Коли заходить мова про походження відомого російського письменника Федора Достоєвського, то можна зустріти думку, що, мовляв, його далекі предки походили з Білорусі. Данило, який започаткував рід Достоєвських, належав до татарського роду Ртіщевих. Він прибув із Московії на Пінщину. І тут у 1506 році отримав у володіння село Достоєво. Від назви цього села й походить назва роду Достоєвських.

Зараз воно перебуває у складі Іванівського району Брестської області Республіки Білорусь. Проте це не білоруська, а українська етнічна територія. Саме ж Достоєво знаходиться неподалік кордону України й Білорусі. Однак насправді предки Достоєвського мешкали не стільки в Достоєві, скільки на Волині, точніше – на Ковельщині. У 70-х роках XVI століття тут жив якийсь Феодор Достоєвський, що служив у князя Андрія Курбського. Під 1664 роком у селі Секунь (неподалік Ковеля) згадується ще про одного Достоєвського.

Є певні відомості про ієромонаха Києво-Печерської лаври Акиндія Достоєвського, який жив у XVIIст. «Коли мої предки, – писала дочка письменника Любов Федорівна Достоєвська, – покинули темні ліси і багнисті болота Литви, вони, певно, були освітлені світлом, квітами та елліністичною поезією України; їхня душа була зігріта південним сонцем і вилилась у вірші». Любов Достоєвська, спираючись на родинні легенди, розповідала, що один із її предків у XVIIст. написав «буколічну поему», яка, правда, не збереглася.

Натомість, до нас дійшов вірш із почаївського «Богогласника» (1790). Цей збірник, виданий в одному з найдавніших українських монастирів (у той час він був уніатським), є унікальною пам’яткою української культури. «Богогласник» став своєрідним підсумком понад двохсотлітньої традиції творення духовних пісень в Україні. У ньому 249 пісень, серед яких українських 213, польських – 33, латинських – 3. Українські пісні були написані як староукраїнською мовою, так і мовою, наближеною до розмовної. У «Богогласнику» вказуються автори лише деяких пісень. Серед них – і Достоєвський.

Можливо, автором цього вірша був один із предків Федора Достоєвського, наприклад, його дід Андрій. Мова вірша хоча й мала в своїй основі церковнослов’янщину, але була наближена до української розмовної. У вірші говориться, що треба зрікатися земних благ, думати про божественне й шукати спасіння.

У 1775 році Достоєвські вимушені були покинути Волинь. Вони продали свій маєток Кличковичі (зараз це невелике село Турійського району Волинської області). Тоді прадід Федора Достоєвського, Григорій Гомерович, перебрався до Янушполя, де став греко-католицьким (уніатським) священиком. Два його сини теж були священиками. Один з них, Андрій, дід письменника, служив у селі Війтівці на Поділлі в 1782-1820 роках. Йому довелося перейти з унії на православ’я. Його син Лев також служив у Війтівцях священиком. Інший син, Михайло, батько письменника, готувався до священицької кар’єри, навчався в Подільській семінарії в Шаргороді. Звідти його як одного з найкращих учнів відправили вчитися в Медико-хірургічну академію в Москву, де він осів. У Москві й народився Федір Достоєвський.

Хоча батько Федора Достоєвського опинився в Москві, але він формувався в лоні традиційної культури українського духовенства. І цю культуру, принаймні почасти, він передав своєму синові. Чи не звідти глибинна релігійність Федора Достоєвського, яка мало співзвучна з релігійністю російською, але яка вписується в контекст релігійних традицій України XVI-XVIIIстоліть?

Зрештою, у творах письменника помітні «українські сліди». Наприклад, у першому творі Федора Достоєвського, «Бідні люди» є чимало українського. Це й сердечне ставлення до бідних, ображених суспільством людей (щось подібне бачимо в іншого українця, Миколи Гоголя, зокрема в його «Шинелі»). Зрештою, в романі чимало українізмів. Так, герой роману часто звертається до героїні твору «ясочка моя». Навіть трапляється таке слово – «ґвалт», яке не використовується в російському мовленні. Проте воно, прийшовши з німецької мови через польську, широко вживалося на Волині. «Українські сліди» можна відшукати і в інших творах письменника.

Звісно, немає сенсу «забирати» Федора Достоєвського з російської літератури. Однак і не треба забувати, що він мимоволі вніс у цю літературу «частину України». Тому маємо підстави поставитися до цього письменника як до свого.

Петро Кралюк