще це «час межовий». Здається, починаєш не просто розуміти, а «відчувати», що суть людини, її справжнє існування виявляється в межових ситуаціях, зокрема перед лицем смерті. Тоді ти стаєш тим, ким є насправді, скидаючи личини.

ГЕРОЇ ТА МОВЧАЗНА БІЛЬШІСТЬ

Схоже, вся наша країна опинилася в межовій ситуації. Недавно довідався про результати одного соціологічного опитування: майже 100 відсотків дорослих українців слідкують за подіями на Євромайдані в Києві. Чому? Тому що розуміють чи, радше, відчувають, що Євромайдан – це МЕЖА. І кожен з нас свідомо чи несвідомо має зробити вибір на цій МЕЖІ.

Звісно, цей вибір може бути різним. Адже люди – різні. Не всі є героями. Героїв, які не бояться дивитися в очі смерті, завжди меншість. Більшість же просто хоче жити. Чи вижити – як в умовах нинішніх. Бо має розвинутий інстинкт самозбереження. Без цього інстинкту людство б не існувало. Банально – але факт.

У нас нищили героїв – до кореня. Було це під час «громадянської», сталінських репресій, Другої світової війни й після неї, коли доблесні чекісти воювали з УПА. Робили це не лише з допомогою війська, а й провокаційних загонів (своєрідних «ескадронів смерті»), «добровільних дружин», сексотів… До речі, зараз часто звучить слово «тітушки». А після Другої світової в нас були «яструбки» чи «стрибки». Вважайте, те саме. Нічого нового нема в цьому світі.

Але знищили не всіх. Хоча хотіли. Кажуть, після Другої світової навіть існував божевільний план переселити українців до Сибіру. Вагонів, правда, не вистачило.

Ті, хто виживав, здебільшого, не був героєм. Але не обов’язково передавав своїм дітям «ген страху». Хтось передавав і «ген відваги». Хто знає, в якій пропорції ці «гени» є. Виявляється, народ наш, попри голодомори, масові вбивства, виживав, розростався, плодив героїв. І нинішній час свідчить про це. Сподіваємось, так буде далі.

Окрім героїв, є мовчазна більшість. Власне, ті, хто хоче вижити. І від цих людей – подобається нам чи ні – значною мірою залежить нинішній «порядок денний». Героїв ми маємо. Але чи підтримає їх більшість, яка мовчить? А якщо підтримає, то наскільки. Підтримає не лише матеріально, а й морально. Бо добре слово, сказане на адресу героїв, теж чогось вартує.

МІЙ ПОЛЬСЬКИЙ ПРИЯТЕЛЬ

Є в мене один польський приятель. Те, що українці переживають зараз, він пережив тридцять літ тому. Був активним діячем «Солідарності». Не один рік йому довелося провести в підпіллі. Його кращого друга вбили якраз тоді, коли влада «народної Польщі» й опозиція вели переговори.

Буквально за якихось півдоби до початку брутального розгону мирної студентської акції на Майдані Незалежності в ніч з 29 на 30 листопада він подарував мені одну книгу, до видання якої мав причетність. І написав у ній таке: «Сьогодні маємо важкий для нас день! День нових архетипів!». Спочатку я не надав цьому значення. Через деякий час зрозумів: мій польський приятель як у воду дивився. Після ночі на 30-е листопада країна змінилася. Це була МЕЖА. У тому числі й МЕЖА для нових архетипів.

Недавно я знову зустрівся з моїм приятелем. Якраз у той час, коли з’явилися перші вбиті на вулиці Грушевського. Мій приятель як іноземець та посадовець не мав права втручатися в нашу ситуацію. Він мусив належати до мовчазної більшості.

Йому було важко. Неймовірно важко – через своє безсилля. Він ладний був навіть іти на барикади. Але… Йому залишалося хіба що відслідковувати хід подій. Коли я зайшов з ним у кав’ярню, аби щось перекусити, нас там зустрів, серед всього іншого, великий телевізійний екран, на якому «крутили» якийсь музичний канал. Такий собі банкет під час чуми. Мій польський приятель зажадав, щоб включили «5-ий канал». Проте цього каналу не було. Нарешті знайшли якийсь інший інформаційний канал. Чомусь мені подумалось: тим українцям, які працюють у кав’ярні, за великим рахунком, байдуже, що відбувається в країні. Ми маємо занадто багато байдужих серед мовчазної більшості – на відміну від наших сусідів-поляків.

Знаєш, сказав я своєму польському приятелю, чим різнимося ми, українці, від вас, поляків? У нас донедавна повставали села, а у вас – міста. У нас була Коліївщина, отаманщина під час визвольних змагань 1918-1920 рр., зрештою, УПА – за великим рахунком, селянська армія без держави. У вас же було Листопадове, Січневе повстання, які починалися у Варшаві. Була АК, армія далеко не селянська зі своїм еміграційним урядом. Було криваве Варшавське повстання під час Другої світової. Селянські повстання – це ще не ознака існування новочасної нації. Повноцінна нація існує тоді, коли повстають її міста. У нас нарешті повстало місто. І ми перейшли МЕЖУ між національним небуттям і буттям.

Можливо, ти й маєш рацію, - ніби погодився зі мною мій польський приятель.