Попри існування в українській культурі й суспільній думці «революційного тренду», точніше «тренду бунту», характерного для пригноблених, колоніальних народів, знаходилися мислителі, які відкидали і навіть критикували ідею революції. Одним із перших серед них був Микола Костомаров (1817 – 1885).

Передусім відомий він як історик. Проте Костомаров мав непогану філософську підготовку, був знайомий з німецькою класичною філософією, а в своїх творах неодноразово вдавався до філософських рефлексій.

Здавалось, Костомаров належав до революціонерів. У молоді роки він був лідером Кирило-Мефодіївського братства, яке за «бунтівні ідеї» було розгромлене, а його члени були репресовані. Костомарову приписують авторство пропагандистського документу цього товариства «Книги битія українського народу», яка загалом мала виражений антиколоніальний і революційний характер. І все ж з часом Костомаров, у силу різних обставин, відійшов від революційності й зайняв помірковану позицію. До того ж ця поміркована позиція поєднувалася в нього із вираженою православною релігійністю. Можна навіть сказати так: зрілий Костомаров належав до перших українських політичних консерваторів модерного періоду.

Цей консерватизм знайшов уже вияв у відомій його праці «Дві руські народності», яка була опублікована в 1861 р. в першому українському журналі «Основа», що видавався в Петербурзі. Не будемо звертатися до основних ідей цього твору. Але відзначимо, що в ньому Костомаров звернув увагу на свавільність українців (у термінології цього автора – південноросам), вказавши, що ця риса відіграла в їхній історії деструктивну роль, не давала їм можливість створити міцну державу. Зокрема, він писав: «Розвиток особистої сваволі, свобода, непевність форм – були характерними рисами південноруського суспільства в давні періоди, так само вони виявлялися пізніше. З цим разом поєдналися непостійність, недостатність ясної цілі, імпульсивність руху, прагнення до створення і якесь розкладання створеного, всього, що неминуче витікало з переваги особи над спільнотою. І все ж Південна Русь не втрачала почуття своєї народної єдності, хоча й не думала його підтримувати: навпаки, сам народ, очевидно, йшов до розкладу і все ж не міг розкластися».

У цьому плані цікавим є порівняння українців та росіян, здійснене Костомаровим у зазначеній роботі. Він спеціально акцентував увагу на принципових ментальних відмінностях цих народів: «…для південноруського племені відмітною рисою характеру була перевага особистої свободи, для великоруського – перевага общинності. За корінним розумінням перших, зв’язок людей ґрунтується на їхній взаємній згоді і може розпадатися за їхньою незгодою; другі намагалися встановити необхідність та нерозривність раз установленого зв’язку й саму причину встановлення віднести до Божої волі і, відповідно, вилучити з людської критики.

У однакових стихіях суспільного життя перших влаштовував більше дух, другі намагалися дати йому тіло…» Відповідно, ці відмінності давали і дають знати про себе в історичних діяннях. Якщо росіяни виявляли здатність до державного життя, то цього не скажеш про українців. «У великоруському елементі, – писав Костомаров, – є щось велике, творче, дух стійкості, усвідомлення єдності, панування практичного розуму, що вміє вистояти у важких обставинах, вловити час, коли треба діяти, і скористатися цим наскільки потрібно… Цього не показує наше південноруське плем’я. Його вільна стихія приводила або до розкладання суспільних зв’язків, або до водовороту чуттєвих імпульсів, що крутили, як колесо з білкою, народне історичне життя». Отож, попри свою проукраїнську позицію, Костомаров все ж віддавав перевагу великоруському племені з його жорсткою дисципліною перед племенем південноруським, схильним до анархії та «любові до свободи».

У останні роки свого життя Костомаров написав твір, де знайшли вираз його консервативні погляди й «контрреволюційність». Це – оповідання «Бунт худоби (Лист малоросійського поміщика до свого петербурзького приятеля)». Жанр цього твору можна визначити як антиутопію. Написаний він був російською мовою, хоча в ньому присутній сильний український колорит. До того ж вказується, що це лист малоросійського поміщика. Тобто в творі описуються реалії, які ніби були пов’язані з Україною. В оригіналі твір називається «Скотский бунт». І в цій назві відверто відчутна негативна конотація. «Скотский» – тобто поганий, мерзенний.

Саме поняття бунт у творі ототожнюється з поняттями повстання та революція. Для автора «Бунту тварин», який вдягає маску малоросійського поміщика, це ніби синоніми, про що говориться на початку твору.

Твір сюжетно простий. У ньому розповідається, як серед тварин, котрі знаходяться в господарстві малоросійського поміщика, починає визрівати бунт. Причиною цього є агітація, яку ведуть незадоволені бугаї. Автор так характеризує цих бунтарів: «У бугаїв… є такі якості, котрі зустрічаються в окремих осіб із людей: у них якась постійна невгамовна пристрасть хвилювати інших без якоїсь мети, смута задля смути, бунтарство заради бунтарства, бійка заради бійки; спокій їм набридає, від порядку їх нудить, їм хочеться, щоб все навколо бурлило, гомоніло; при цьому їх тішить усвідомлення того, що все це зроблено не кимось іншим, а ними».

Тобто для Костомарова бунт-революція провокується неврівноваженими людьми, які не можуть спокійно жити, яким треба, щоб все навколо гомоніло. Такий погляд занадто однобокий. Звісно, в будь-якому суспільстві є бунтівні, неврівноважені елементи. Однак не завжди вони здатні спровокувати революцію.

У «врівноваженому» стабільному суспільстві ці елементи можуть знаходити вихід для своєї енергії в конструктивних сферах діяльності. Хоча – не обов’язково. Якась частина з них поповнює злочинний світ. Неврівноважені елементи дають про себе знати в «розхитаному» суспільстві, де існує нестабільність, незадоволення. Тобто те, що називають «об’єктивними причинами» революції. Тоді й спрацьовує революційна пропаганда і, відповідно, виникає запит на революційну діяльність.

Та все ж не можна сказати, що Костомаров, говорячи про причини революції, був абсолютно не правий. Він вказав на те, що в будь-якому суспільстві існують буйні «бугаї», власне потенційно революційні елементи. Останнім він дав точну соціально-психологічну характеристику, відзначивши їхнє спонтанне прагнення до смути.

Далі в оповіданні говориться про те, що під впливом «революційної агітації» бугаїв та жеребців, які говорять про знущання людей, тобто пануючого класу, над тваринами (експлуатованими низами), починається повстання. До нього приєднуються й цілком мирні тварини – вівці, свині, кури, гуси і т.д. Навіть бунтівниками стають коти, в яких, здавалось би, немає причин для бунту, адже люди годували й доглядали їх. Вірними людям залишаються лише собаки.

Сам бунт, чи то революція, зображується як деструктивне явище. Повсталі тварини нищать існуючий порядок, «цивілізацію», утверджуючи анархію. Ось, наприклад, як автор зображує «революційні діяння» свиней: «Вони із завзятістю пустошили грядки з картоплею, ріпою, морквою й іншими овочами, жадібно поїдали корені, інші ж увірвалися до квітника, який був розташований під самою стінкою панського будинку…» Словом, «революціонери» прагнуть безконтрольно оволодіти цінностями, які нагромаджувалися протягом тривалого часу в суспільстві.

Наступний етап бунту-революції – це досягнення компромісу між панівним класом, «старою владою» і революціонерами. У переговори з бунтарями вступає Омелько, який розуміє тваринну мову. Спочатку він говорить, що тварини порушили Божий порядок. Тобто існуюча влада подається як встановлена

Богом. На що тварини йому відповідають: «Який це Бог! Це у вас, у людей, є якийсь Бог! Ми ж, худоба, ніякого Бога не знаємо!» Інакше кажучи, революціонери – безбожники. Для них божественний авторитет – не авторитет. Вони відкидають традиції і ладні чинити так, як їм хочеться.

Омелько запитує тварин, що вони хочуть. Тварини відповідають: «Волі». Хоча що таке воля, чітко не усвідомлюють. Омелько дає їм волю, інтерпретуючи її в такому дусі: «Ну що ж? Ідіть на волю! Ідіть в поле, потовчіть всі хліби, що лишились ще на корені. Ми же вас не будемо використовувати ні на яких роботах. Вільними будьте собі!»

Саме поняття «воля» в цьому тексті Костомарова постає як щось негативне. Воля – це коли ти не працюєш, а паразитуєш, користаючись тими матеріальними ресурсами, які фактично тобі не належать.

Після того, як тварини отримали волю, наступає черговий етап революції. «Старі господарі», зберігаючи за собою основну частину власності, дещо віддають революціонерам. Останні цією власністю не можуть ефективно скористатися. До того користуються нею лише найбільш «буйні», мирним же революціонерам не дістається практично нічого.

Серед революціонерів настає розкол. «Мирні» знову повертаються до своїх колишніх господарів. «Буйні» ж швидко знищують власність, яка дісталася їм. Не маючи з чого жити, вони теж повертаються до старих господарів у стійбища. Настає «термідор», коли з «буйними» революціонерами розправляються. А «небуйні» знову опиняються у ярмі.

Зрозуміло, що «Бунт худоби» – твір не науковий, а є художньою алегорією. Але за цією алегоричністю можемо побачити багато цікавих ідей, які мають наукову цінність. Спробуємо їх артикулювати.

Отож, Костомаров ніби розписує сценарій революції.

Перший етап – це спровоковане революційними агітаторами постання, яке має на меті все знищити й оновити лад. Але повний успіх такого повстання привів би до абсолютного хаосу й варварства. Тому повного успіху бути не може. Зберігаються старі бастіони – осередки ладу й «цивілізації».

Другий етап – це компроміс між старою владою і революціонерами, коли перші віддають частину своєї власності другим.

Третій етап – розкол у рядах революціонерів. Частина з них намагається скористатися захопленою під час революції власністю. І при цьому фактично нищить її. Інша ж частина революціонерів, якій нічого не дісталося від революційного пирога, «зраджує» революцію й повертається до старих господарів.

Четвертий етап – це «термідор», контрреволюція, коли остаточно зрозумілою стає безпорадність революціонерів, а старі господарі намагаються взяти реванш.

Також у цьому творі Костомаров натякає на те, що українці схильні до революції. Ще раніше в своїх творах він відзначав їхню прагнення до волі. Останнє поняття в «Бунті худоби», як ми бачимо, вживається, радше, в сенсі негативному. Очевидно, Костомаров вважав, що саме через прагнення до волі серед українців є чимало «буйних», які ладні влаштовувати революції. Тому не випадково події «Бунту худоби» розгортаються на українських землях.

За життя Костомарова зазначений твір так і не був опублікований. Можливо, автор не прагнув цього. В умовах загниваючого російського самодержавства, коли поширювалися революційні настрої, поява такого твору могла би серйозно зіпсувати репутацію Костомарову.

Уперше твір побачив світ (що є дуже показовим!) у 1917 році, коли в Росії вибухнула революція. Та, схоже, було вже пізно. Ніхто на попередження Костомарова не звернув увагу. Потім довго «Бунт худоби» не перевидавався. Радянська влада не могла допустити такого «контрреволюційного» твору. А українській діаспорі він не був цікавим.

Задовго після появи «Бунту худоби» з’явилася праця, яка намагалася по-науковому описати сценарії революції. Це робота американського історика Крейна Брінтона «Анатомія революції», яка побачила світ у 1938 році. Американський вчений використав матеріали чотирьох революцій – англійської 40-их років XVII ст., американської війни за незалежність, котру він теж розглядав як революцію, велику французьку революцію 1789-1794 років, а також російську революцію 1917 р. Брінтон вважав, що революції мають кілька етапів розвитку. Починаються вони з повалення старого режиму і приходу до влади «поміркованих революціонерів», яких з часом змінюють революціонери радикальні. А логічним завершенням революції є «термідоріанський» переворот.

Книга Брінтона стала досить відомою. Її неодноразово перевидавали. Вважають «класикою» у вивченні революцій. Постулати цього твору навіть використовували вищі американські посадовці, здійснюючи свою зовнішню політику. Наприклад, Збігнев Бжезінський використовував її, даючи рекомендації президенту США Джиммі Картеру, будучи його радником з питань національної безпеки.

Та, попри на ненауковість, оповідання Костомарова «Бунт худоби» не менш глибоко розглядає сценарій революції, ніж Брінтон. До того ж наш український мислитель звертає увагу на моменти, які випали з поля зору американського дослідника, а саме – чинник перерозподілу й використання матеріальних ресурсів під час здійснення революцій. Цей чинник, власне, й визначає чимало процесів, котрі відбуваються в таборі революціонерів і контрреволюціонерів.

Твір «Бунт худоби» залишається малознаним для українців. А шкода. У ньому ж у алегоричній формі прекрасно описано те, що відбувається в сучасній України. Цей твір описує і «революційну логіку» нинішнього Донбасу з його самопроголошеними «республіками». Словом, українцям не завадило б вдумливо прочитати цей твір. Тим паче, що його нині легко знайти в мережі Інтернет.

Петро Кралюк