20 жовтня цього року Верховна Рада України одночасно з Сеймом Польщі ухвалили Декларацію Пам'яті і Солідарності щодо подій історії Другої світової війни. Було сподівання, що цю Декларацію також прийме Сейм Литви. Однак останній цього не зробив. Ставлення литовців до поляків є дуже й дуже непростим – особливо в питаннях, коли йдеться про трактування з ними «спільної історії» та «історичної пам’яті». Правда, є сподівання, що литовські парламентарії з часом підтримають цю Декларацію. Хоча побачимо...

Та не будемо чіпати литовців. Поговоримо про нас. Здавалось, ця Декларація знімає ту напругу, яка склалася між поляками й українцями в трактуванні деяких дражливих моментів історичного минулого після прийняття в липні Сеймом Польщі «геноцидної» резолюції щодо волинських подій 1943 року. У згаданій спільній Декларації сказано, що вона приймається, «аби віддати шану мільйонам жертв, яких зазнали наші народи під час Другої світової війни, та засудити зовнішніх агресорів, що намагались знищити нашу незалежність». У документі звернута увага на те, що пакт Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 року, укладений між двома тоталітарними режимами, комуністичним Радянським Союзом і нацистською Німеччиною, призвів до вибуху 1 вересня Другої світової війни, спричиненої агресією Німеччини, до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Наголошується, що наслідком тих подій була окупація Польщі Німеччиною і Радянським Союзом, a в 1940 році – радянська окупація Литви, Латвії i Естонії. Наслідком цього стали масові репресії проти наших народів. Ті події призвели також до ухвалення у Ялті в 1945 році рішень, які розпочали новий етап поневолення всієї Східної і Центральної Європи, що тривав півстоліття.

«Ми пам'ятаємо, – зазначається у документі, – що кволість міжнародної реакції на ескалацію перед Другою світовою війною тоталітарних і шовіністичних ідеологій, відсутність належної реакції на порушення з боку агресорів міжнародного права, а також політика поступок заохотили комуністичний і нацистський режими до агресії, а в результаті – до розподілу Європи». Звісно, в Декларації скромно замовчується, що Польща доклала руку до цієї ескалації, зокрема взяла участь у розборі Чехословаччини й посприяла в окупації Угорщиною Карпатської України.

Нарешті в Декларації наголошується, що необхідна активізація неупереджених історичних досліджень та необхідність стримування сил, які ведуть до суперечок в наших державах.

Начебто все (чи майже все) правильно. Декларація – це, звичайно, добре. Але які реальні справи будуть після неї? Заявлено, що в листопаді відновиться діалог польських та українських істориків, які обговорюватимуть «важкі питання». Нагадаю, що такі діалоги-семінари тривали перед тим не один рік, були випущені збірники за їхніми результатами. І що маємо? Сейм Польщі приймає резолюцію, де українців звинувачують у геноциді поляків, євреїв, чехів і навіть (увага!) вірмен. Справжній «тріумф» «історичної правди»! На польські екрани виходить художній фільм «Волинь», де відверто фальсифікується історія. Натомість українському суспільству підсунуте спотворене уявлення про події на Волині в 1943 р. У вжиток з допомогою істориків та журналістів входить поняття «волинська трагедія» – фактично м’який замінник терміну «волинська різня», який нав’язується польською стороною.

Уже зараз у багатьох жителів України склалося враження, що найголовніша подія, яка була на Волині в 1943 році, це масові вбивства поляків, здійснювані українськими націоналістами-бандерівцями. А те, що в той час на Волині масово знищувалися німцями й поляками українські села та селяни і що українські націоналісти створили тут Українську Повстанську Армію, яка не раз вступала в бої з німецькими окупантами та їхніми союзниками, серед яких була й польська поліція й самооборона, про це чомусь забувається. Все це ніби опиняється в тіні історії.

Проблема українських істориків, які вели польсько-український діалог з «важких питань», була не тільки й не стільки в недостатній вивченості ними джерел, скільки в тому, що вони не мали, а, за великим рахунком, і досі не мають української концепції Другої світової війни. Свої концепції цієї події створили переможці – США, Англія, Франція, Радянський Союз, естафету від якого перебрала Росія. Ці концепції, що цілком зрозуміло, через праці істориків, мас-медіа, твори мистецтва, нав’язувалися переможеним. Україна, як і Польща, опинилися в сфері впливу Радянського Союзу й радянської пропаганди. Тому своє бачення Другої світової вони так чи інакше узгоджували з баченням радянським.

Після розпаду СРСР поляки доволі швидко сформували своє бачення подій Другої світової, яке не співпадало з радянським. Загалом воно зводилося до того, що Польща є жертвою. Саме вона на початку Другої світової зазнала нападу з боку нацистської Німеччини, яка поділила Польщу разом з Радянським Союзом. Це стало результатом пакту Ріббентропа-Молотова. Відповідно, треба засудити цей пакт! Про те, що цей пакт став логічним продовженням Мюнхенської «змови», до якої польська влада була причетною, звісно, не говориться. І Мюнхенська «змова», і зазначений пакт руйнували Версальську систему, на якій трималася непорушність кордонів у міжвоєнній Європі.

Звісно, сучасні польські історики свідомо маргіналізують ці моменти, як і те, що певний період польська влада співпрацювала з нацистською Німеччиною. Намагаються вони не звертати увагу на численні факти колаборації польського населення під час німецької окупації, а також на співпрацю в той час польських структур із більшовиками.

Зате акцент робиться на польському русі опору, всіляко глорифікується Армія Крайова, яка стояла на антикомуністичних позиціях. Звеличується Варшавське повстання 1944 року. Вказується на величезні втрати, які зазнали під час цього повстання поляки. Ще одним символом жертв для них стала Катинь, власне розстріли польських військових більшовиками в 1940-му році.

Однак останнім часом польська сторона цілком свідомо творить ще один символ «жертовності» – т. зв. «волинську різанину». При цьому перебільшуються масштаби польських втрат на Волині в 1943 році. Самі ж ці втрати в роботах деяких дослідників, зокрема працівників польського Інституту національної пам’яті, подаються ледь чи як не найбільший злочин Другої світової війни.

Чому це так робиться – здогадатися неважко. Звертати увагу на нацистські злочини в Польщі не дуже добре. Адже Німеччина – головна потуга Євросоюзу, який надає велику фінансову допомогу польській владі та польському громадянському суспільству. Нагадувати про Катинь – сваритися з росіянами. Ось колишній президент Польщі Лех Качинський нагадував. І… загинув у авіакатастрофі на шляху до тієї Катині. Так що з «російським ведмедем» краще бути обережними. Не те, що з українцями. Вони – слабаки. Тому можна ліпити з «волинської різні» найбільший злочин Другої світової. Українці це «проковтнуть».

Що й відбувається. Українські історики, за великим рахунком, погоджуються з концепцією «волинської різанини», чи то «волинської трагедії». А українські медійники, не особливо вникаючи в суть справи, розповсюджують польські міфологеми. І вже наші політики ладні каятися за «злочини», які вчинила УПА проти поляків на Волині в 1943 році.

Насправді ж головною подією на Волині в 1943 році була не «різанина поляків», а широкомасштабне повстання, яке підняла УПА проти німецької окупаційної влади. І саме, виходячи з цієї події, треба пояснювати процеси, що в той час відбувалися в цьому краї. Є більш, ніж достатньо, документів, свідчень на користь цього. Лише б наші історики не лінувалися їх читати й використовувати.

Зокрема, цього року вийшли дві книги документального характеру, які засвідчують, що на Волині в 1943 році відбулося антинацистське повстання. Перша – спомини Максима Скорупського, курінного УПА, «У наступах і відступах». Варто кілька слів сказати про автора. Максим Скорупський походив із села Антонівці, яке під час Другої світової війни стало однією з головних баз УПА на Волині. Неподалік від нього знаходився командний пункт з’єднання УПА-Південь. Село й командний пункт не могли взяти німці. Дійшло до того, що вони бомбили цю місцину з літаків. Радянські війська брали Антонівці з допомогою танків. Зрештою, село було знищене. Сьогодні від нього майже нічого не лишилося.

Максим Скорупський опинився в лавах УПА, воював неподалік своєї малої батьківщини. Належав до прихильників мельниківців, але змушений був воювати в бандерівських загонах. При цьому доволі критично ставився до бандерівців, що чітко простежується в його споминах. Саме ця критичність давала йому змогу відносно відсторонено й об’єктивно описувати те, що відбувалося на Волині під час Другої світової війни.

Вперше спомини Скорупського вийшли в Чикаго в 1961 році. Написані ж були раніше – буквально по «гарячих слідах». Що, безперечно, збільшує цінність цього мемуарного твору. Твір перевидавався – в 1989 та 1992 роках. Цього року його опублікували в Острозькій академії англійською мовою. Є надія, що він дійте до англомовного читача і дасть йому змогу ознайомитися з реальними подіями, що відбувалися на Волині в 1943 році.

Зокрема, Скорупський писав: «Весна 1943 року була справді весною бурливою. Стихія боротьби з німецьким окупантом охопила всі українські землі. Тереном найбільших боїв була Волинська й Поліська земля… Велика смуга Крем’янецько-Дубенського лісу, який сполучався з Славутсько-Шепетівськими лісами, стала другим після Полісся центром широкого українського повстанського руху. Тут творилися повстанські загони, штаби, військові школи». Далі він зазначає таке: «Бандерівці охопили більшість населення, підпорядкувавши і втягнувши в свою організацію широкі маси. По селах були утворені господарські пункти, адміністраційні станиці… Першою такою «республікою» було село Антонівці. Партизани почували себе там, як у себе дома. Закладено пекарні хліба, табір Крука зробив у фільварку молочарню, молоко туди доставляли навколишні села, як контингент для партизанів. Водяний млин працював «на повну пару» для партизан і цивільного населення…»

Скорупський показує, що УПА взяла під свій контроль значні сільські терени Волині. Лише у значних містах лишалася німецька влада, яка намагалася контролювати транспортні шляхи. Бандерівці ж сподівалися, що німецька армія скоро зазнає краху і їм вдасться створити свою державу. Тому у волинських «республіках», які тоді постали, творилися не лише військові, господарські, а й також адміністративні й культурні структури.

Антинацистське повстання на Волині підтримували не лише українці, а й представники інших народів, що проживали в цьому краї. Зокрема, це стосується чехів, які жили тут окремими поселеннями. В одному із місць своїх спогадів Скорупський так розповідає про них: «У Гульчі Чеській я вперше зустрівся з назвою ЧПА «Чеська Повстанча Армія». На все село було лише кілька озброєних чехів, але вони гордо називали себе ЧПА та пояснювали, що вони боряться в рядах УПА, як окрема національна група, проти окупантів. Їхнім політичним провідником був колишній посол до польського сойму (прізвище мені невідоме) з села Квасилова. В дійсності, то була чеська самоборона сіл, зорганізована на наказ УПА».

Про повстання на Волині в 1943 році пише також Микола Жулинській у книзі «Моя Друга світова», що побачила світ цього року в київському видавництві «Ярославів Вал». Її автор – знаний в Україні громадський і культурний діяч, директор Інституту Літератури. Його дитинство припало на Другу світову й пройшло на Волині. У цій книзі він подає не лише власні спогади, а й спогади своїх рідних, односельців, додаючи до цього історичний фактаж і документи.

Автор книги не вживає термін Волинське повстання. Тут він ніби «погоджується» з нашими істориками, які не використовують цього терміну. Однак те, що він описує, цілком надається для того, щоб волинські події 1943 року означити як національне постання.

Зрештою, є чимало документів, котрі трактують волинські події 1943 року як повстання. І це не лише документи з табору УПА. Таке означення зустрічаємо і в німецьких, і навіть радянських документах. Наприклад, у телеграмі вищого керівника СС і поліції України обергрупенфюрера СС Ганса Адольфа Прюцманна від 25 серпня 1943 року читаємо наступне: «Головнокомандуючому територіальної групи армії «Південь». У зв’язку з тим, що рейхсфюрер СС віддав сильні загони доручених мені військових частин у розпорядження фронту, я вимушений обмежитися залишками цих частин для придушення українського національного повстання на Волині (виділення наше – П.К.). Оскільки на півночі України виникають через це великі неконтрольовані райони, то в найближчому майбутньому треба розраховувати на посилений тиск банд у південному напрямі».

А ось слова командира радянських партизанів Петра Вершигори. 4 березня 1944 року він писав, звертаючись до Українського штабу партизанського руху: «Не можна допустити в Польщі тієї помилки, яку ми зробили на Волині, віддавши керівництво народним повстанням проти німців (виділення наше – П.К.) у руки контрреволюційних угрупувань націоналістів».

Придушенням Волинського повстання займався Еріх фон дем Бах, під керівництвом якого перебувала 8-а кавалерійська дивізія СС «Флоріан Ґейєр» (10 тисяч солдатів) і 10 батальйонів мотопіхоти з артилерією. З повітря це угрупування прикривало 27 літаків, а на землі – 50 танків і бронемашин. Але це ще не все. Для придушення повстання широко залучалася допоміжна поліція, в якій у той час на Волині в основному служили поляки. Також укомплектована поляками частини допоміжної поліції перекидалися з інших регіонів. Часто базами для німецьких вояків та допоміжної поліції ставали польські села, колонії, де організовувалися добре озброєні «пляцувки». З цих «пляцувок» неодноразово здійснювалися напади на українських повстанців. Останні зверталися до волинських поляків, закликаючи їх припинити підтримувати німців, а також червоних партизан, які дошкуляли УПА. Однак це не дало результатів.

Німці й поляки нападали на волинські села, які підтримували повстанців. Палили їх, убивали селян. При цьому часто вбивали варварськими способами, спалювали в клунях, піддавали тортурам перед смертю. Про це багато говориться і в спогадах Максима Скорупського, і в «Моїй Другій світовій» Миколи Жулинського. Зрештою, батько останнього був схоплений поляками й відправлений у «Освєнцім» – табір смерті, з якого мало хто повертався. Був навіть момент, коли малий Микола Жулинський міг бути вбитий поляком-поліцейським. Але пощастило.

Реально в тогочасних умовах поляки на Волині стали союзниками німців і разом з ними придушували українське повстання. До речі, в згадуваному польському фільмі «Волинь», попри його антиісторичність, показано, що німці є захисниками поляків у протистоянні їх із українськими націоналістами. Це загалом відповідало дійсності.

Коли неупереджено проаналізувати всі ці події, тоді стають зрозумілими причини «волинської різанини». Нападаючи на польські поселення-пляцувки, поліцейські відділи, які переважно були польськими, українські повстанці захищали себе й мстилися за вчиненні насильства. Серед жертв «волинської різанини» далеко не завжди були безневинні люди, чимало було й таких, на совісті яких були вбиті українці, в т. ч. жінки, діти, старики.

Можливо, українським історикам пора вже перестати посипати собі голову попелом і перестати повторювати мантри про «волинську трагедію», а почати говорити про Волинське повстання 1943 року. Подібних повстань тоді Європа ще не знала. Пізніше вже було Варшавське, Словацьке повстання… Але Волинське повстання було першим! Та й масштаби його вражали. І мала б ця подія стати предметом нашої гордості, а не ганьби.

Петро Кралюк