Про Другу світову війну більшість українців мають спотворені уявлення, які значною мірою сформувалися під впливом радянської пропаганди. Донедавна в нас при вивченні історії навіть вживали сталінський термін «Велика Вітчизняна війна» замість Друга світова. Окрім радянських міфологем, отримали ми ще міфологеми польські про «волинську різанину», які іноді бездумно розкручують наші журналісти.

А як було насправді в 1939-1945 роках? Чим жили в той час люди – зокрема, на «страшній» Волині? Багато про це можете довідатися з книги Миколи Жулинського «Моя Друга світова», котра вийшла цього року у видавництві «Ярославів Вал» за фінансової підтримки Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом».

Думаю, особливої потреби представляти автора не потрібно. Директор Інституту літератури, автор численних літературознавчих досліджень. Також відомий і як політик – обіймав становища віце-прем’єра з гуманітарних питань, був депутатом Верховної Ради.

Жанр твору означений як «роман-хроніка в голосах». Справді, «Моя Друга світова» не є класичним романом. Але хто нині, в часи Інтернету, пише класичні романи – хіба що закоренілі традиціоналісти. «Моя Друга світова», на перший погляд, сприймається як мікс різножанрових уривків. Тут є й особисті спогади автора з його дитинства, спогади його родичів та односельців – як реальні, так і реконструйовані, є різноманітні матеріали історичного характеру, серед них і документи. Однак ці уривки творять цілісну картину. Принаймні, «Моя Друга світова» вам може дати більш адекватну картину подій в 1939-1945 роках на Волині (й не тільки), аніж численні дослідження фахових істориків.

При читанні цього твору мимоволі напрошуються алюзії з епічними романами під назвами «Волинь» – Уласа Самчука й Бориса Харчука. Події всіх цих трьох творів відбуваються в селах «правдивої» південної Волині. У них зображене життя волинських селян, їхнє світосприйняття й водночас якась містична велич і стійкість цих людей. Олена Теліга якось сказала Уласу Самчуку, що головний герой його «Волині» – це не селянин, а князь. Те саме можна сказати й про головних героїв Харчукової «Волині», а особливо про її героїнь. Це ніби княгині, що постали з давньоруських епічних творів. Те саме маємо і в «Моїй Другій світовій». Хіба не князем постає батько автора книги, який зумів пережити неймовірно важкі умови війни, зокрема концтабір «Освєнцім», опинитися на Американському континенті і дати собі раду на новій, чужій для нього землі. Багато хто міг зламатися в цих умовах, а він – ні. Або чи не нагадує селянка Уляна, яка у безнадійній вірі чекає свого сина з війни, княгиню Ярославну зі «Слова о полку Ігоревім», яка побивається за своїм мужем на заборолі в Путивлі-граді?

Події «Моєї Другої світової» відбуваються переважно в невеликому селі Новосілки. Правда, за радянської влади це село отримало «радянізовану» назву – Набережне (нині Демидівський район Рівненської області). Знаходиться воно на березі Хрінницького водосховища, яке зараз добре відоме жителям Луцька й Рівного як рекреаційна зона. Влітку тут чимало відпочивальників. І не дивно. Природа ж чудова. Риба ловиться. Можна й покупатися, й на моторних човнах покататися.

Новосілки, чи то теперішнє Набережне, знаходиться неподалік старовинного села Боремель. Село, яке колись було чималим містечком, має свою багату історію. Поряд такі ж старовинні села, в назвах яких чується «вокаль слов’янщики» – Малин, Лаврів… Зрештою, не так далеко звідси старовинний Луцьк. Новосілки – ніби околиця Боремля, від якого це село й перебрало чимало традицій.

«Моя Друга світова» починається не з «віроломного нападу» гітлерівців на Радянський Союз, як це дехто в нас сприймає й понині, а 1 вересня 1939 року. У той час Новосілки, як і уся Західна Волинь, входили до складу Польщі. Згадується й про міжвоєнну Польщу, про той принизливий стан, у якому знаходилося українське населення в цій державі. Говориться про злочинні пацифікації, коли польська влада чинила насильство над українськими активістами. Останніх було чимало в Боремлі й навколишніх селах. Адже саме Боремель став одним із осередків українського руху, де активно діяла «Просвіта» й українські націоналісти.

Незважаючи на погане ставлення польської влади до українського населення, десятки тисяч українців захищали цю владу в перші дні Другої світової, коли нацистська Німеччина напала на Польщу. Серед них були й жителі Новосілок. Польську армію німці швидко розгромили. Відповідно, польські солдати й офіцери почали втікати. Втікали й через Волинь на Румунію. Польські автори, зокрема «славнозвісна» Єва Семашко, люблять поговорити, що цих солдат й офіцерів грабували та навіть вбивали українці. І мовляв, «геноцид» поляків на Волині почався саме в 1939 році. Звісно, в умовах розпаду Польщі й дезорганізації польської влади траплялися різні речі. Але говорити про те, що українці свідомо й цілеспрямовано нищили польських військових, це вводити людей в оману.

Проте польські (та й українські) автори мовчать про іншу реальність. В умовах дезінтеграції Польської держави військовики-поляки зганяли злобу за свою поразку на українцях. Траплялися випадки, що вони вбивали українців, зокрема тих, які служили в польській армії й поверталися додому. Зокрема, такі безчинства творилися в Боремельському лісі, на малій батьківщині автора. Там польські офіцери, які знаходили притулок у місцевих поляків-осадників, вбили не одного українця. Про це знали й говорили в Новосілках, Боремлі…

У романі є вражаючий розділ-оповідання «На станцію». У героїні цього міні-твору, Уляни, від страждань помутнів розум. Її сини загинули. Один з них, Мішка, ще в 1939 році. Він служив у польській армії. Під час німецько-польської війни був поранений. Його, немічного, без однієї ноги, яку він втратив у бою, посадили на поїзд. Він доїхав до станції Дубова Корчма – це за якийсь десяток кілометрів від Новосілок. Далі його шлях пролягав через Боремельський ліс. І ось його, інваліда, який не міг чинити опору, вбили польські офіцери, яких він захищав на війні. Мати ж надіється, що вона колись зустріне свого Мішку. Іноді вона стає рано і шкандибає, як би їй не було тяжко, на станцію, виглядає поїзда, сподіваючись, що її син вийде з вагону.

Правдиво й неупереджено описані «перші совєти» на Волині, власне події з вересня 1939 по червень 1941 років. Є й тут про сподівання волинян на нову владу, і про їхні розчарування цією владою, і про колективізацію, яка чинилася не без примусу, і про боягузливу поведінку партактиву в перші дні німецько-радянської війни 1941 року. Приділена увага й варварським розстрілам в’язнів у тюрмах Волині, які здійснювали енкаведисти. Про ці розстріли багато говорилося в краї.

Описуються в романі-хроніці трагічні, але малознані в нас події найбільшої танкової битви під час Другої світової війни. Ця битва відбулася невдовзі після нападу Німеччини на СРСР в районі трикутника Луцьк-Броди-Дубно. Боремель і Новосілки якраз знаходяться в цьому трикутнику. Тому на очах земляків Миколи Жулинського розгорталися події цієї битви, в результаті якої Червона армія, незважаючи на значну перевагу, зазнала ганебної поразки.

Велика увага в романі приділена оповідям про розгортання націоналістичного руху на Волині. Показано протистояння українських націоналістів німецькій владі. Піком цього протистояння став 1943 рік.

На жаль, у нашій історіографії волинські події того часу не отримали ані належного осмислення, ані оцінки. Польські історики (а, можливо, не стільки історики, скільки політики) почали поширювати термін «волинська різанина». Наші ж історики й журналісти, ніби виправдовуючись, почали вживати термін «волинська трагедія». Мовляв, так, у той час на Волині загинуло багато поляків від рук українських націоналістів – і це трагедія. При цьому спеціально акцентується увага на події, які не були визначальними і які, будучи вирваними з контексту, мало дають для розуміння тих процесів, що відбувалися тоді в краї.

У «Моїй Другій світовій» є інше бачення волинських подій Другої світової. Автор показує, що саме в 1943 році на Волині відбулося широкомасштабне українське повстання проти нацистських окупантів. Більшість українців, які служили в німецькій допоміжній поліції, пішли звідти, часто прихопивши з собою зброю. Були організовані збройні загони УПА, які практично під свій контроль взяли сільські райони Волині, захопивши навіть деякі містечка. Німецька окупаційна влада зберігалася лише у більших містах і намагалася втримати контроль над транспортними магістралями.

На ліквідацію цього повстання німецька влада кинула значні сили – понад двадцять тисяч військовиків, артилерію, танки, літаки. Повстання охопило сотні тисяч чоловік і тривало близько року. Воно так і не було придушене німецькими окупантами. Автор книги не вживає термін Волинське повстання. Тут він ніби «погоджується» з нашими істориками, які не використовують цього терміну. Однак те, що він описує з допомогою свідків, документів чи навіть «голого» історичного фактажу цілком надається для того, щоб волинські події 1943 року означити як національне антинацистське постання. Подібних повстань тоді Європа ще не знала. Пізніше вже було Варшавське, Словацьке повстання… Але Волинське повстання було першим! Та й масштаби його вражали. Мала б ця подія стати предметом нашої гордості. Однак…

Як повелися поляки під час цього повстання? Адже їх чимало мешкало в тоді на Волині. У «Моїй Другій світовій» показано, що вони в багатьох випадках стали на бік німецьких окупантів й чимало робили для того, щоб придушити це повстання. Саме поляки почали поповнювати німецьку допоміжну поліцію на Волині. Польські поселення часто ставали для німецьких окупантів базами, з яких здійснювалися напади на українців. У 1943 році німецькі окупанти разом із поляками спалили величезну кількість волинських сіл і вбили тисячі українців. При цьому часто вбивали їх варварськими способами, спалювали в клунях, піддавали тортурам перед смертю. Про це багато говориться в «Моїй Другій світовій». Зрештою, батько автора був схоплений поляками й відправлений у «Освєнцім» – табір смерті, з якого мало хто повертався. Був навіть момент, коли малий Микола Жулинський міг бути вбитий поляком-поліцейським. Але пощастило.

Коли неупереджено проаналізувати всі ці події, тоді стають зрозумілими причини «волинської різанини». Нападаючи на польські поселення-пляцувки, поліцейські пастерунки, українські повстанці захищали себе й мстилися за вчиненні насильства. Серед жертв «волинської різанини» далеко не завжди були безневинні люди, чимало було й таких, на совісті яких були вбиті українці, зокрема, й жінки, діти, старі люди. Не треба забувати й про співпрацю поляків із радянськими партизанами, які вчинили багато шкоди українському населенню Волині.

Є в «Моїй Другій світовій» й про «визволення» Волинського краю радянськими військами, і про те, як у цих військах волинян перетворювали в гарматне м’ясо, посилаючи їх без належної підготовки на передову, а іноді навіть і без зброї. Робилося це спеціально – адже волиняни вважалися неблагонадійними. Чого їх жаліти! Говориться й про війну (так, війну!) силових радянських структур проти українських націоналістів. Зокрема, про псевдобандерівські загони, які створювалися енкаведистами для вчинення провокацій. Розповідається й про насильства над цивільним населенням, які чинили радянські «визволителі» в Пруссії та інших регіонах Німеччини. Про це оповідали автору земляки, котрим довелося там повоювати.

У романі-хроніці Жулинського Друга світова війна постає в усій красі – точніше, без прикрас. Там немає бравурного воєнного героїзму, притаманного радянській літературі. Немає і міфологізованих жахіть, як це бачимо в польському фільмі Войцеха Смажовського «Волинь». Тут маємо «воєнні будні», трагедії окремих людей, цілих родин, які йдуть одна за одною і які з часом починають сприйматися як «належне». Герої твору просто живуть, виживають у цій трагічності буття – як виживає старенька Уляна, котра втратила своїх синів, але ходить на станцію Дубова Корчма в надії зустріти свого сина Мішку; як батько автора, що не дає собі в умовах «Освєнціма» занепасти духом, а, потрапивши в благополучну Америку, кепкує з американців; і як багато-багато інших волинян.

У «Моїй Другій світовій» маємо змогу не лише побачити події на віддалі років, а й «відчути» їх. І було б добре, щоб діти в школах України про цю війну дізнавалися не стільки з «сухих» підручників, скільки з таких творів.

Петро КРАЛЮК