Для чого пишуться мемуари? Щоб піднести свою значимість, створити панегірик? А може, щоб розібратися в собі й, оглянувши власний життєвий шлях, з’ясувати, ким я був і є в цьому світі. Чи для того, щоб висповідатись? Хоча чого вартує публічна сповідь? Та, зрештою, навіть коли ти сповідуєшся сам собі, свідомо уникаєш «незручних» тем. Тому наївно чекати, що в мемуарах скажуть «всю правду». Проте якусь частку правди скажуть. І хоча б через те варто читати мемуари.

Книга «По обидва боки колючого дроту», видана цьогоріч у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» ніби й не зовсім мемуари. Це розповіді Юрія Луценка про своє недавнє та й давнє життя-буття, записані Мустафою Найємом і відредаговані Олександром Ірванцем. Кожен при створенні книги робив свою справу.

Не думаю, що Луценко вміє добре писати. Це не його. Вміщені в книзі тексти деяких виступів Луценка, чесно кажучи, не вражають. Зате він є гарним оповідачем. Таких треба пошукати! Найєм – журналіст, який вміє не лише фіксувати фактаж, а й відповідним чином групувати його. Щодо Ірванця, то він ніби опинився в тіні. Насправді, його роль не така вже й мала. Матеріал, який би він добрим не був, треба відшліфувати. Ірванець якраз і займався цим шліфуванням. Знаючи трохи його стиль, я не раз при читанні книги зауважував, що тут відчувається перо Ірванця.

Безперечно, сам по собі цікавий головний герой книги. Луценко вже давно став однією із зірок нашої політики. А його ув’язнення за часів Януковича, про що, власне, і йдеться переважно в книзі, зробило цю зірку направду яскравою. Та й нині він залишається у великій політиці, будучи одним із очільників «Блоку Петра Порошенка». Не беруся гадати, чи скаже Луценко ще своє головне слово в політиці, чи вже він його сказав. Але сказане в книзі «По обидва боки колючого дроту» заслуговує на увагу. І то з різних причин.

Заслуговує на увагу сам портрет героя. Звісно, в книзі і Луценко, й Найєм багато чого не кажуть. Наприклад, у ній є певні згадки про акцію «Україна без Кучми», а ось про Помаранчеву революцію майже нічого. Та й про підтримку героєм Віктора Ющенка на президентських виборах у 2004-2005 рр. теж нічого. Симптоматично – чи не так? А самому Ющенку дається просто вбивча характеристика. В ієрархії високих політиків він в Луценка стоїть чи не найнижче.

Під час читання книги перед нами постає людина, яка так і не хоче попрощатися зі своїм юнацьким віком. Добре це чи погано? Може, добре й погано. Принаймні ця «юнацькість» і вирізняла Луценка серед українських політиків.

Луценко – чоловік з гумором. Він постійно «травить анекдоти», створює якісь смішні казуси. Словом, «несерйозний юнак». Хоча дуже скоро починаєш розуміти, що ця несерйозність – своєрідний самозахист. Правда, не завжди він спрацьовує. Іноді навіть може створити проблеми.

І в той же час Луценко хоче бути культурним і серйозним. Він читає поважні книги – не лише класичну художню літературу, а й філософські твори, праці з історії тощо. Зокрема, в книзі цитуються німецькі філософи-класики.

Здавалось би, непоєднувані речі – «серйозне» й «несерйозне». Але чи не юності притаманне таке поєднання.

Зрештою, в Луценка є й інші «непоєднувані» речі. Він – син компартійного функціонера, який в останні роки існування СРСР керував Рівненською областю. Зрештою, сам герой книги тривалий час йшов стопами батька – належав до членів Соціалістичної партії, що фактично стала хранителем радянськості. І в той же час Луценко позиціонує себе як правдивого українця, для якого радянське є чужим. Він навіть демонструє прихильність до «бандерівщини».

Зрештою, «По обидва боки колючого дроту» – книга глибоко антирадянська. Луценко на численних прикладах показує, що в Україні продовжує зберігатися (хай і трансформована) радянська влада. Це стосується тюремної системи, суду, прокуратури, міліції... Радянськість панує на вищих щаблях влади. Навіть нинішні владні приміщення, де знаходяться центральні органи суверенної України, це спадок радянського минулого. У книзі є таке промовисте речення: «І потім починаєш розуміти, що це в усьому – у законах,у інституціях, у людях – взагалі, у нас немає незалежної України, а є просто перефарбована УРСР».

Але вказана «непоєднуваність» має пояснення. І батько, й мати Луценка – «східняки», виховані в радянському дусі. Таких людей перекидали в західні області України на керівні роботи. Бо ж вони були більш благонадійні, аніж «західняки». Як правило, найвищі посади секретарів обкомів у Західній Україні займали не місцеві, а саме вихідці з центральних чи східних областей. Тому Луценко, вихований у такій сім’ї, не міг уникнути радянськості.

Але був інший бік медалі. Герой книги виріс і сформувався на Волині. Колись Улас Самчук писав, що Волинь, цей прадавній український край із глибинними традиціями, тихо, але надійно українізував людей. І Луценко не уникнув цієї волинської українізації. У кінцевому рахунку ця українізація перемогла в Луценка радянськість.

До речі, в книзі є один дуже промовистий епізод. Герой не конфіденційно в Межигір’ї зустрічається з Віктором Януковичем. Останній заявляє йому: «Я вот послушал, ты же из нормальной семьи, ты же понимаешь, что вся эта украинская истерия – это все фигня». У цьому епізоді Янукович постав в «усій красі». Україна, її традиції, культура – це «фігня». Для нього вона існує лише як об’єкт наживи. Зрештою, як і для багатьох колишніх партійних функціонерів, які залюбки розграбовували її за часів незалежності. Для них Україна – не нація, а лише територія з багатими ресурсами. Тому колишній радянський зек Янукович любісінько знаходив спільну мову з колишніми партноменклатурниками. І для нього Луценко мав би стати «родственной душой».

Однак сталося не так, як гадалося. Луценко пише, що грубо відповів Януковичу: «…ви щось не так зрозуміли. Я вважаю, що культура створює націю і державу, а не навпаки, і для мене це не істерія, а нормальний і природний шлях». Можливо, не зовсім так Луценко відповів Януковичу. Але те, що вони не знайшли спільної мови, це факт. І, здається, не останнім чинником цього було те, що все таки Волинь виплекала в Луценка український стержень, який для Януковича був «фігнею».

Певно, не випадково саме Луценко став першою знаковою політичною жертвою режиму Януковича. Занадто велика ментальна прірва була між цими людьми. І це дратувало Януковича. Як же так, людина з нормальної радянської сім’ї, міг би жити по понятіям, як живуть тисячі інших; так ні, носиться чоловік з усілякою «фігнею» і дратує «чесного» радянського зека, який став президентом. До речі, в книзі є досить точні й глибокі характеристики Януковича, деяких інших представників українського істеблішменту. Хоча деякі з них бувають «недалеким» і наївним. Можливо, тут даються взнаки залишки «юнацтва», про яке вже йшлося. Наприклад, прочитайте главу «Митрополит», де йдеться про Володимира (Сабодана). Луценко співає останньому дифірамби (і робить це, схоже, цілком щиро). Хоча водночас розповідає про діяння цього «князя церкви», які абсолютно не роблять честі цій людині. Тут просто вражаюча дисгармонія між оцінкою митрополита й реальними його справами.

Одним із важливих елементів портрета (точніше – автопортрета героя) є його дружина. Вона не раз з’являється на сторінках книги. Видно, Луценко справді любить її. І вона для нього багато значить. Ірина, дружина героя книги, це його надійний тил. Без цього тилу йому би було дуже важко. Ірина, так мені видається, є якраз справжньою волинською жінкою (до речі, вона родом з давнього волинського міста Дубна, яке не випадково стало «героєм» Гоголівського бестселера «Тарас Бульба»). Ірина тихо, спокійно, але надійно робить свою справу. А коли треба, то з хранительки домашнього вогнища перетворюється у войовника, щоб захистити й себе, і свою сім’ю. У цьому вона ладна йти до кінця.

Не буду говорити, що Луценко пише про наші в’язниці, про так званих правоохоронців, про наших високих політиків та інші цікаві речі. Читач це сам може прочитати й зробити висновки. Як, зрештою, й оцінити різні міркування Луценка, що зустрічаються на сторінках книги.

Але одну цитату хотілось би навести. Цитата це з фрагменту, який має промовисту назву «S.O.S. (врятуйте наші душі)». Вказаний фрагмент виділений курсивом і, судячи з усього, для героя книги має принципове значення. Луценко говорить:

«Поки бізнес та політика ще так-сяк пручаються в кліщах «примусу до братського союзу» за наш кошт, духовно нас вже занурили в Рускій мір. Гримуча суміш торжеств криміналу, культу продажності та імперського мочилова інородців у мортирах ллється на всіх українських ТВ-кнопках.

Клянуся – невбиєнний запах баланди і немитого ганчір’я, що просякнуло за 150 років Катеринівську будівлю Лук’янівської тюрми, так не гнітить як цей духовний сморід».

Хоча цьому спостереженню вже кілька років, ситуація принципово не змінилася. Зараз Луценко знову на гребені великої політики в Україні. Принаймні як депутат Верховної Ради він має чималі важелі впливу. Цікаво, чи зробить він щось для того, аби цей духовний сморід зник. Або щоб його стало менше. Адже наш інформаційний простір і далі значною мірою залишається під російською окупацією.

І на завершення ще одна цитата з книги: «Всі беззаконня світу були б неможливими, якби не було падлюк, готових на все заради кар’єри». Сподіваюся, герой книги цю цитату не забуде.

Петро Кралюк