Українці були одними з перших, хто здійснив новочасну революцію. Це була т.зв. Хмельниччина, яка відбулася майже одночасно з англійською революцією середини XVII ст., яка очолив Олівер Кромвель. Показово, що між останнім та Богданом Хмельницьким були певні контакти.

Події середини і другої половини XVIIст. стали переломними як у історії козацтва, так і в історії українських земель. У вогні повстань та війн згоріла «стара Русь». Її залишки здебільшого були покозачені або покатоличені (а, отже, полонізовані). Щоправда, зберігалася ще «уніатська Русь» (уніатська шляхта й духовенство), однак вона маргіналізувалася. На місці «старої Русі» народилася Україна, де козацтво відігравало провідну роль.

Згадані події в історіографії отримали різну назву – «повстання під проводом Богдана Хмельницького», «козацьке повстання», «громадянська війна» («війна домова»), «польсько-козацька війна», «народно-визвольна війна» тощо. Останнім часом в українській історіографії набув поширення для означення цих подій термін «національна революція». Певно, ні одне з цих означень не відображає всю складність і повноту подій, які відбувалися в Україні в середині й другій половині XVII ст. Але їх можна осмислювати в «революційному дискурсі». До того ж це була не стільки «національна революція» (у той час вести мову про існування сформованих модерних націй дуже проблематично), скільки революція соціальна, яка призвела до кардинальної зміни провідної верстви. На місце князів та шляхти, тобто «старої Русі», прийшла козацька старшина, яка формувала нову соціально-політичну реальність – Україну. При цьому представники старої еліти були частково фізично знищені й відбувся кардинальний перерозподіл матеріальних ресурсів на користь козацької верхівки.

Мала також ця революція елементи й антиколоніального характеру. Українські землі, що входили до складу Речі Посполитої, можна розглядати як «внутрішню колонію» цієї держави. Але якщо Галичина, Волинь, частково Поділля були значною мірою інтегровані в соціально-політичний організм Речі Посполитої, то цього не скажеш про Подніпров’я, котре з часом стало «колискою» української нації. Як правило, це були «нові землі», ще недостатньо освоєні. Стати господарем на цій землі претендувало козацтво. Однак йому на заваді стояла «колоніальна адміністрація», власне представники урядових структур Речі Посполитої, а також князі й шляхтичі, які прагнули розбагатіти за рахунок освоєння цих земель. Показовою в цьому плані фігура козацького «контрреволюціонера» Яреми Вишневецького – одного з чи не найбільших ворогів Хмельниччини. Буквально за якесь десятиліття цей діяч, освоюючи «нові землі» на Лівобережній Україні, фантастично розбагатів і став одним із найзаможніших магнатів Речі Посполитої.

При цьому, попри певні нюанси, він не ризикнув порвати з владними структурами цієї держави, фактично представляючи їх на цих «нових землях». Вишневецький був далеко не винятком. Існувало чимало шляхтичів, які прагнули освоювати ці землі. Наприклад, помітною фігурою серед них був Юрій Немирич. Доля цих людей виявилася різною. Так, Вишневецький, опинившись у стані різкої конфронтації з повсталим козацтвом, став захисником влади Речі Посполитої. Натомість Немирич, належачи до релігійних дисидентів (соцініан), не був настільки інтегрований у владні структури, як Вишневецький. Він спочатку воював проти козаків, а потім перейшов на їхню сторону. Правда, Немирич у цьому таборі так і не став «своїм», у результаті чого був убитий козаками. Загалом було чимало руських шляхтичів, які зуміли влитися в козацьке середовище і стати козацькою старшиною.

При бажанні можна знайти певні паралелі між американською війною-революцією за незалежність і Хмельниччиною. І тут, і там маємо повстання колонії проти метрополії, протистояння старої метропольної еліти й новосформованої еліти колонії. І тут, і там у цю революцію були втягнуті зовнішні сили. Наприклад, підтримку американським штатам надавала Франція, котра конкурувала з Англією. Повсталим козакам Хмельницького таку допомогу з санкції конкуруючої з Річчю Посполитої Туреччини надавало Кримське ханство. Потім їх підтримала Московія.

Антиколоніальний аспект Хмельниччини був пов’язаний із аспектами етнічним та конфесійним. Борцям проти метрополії важливо себе було позиціонувати «іншими». Відповідно, представники метрополії представлялися як поляки й католики, в той час козаки позиціонували себе як руських і православних. Хоча, насправді, це протиставлення далеко не завжди працювало. Наприклад, у армії Речі Посполитої було чимало представників української шляхти, які дотримувалися уніатського чи навіть православного віровизнання. У той час як значну частину війська Хмельницького становили татари-мусульмани.

Українська козацька революція середини й другої половини XVII ст., попри внутрішні причини, значною мірою корегувалася чинниками зовнішніми, що не могло не впливати на її перебіг, а також особливості. Тут можна знайти основні етапи класичного сценарію революції. Хоча ці етапи, як правило, виглядають «розмитими» й розтягнутими в часі. Супроводжувалася ця революція також значними соціальними протистояннями, підігрітими етно-конфесійними конфліктами. І «супутницею» цієї революції, як часто буває, стала громадянська війна.

Козацьку революцію, власне Хмельниччину, часто розглядають як «продовження» козацьких повстань, які передували їй у другій чверті XVIIст. Та й сама вона часто постає як велике козацьке повстання. Загалом виступи шляхти (т.зв. конфедерації) проти центральної влади в Речі Посполитій, котрі супроводжувалися військовими сутичками, не були якоюсь новиною. Вони, з точки зору шляхетського права, сприймалися як законні. Те саме стосується й козацьких повстань, що стали з кінця XVIст. вже традиційними в Речі Посполитій. Звісно, між шляхетською конфедерацією та козацьким повстанням були відмінності. Козаків у Речі Посполитій не сприймали як шляхетський стан. Хоча вони намагалися дорівнятися до нього, заявляючи, що є рицарями, оборонцями країни. У цьому сенсі козаки наближалися до шляхти. А раз так – то мали право на повстання, конфедерацію. Правда, шляхта це право козаків піддавала сумніву. Але договори, які укладалися між представниками королівської влади та представниками козацтва, де-факто легітимізували це право.

І повстанці-конфедерати, і повстанці-козаки ставили перед владою Речі Посполитої певні вимоги та добивалися їхнього виконання. В умовах цієї держави, де не було сильної центральної влади і де часто переважало право сили, такі речі стали звичайною практикою. Конфедерації, з одного боку, були індикаторами кризових явищ у Речі Посполитій. З іншого боку, вони ніби намагалися зняти ці кризові явища. Правда, повстання, яке підняв Богдан Хмельницький у 1648 р., помітно вийшло за межі традиційної конфедерації.

Говорячи про Хмельниччину, варто звернути увагу на один соціальний аспект, який чітко простежується і в документальних матеріалах, і в тогочасних літературних пам’ятках, але на який не звертають увагу українські історики. Козацьке повстання мало не лише антишляхетський характер, але і характер антиміщанський. Козаки громили міста, розглядаючи їх як ворожі осередки. Причому часто це були не стільки польські, скільки українські міста. І у вогні повстання гинуло чимало саме українських міщан.

Значну частку населення в українських містах становили юдеї. Представники цього етносу володіли чималими статками – що не могло не приваблювати козаків-«революціонерів». Спрацьовували й конфесійні відмінності, різні антиюдейські стереотипи (мовляв, юдеї розіп’яли Христа). Не маючи ні належного захисту від державних структур, ні своїх збройних формувань, саме юдеї стали чи не найбільшими жертвами козацьких повстань. Про це йшлося в хроніці Натана Ганновера «Глибокий мул», яка стала популярною лектурою в юдейському середовищі. Звідси неприязнь юдеїв до козацтва, до Богдана Хмельницького зокрема. Як і пізніші намагання козацьких літописців виправдати жорстоке ставлення повстанців до представників юдейської спільноти.

Ведучи мову про події середини і другої половини XVII ст. на українських землях, дослідники часто дистанціюються від зовнішніх чинників. Але саме ці чинники були якщо не вирішальними, то достатньо вагомими. Україна стала тереном великої геополітичної гри. Провідну роль у ній відігравала Османська імперія зі своїми васалами, Кримським ханством, Молдавією та Ерделі (Трансільванією). Певну роль також відігравали Швеція й Московія. У кінцевому рахунку це була гра на ослаблення Речі Посполитої – провідної держави Центрально-Східної Європи. Османська імперія, яка в той час знаходилася не на підйомі, а, радше, на спаді, була зацікавлена в тому, щоб зберегти свої позиції в Центральній та Східній Європі, в тому числі в Північному Причорномор’ї. Маючи значний військовий потенціал, ця держава ладна була йти на розширення своїх володінь у потрібних їй напрямках (адже найкраща оборона – це наступ). Одним із таких напрямків стали українські землі. Використовуючи козаків (наприклад, Хмельницький уклав кілька договорів із турками, фактично опинившись на становищі їхнього васала), а також кримських татар, Османська імперія створила зону нестабільності на українських теренах, встановивши свій контроль над частиною земель України.

У розширенні своєї території за рахунок Речі Посполитої була зацікавлена й Московія. Хмельниччина, дестабілізувавши ситуацію в Речі Посполитій, створила непогані можливості для експансії цієї держави. Скориставшись цим, московіти захопили Смоленськ, деякі території, що входили до складу Великого князівства Литовського як частини Речі Посполитої. Також Московія поширила свій вплив на Лівобережну Україну.

Ще однією потужною дійовою особою у цій геополітичній грі стала Швеція, яка почала претендувати на статус імперії. У колі її інтересів опинилася Балтія, яку вона хотіла взяти повністю під свій контроль. Швеція почала втручатися в справи Речі Посполитої, намагаючись стати володарем на балто-чорноморському просторі. У реалізації цих планів певне місце відводилося й козакам.

Спостерігаючи за діяннями Хмельницького та його наступників, бачимо, що вони часто змінювали свою зовнішньополітичну орієнтацію. Сьогодні укладали договори з одними правителями, стаючи їхніми васалами, а завтра ці договори розривали й шукали собі нового покровителя. Такі зовнішньополітичні хитання обумовлювалися складністю, заплутаністю геополітичних змагань, які велися в той час на теренах України. І в цій ситуації козацтво ставало не стільки суб’єктом, скільки об’єктом міжнародних відносин. А в кінцевому рахунку від цього програвала Україна.

Перший етап козацької революції – це повстання під проводом Хмельницького, яке привело до творення на теренах України автономної козацької державної структури – Гетьманщини. Він тривав близько року – від перемоги козацько-татарського війська під Жовтими Водами та Корсунем (квітень-травень 1648 р.) до укладення Зборівського договору (серпень 1649 р.).

Щодо причин повстання, то козацькі літописці (Григорій Грабянка, Самійло Величко та ін.) витворили благочестиву легенду про те, що Хмельницький мав серйозний конфлікт із чигиринським підстаростою Данієлем Чаплинським. Останній вчинив збройний наїзд на хутір Суботів, який належав Хмельницькому. У результаті цього наїзду хутір перейшов у власність чигиринського підстарости. Ображений Хмельницький, не знайшовши управи на кривдника, подався на Запорізьку Січ, де підняв повстання проти поляків, яке скоро набуло масовий характер.

Навіть якщо наведена легенда мала під собою реальні підстави, чи можна її розглядати як причину повстання? Подібні конфлікти були на той час звичною справою в Речі Посполитій, особливо на українському прикордонні, де вплив центральної влади був зведений до мінімуму. Навіть козацькі літописці, котрі акцентували увагу на конфлікті між Чаплинським та Хмельницьким, радше намагалися подати цю подію як привід для повстання, вишукуючи при цьому більш серйозні причини – гоніння на православ’я, утиски козаків, обмеження їхніх прав тощо.

Чи не найбільш об’єктивно до причин повстання Хмельницького підійшов анонімний автор «Літопису Самовидця». Цей козацький літописець, схоже, був учасником Хмельниччини й намагався правдиво описувати її події. Перше речення літопису – досить промовисте: «Початок і причина війни Хмельницького є єдино від ляхів на православ’я гоніння і тяготи на козаків». Самовидець спеціально говорить про «гоніння ляхів на православ’я» як одну з перших причин козацького повстання.

Справді, конфесійний чинник відігравав певну роль у війні під проводом Хмельницького, але він не був першорядним. Самовидець же намагається поставити цей чинник на перше місце. А в самому літописі звертає увагу на утиски, які чинили католики православним. Насправді наведені літописцем оповіді про утиски православ’я не зовсім відповідала реаліям. Звісно, в той час на українських землях було протистояння між католиками й уніатами, з одного боку, та православним, з іншого. Іноді воно доходило до кривавих ексцесів – хоча це траплялося не часто. Зрештою, православна церква в Речі Посполитій мала легальний статус. А закони цієї держави гарантували відносно широку свободу віровизнання.

Питання в іншому – навіщо Самовидцеві було акцентувати увагу на переслідуваннях православних і розглядати їх як ледь чи не найголовнішу причину Хмельниччини? Фактично давалося зрозуміти, що козацькі війни були спрямовані проти утисків православ’я. Таким чином відбувалася ідейна легітимізація цих війн. Козаки ніби перетворювалися в борців за православну віру. З часом ця ідея отримала розвиток і стала важливим елементом козацької міфології.

Проте Самовидець звертає увагу не стільки на питання релігійні, скільки на питання економічні й соціальні, виділяючи три блоки соціально-економічних проблем, які привели до козацького повстання.

Перша проблема полягала в тому, що козаків, які не належали до реєстру, змушували виконувати панщину й різного роду роботи на користь панів. Це викликало незадоволення.

Друга проблема стосувалася вже реєстрових козаків. Їх теж почали утискати. Зокрема, не виплачували належної платні. Ці гроші прибирали до рук полковники й сотники. Іноді вони давали плату певним групам козаків, аби ті були до них «зичливими». Серед вищих козацьких чинів процвітала корупція, здирство. Вони забирали в простих козаків їхню татарську здобич – коней і т. ін. На простих реєстрових козаках, вважав Самовидець, наживалися євреї. Він змальовував таку картину: «В містах від жидів була така кривда, що невільно козакові в домі своєму напитки на свою потребу тримати, не лише меду, горілки і пива, але і браги. Ті козаки, які за пороги на рибу ходили, то в них на Кодаку десяту частину на комісара відбирали. Окрім того, окремо треба було і полковнику давати, і сотникам, і осавулові, і писареві…» Реєстрові козаки також були незадоволені обмеженням реєстру. Адже виходило так, що діти реєстрових козаків не вважалися реєстровцями й мусили відробляти панщину.

Ще одна проблема – це «криза управління». Мовляв, маєтками управляли не власники, державці, а посередники – старости та євреїв-орендарі. Ці посередники жорстко експлуатували підданих, що й породжувало невдоволення: «Бо самі державці на Україні не мешкали, лише посади свої утримували, тому про кривди посполитих мало знали, а якщо й знали, то були засліплені подарунками від старост та жидів-орендарів…».

Хоча, заради об’єктивності, Самовидець відзначав, що люди «на Україні», власне на Придніпров’ї, «жили обфито», заможно. Але їх обурювало те, що тепер треба було більше ділитися з державцями, ніж раніше. Тобто однією з важливих причин повстання Хмельницького стало намагання влади встановити більший контроль за козацьким регіоном і змусити козаків віддавати частину своїх прибутків.

Отже, маємо набір «класичних причин революції» – це збільшення скарг щодо «непомірного» податкового тиску, помітна перевага одних економічних інтересів перед іншими, адміністративні заборони, криза управління. До цього варто додати поширення серед козаків думки, що їх несправедливо утискають.

Хоча, на відміну від інших плебейських верств населення, козакам жилося непогано. Зрештою, це визнає Самовидець. Тобто в козаків, здавалось би, було менш причин для повстання, аніж у селян чи навіть ремісників.

Попри існування внутрішніх причин козацької революції, існували також причини зовнішнього характеру. Факти свідчать, що це повстання не виникло спонтанно. Тут велася тривала й серйозна підготовка.

Десь за півроку до нього, восени 1647 р., до Бахчисарая й Стамбула виїхало козацьке посольство, яке мало обговорити плани майбутнього виступу проти влади Речі Посполитої й заручитися підтримкою турків і татар. У березні 1648 року між козаками й турецькою владою був укладений договір. Потім бачимо, що до кінця життя Хмельницький часто вступав у переговори й укладав договори з Османською імперією та її васалами (Кримським ханством, Ерделі, Молдавією). Наприклад, восени 1648 р. гетьман звернувся до султана взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віслу». Звісно, не все тут було просто. Васали турецького султана мали свої інтереси, які не завжди співпадали з інтересами їхнього повелителя. Та й сам Хмельницький і його оточення намагалися вести власну гру. На цьому ґрунті виникали неузгодження, конфлікти. Однак, при всіх цих нюансах, політика Хмельницького була на руку Туреччині.

Не треба думати, що Османська імперія прагнула завоювати українські землі. На той час вони не становили для неї великого інтересу. Для Туреччини важливим було зберегти за собою контроль над Чорним морем. Козацькі чорноморські походи стали для турків чималою проблемою. Тому правителі Порти були зацікавлені переключити козацьку активність на інший об’єкт – Річ Посполиту, котра сприймалася турками як ворог. Загалом Османська імперія була зацікавлена в тому, щоб мати на теренах України козацьку васальну державу. Це, можна сказати, була програма максимум. Програма ж мінімум – створити в Україні тліючий конфлікт між козаками й владою Речі Посполитої.

Для допомоги Хмельницькому та його повстанцям були надані васальні туркам татарські орди з Кримського ханства. Це стало вважливим чинником успіхів Хмельницького. У 1648 р. союзне козацько-татарське військо виграло низку важливих битв у військ Речі Посполитої – під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Дійшло до Львова і Замостя. Не треба мати ілюзій щодо благородних цілей цього війська. Звісно, можна подавати це як «визвольний похід», боротьбу за православ’я і т. п. Проте документи свідчать, що ця війна супроводжувалась жорстоким насильством, грабунками. Якщо ж говорити про татар, то для них це був звичний наїзд за здобиччю і ясиром.

Правда, татар можна було перекупити, заплативши їм відповідну суму. Тому польські урядовці намагалися з ними домовитися. Як тільки це ставалося й татари «зраджували», в козацькому війську виникали проблеми. Так було в битві під Збаражем і Зборовим у 1649 р. Відмова татар від наступу змусила Хмельницького сісти за стіл переговорів, у результаті чого був укладений Зборівський договір. Дещо подібна ситуація повторилася в битві під Берестечком у 1651 р. Тут взагалі небажання татар воювати з армією Речі Посполитої закінчилось для козацького війська катастрофою. Після цієї битви Хмельницький змушений був укласти з Річчю Посполитою Білоцерківський договір, умови якого були гірші, аніж у договорі Зборівському.

Другий етап козацької революції тривав близько десяти років і припав на час від згадуваного Зборівського договору до перемоги в козацькому стані «московської партії», усунення від гетьманської влади Івана Виговського та обрання гетьманом сина Богдана Хмельницького, Юрія (жовтень 1659 р.).

У цей час Україна стала ареною постійних бойових дій, у яких брали участь військові сили різних держав. Розколотим виявилося й українське суспільство. Хоча в українській історіографії є намагання утвердити думку, що повсталих козаків підтримували майже всі інші суспільні верстви і повстання мало ледь не загальнонаціональний характер, це не зовсім так. Звісно, в тих непростих умовах, коли приналежність до козацтва гарантувала певну захищеність, відбувалося рекрутація в козаки представників різних соціальних станів – селян, ремісників, навіть шляхтичів. У цьому сенсі можна говорити про масове покозачення.

Однак у козацькому середовищі не було єдності. Існували різні «партії». Деякі козацькі полковники, Лук’ян Мозиря, Матвій Гладкий, Семен Герасимів, були страчені Хмельницьким. Особливу позицію займала Запорізька Січ. У 1649 р. Хмельницькому довелося жорстоко придушувати повстання січовиків. Тобто Хмельницький та його оточення, ведучи війну із представниками «старого ладу», йшли також на придушення радикальних революційних елементів.

Водночас бачимо намагання Хмельницького залучити до побудови революційної Гетьманської держави «стару еліту», яка мала управлінський досвід. Серед козацької старшини опинилися люди, які свого часу працювали в державних структурах Речі Посполитої. Такими були генеральний писар гетьманату Хмельницького Іван Виговський і його оточення. Ці люди бачили вихід у поверненні статусу кво, коли українські землі входили до складу Речі Посполитої, що принаймні гарантувало хоч якусь стабільність і порядок. При цьому вони намагалися виторгувати собі якомога ширшу автономію.

Саме Виговський після смерті Хмельницького в 1657 р. прийшов до влади. Він та його сподвижники починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений у вересні 1658 р. в Гадячі договір (Гадяцька комісія). Згідно з цим документом, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна структура, подібна до Великого князівства Литовського. Київське, Брацлавське й Чернігівські воєводства утворювали Велике князівство Руське зі своїми управлінськими структурами, казною, монетою і з гетьманом на чолі. Гетьман же вибирався станами Великого князівства Руського й затверджувався королем Речі Посполитої. Козацький реєстр мав становити 30 тисяч осіб. Окрім того, мало бути в цій державі ще 10 тисяч найманого війська. Православ’я зрівнювалося в правах із католицизмом. Приналежні православній церкві маєтності мали бути їй повернуті. Київському православному митрополиту і чотирьом православним єпископам забезпечувалися місця в сенаті. Київська академія отримувала права на рівні з Краківським університетом. Також надавалося право заснувати ще одну академію в одному з українських міст.

Якби Виговському та його оточенню вдалося реалізувати цю програму, то козацька революція «проскочила» б третій етап, коли до влади приходять радикальні революційні елементи, і відразу б перейшла до завершального етапу – «термідору». Однак Виговський не мав належної підтримки в козацькому середовищі. Не було в нього й серйозної підтримки ззовні – від влади Речі Посполитої.

Проти Виговського виступила «московська» партія, котра об’єднала незадоволені владою гетьмана радикальні елементи. Хоча Московія не дуже допомогла козакам у війні з Річчю Посполитою, але в московському цареві вони бачили свого союзника. І велику роль тут якраз відіграв конфесійний чинник. Московський цар був православним, а козаки заради ідеологічної легітимізації своїх дій використовували ідею захисту православ’я. Через те лозунг «волимо під царя московського» багатьма сприймався позитивно.

Союз Виговського з Річчю Посполитою спровокував черговий виток війни на українських землях. І хоча цей гетьман, котрий, до речі, так само, як і Хмельницький оперся на силу татар Кримського ханства, зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом у 1659 р., в кінцевому рахунку він та його союзники зазнали поразки. Проти них піднялася Запорозька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдналися також козаки Правобережжя.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сумні наслідки. При підтримці московітів гетьманом України став син Богдана Хмельницького, Юрій. При його обранні 17 жовтня 1659 р. московіти нав’язали козакам т.зв. Переяславські статті, які новообраний гетьман зобов’язувався виконувати. Ці статті помітно обмежували владу гетьмана – він без дозволу московських урядників не мав права посилати війська. Не дозволялося змінювати гетьмана без царського указу. Московські воєводи вводилися в Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань.

На цьому завершився другий етап козацької революції й почався третій, хронологічні межі якого можна визначити Переяславськими статтями 1659 р., з одного боку, й приходом до влади гетьмана Івана Мазепи й укладенням Коломацьких статей (липень 1687 р.), з іншого.

Цей довготривалий період в літературі іменують Руїною (термін введений Миколою Костомаровим). Справді, в той час спостерігаємо дезінтеграцію Гетьманської держави, змагання в ній різних «партій», які часто орієнтувалися на зовнішню допомогу, що сприяло втручанню в українські справи Московії, Речі Посполитої, Куримського ханства, Османської імперії тощо. Україна опинилася в стані перманентної громадянської війни, в якій помітну роль відіграв зовнішній чинник.

Не вдаючись до висвітлення перипетій цього революційного етапу, зазначимо, що для України він мав трагічні наслідки. Відбувся розпад Гетьманщини на дві частини – Лівобережну й Правобережну Україну. Щодо Запорізької Січі, звідки почалося повстання Хмельницького, то вона так і не стала частиною Гетьманщини. Кошові отамани, як правило, проводили незалежну щодо козацьких гетьманів політику – навіть доходило до конфліктів між ними. Поряд з цим починається процес переформатування козацьких територій. Великі маси козаків покидають землі, де вони вже укорінилися, й переселяються на підконтрольні Московії терени (т.зв. Слобожанщину).

Результатом козацької революції стали величезні матеріальні й демографічні втрати. Валерій Смолій та Валерій Степанков у монографії «Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.)» писали: «Від воєнних дій, голоду, епідемій, міграцій на російські та молдавські терени було втрачено щонайменше 65-70 % населення… Оскільки воєнні операції переважно велися на українській території, то саме українці заплатили найвищу ціну. Буквально етноцидом обернулася для них присутність та дії на українських землях польсько-кримських військ протягом січня-березня 1655 р. та у 1664 – першій половині 1665 рр., коли відбувалося масове винищення та захоплення в ясир. Величезних зруйнувань зазнали поселення, було суттєво підірвано економічний потенціал країни».

До цих втрат варто додати ще втрати релігійно-культурні. У 1685-1686 рр. Київська православна митрополія, яка до того часу була відносно самостійною, підпорядковуючись Константинопольському патріархату, тепер опинилася під контролем патріарха московського. Результатом цього став перехід галицьких єпархій (Львівської та Перемиської) до унії, а також поширення унії на інших землях Правобережної України. Тобто із політичним розколом України на Правобережжя й Лівобережжя відбувся розкол церковний. Відносно єдиний православний церковний простір України тепер остаточно розколовся на дві частини – московсько-православну й пропольсько-уніатську. Церковного простору, який би можна було назвати українським, практично не лишилося.

Занадто велику ціну Україна заплатила за свободу. Тим паче, що ця свобода виявилася ефемерною.

«Термідором» Великої української революції можна вважати гетьманування Івана Мазепи (1687-1709). Правда, як і повстання Хмельницького, що призвело до революції, так і «термідор» відбулися не без зовнішнього втручання. У першому випадку це було втручання Османської імперії й Кримського ханства, в другому – Московії, при допомозі якої Мазепа прийшов до влади. Правда, йому довелося за це дорого заплатити. Мазепа змушений був укласти з московітами Коломацькі статті, які значно обмежували права гетьмана. Останній не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — скидати гетьмана. Йому заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з іноземними державами. А в гетьманській столиці Батурині передбачалося розміщення полку московських стрільців.

Мазепі вдалося розправитися зі своїми супротивниками та встановити відносний мир та спокій на Гетьманщині. Однак гетьман здавав свої позиції Московії і фактично допомагав Петру І будувати Російську імперію. Хоча на Лівобережжі не велося широкомасштабних бойових дій, але українських козаків посилали воювати на ті терени, де вела війну Росія. І там козаки мали чималі втрати.

Гетьманування Мазепи закінчилося трагічно – Полтавською катастрофою 1709 р. Розгромлений російськими військами шведський король Карл ХІІ мусив втікати разом зі своїм союзником, гетьманом Мазепою, на землі, що контролювалися турками.

Після Полтавської катастрофи Петром І почався незворотній процес обмеження автономії Гетьманщини з її подальшою ліквідацією. Настав справжній «термідор», який поставив крапку на антиколоніальному аспекті козацької революції.

Які ж були реальні результати цієї революції?

Передусім відбулася зміна еліти. Однак є питання, чи стала ця еліта кращою, чи забезпечила належний розвиток українського етносу. Тут, радше, буде відповідь негативною. І в аспекті управлінському, і в культурному українці отримали менш ефективну еліту.

Тепер щодо антиколоніального аспекту революції. Україна після її завершення й далі лишалася колонією. Правобережна частина зберегла свій статус колонії в складі Речі Посполитої, лівобережна стала колонією Московії. Правда, з часом, у силу різних історичних процесів, більша частина українських земель ввійшла до складу Російської імперії, зберігши колоніальний статус.

І все ж витворена в результаті революції нова українська еліта дала про себе знати в період націоналізму. Вона стала головним ферментом формування новочасної української нації – принаймні на перших порах. Без цієї еліти української нації не було б. Або вона була б зовсім іншою.

Петро Кралюк