Співпраця чи конфронтація: літературні аспекти польсько-українських відносин у ХІХ – на початку ХХ ст.



У період націоналізму, коли відбувалося становлення й розвиток модерних національних спільнот, стосунки між поляками й українцями складалися не найкращим чином. З одного боку, «національні проекти» цих народів виявилися конкурентними.

Їм доводилося «змагатися» за суміжні території, які виявилися доволі великими. До того ж ці території мали для обох націй не лише економічне, а й культурно-символічне значення. Наприклад, поляки розглядали Львів як своє місто і навіть як одну зі своїх столиць. Натомість українці Львів також вважали своїм, говорячи, що колись він був столицею Галицько-Волинської держави. Зрозуміло, така конкурентність вела до конфронтацій. З іншого боку, поляки й українці в зазначений період опинилися в становищі бездержавних народів, які мали спільних ворогів. Так, українські землі були «розібрані» двома імперіями – Російською та Австрійською. Більша частина польських земель також опинилася в складі цих держав. Тобто урядові кола вказаних імперій могли сприйматися і часто сприймалися представниками цих народів як вороги, що змушувало їх шукати порозуміння.

Все це знайшло відображення в художній літературі, яка в період націоналізму значною мірою формувала світогляд, смаки й уподобання людей. У той час вплив цієї літератури був приблизно такий, як нині телебачення.

У 20-их роках ХІХ ст. серед польської та полонізованої шляхти в Російській імперії наростали опозиційні настрої, які вилилися в Листопадове повстання 1830-1831 рр. Тоді з’являється помітний інтерес у польській літературі до української тематики. Дослідники навіть говорять про існування в ній т. зв. «української школи». Про цю «школу» написано чимало, тому не будемо на цьому питанні детально зупинятися. Зазначимо лише: поява цієї «школи» обумовлювалася не лише інтересом до романтизму (хоча це мало велике значення), а й прагненням до польсько-українського порозуміння. Тогочасна польська еліта вважала, що українці можуть бути її потенційними союзниками в боротьбі із російським самодержавством. Ця ідея чітко простежується в творчості одного із представників «української школи» в польській літературі Тимка Падури (1801-1871). Він в своїх поезіях представляв українців, зокрема українських козаків, як союзників польських шляхтичів і закликав разом стати проти росіян, котрі, на його думку, не є слов’янами, а «плодом монгол». Речником польсько-українського порозуміння був відомий польський поет-романтик Юліуш Словацький (1809-1849). Він навіть говорив про те, що має дві батьківщини – Польщу й Україну.

Справді, Листопадове повстання підтримало чимало українців. Але це переважно були полонізовані українські шляхтичі, як, наприклад, письменники Богдан-Юзеф Залеський (1802-1886) чи Михайло Чайковський (1804-1886), котрі після повстання змушені були емігрувати й стали чільними представниками польської політичної еміграції. До речі, і один, і другий були близькими друзями Адама Міцкевича (1798-1855). Останній навіть помер у домі Чайковського.

У 1837 р. побачила світ перша художня книга Чайковського польською мовою «Козацькі повісті». Протягом 1837 – 1841 рр. вийшло друком у Парижі, Лейпцигу, Познані понад тридцять творів письменника. Це, зокрема, повісті й оповідання «Вернигора» (1838), «Кірджалі» (1839), «Стефан Чарнецький», «Анна», «Ґавенди» (1840), «Кошовата», «Українки», «Овручанин», «Гетьман України» (1841). У цих творах чимало уваги приділялося козаччині. Доволі резонансною стала повість «Вернигора», де письменник розповідав про часи гайдамаччини. Центральною фігурою повісті є пророк Вернигора – речник польсько-українського порозуміння. Повість «Гетьман України» розповідає про таку фігуру, як Іван Виговський, що пішов на порозуміння з поляками й уклав із ними Гадяцький договір. Чайковський виношував план організації повстання на теренах України, яке мало б сприяти відродженню Польської й Української держав. Однак у кінцевому рахунку такі плани зазнали фіаско.

Така активність польської культурної еліти, її увага до українського питання не могли не викликати реакцію з боку російської влади. Листопадове повстання спричинило появу в російській літературі чимало творів антипольського характеру. Тодішня зірка російської поезії Олександр Пушкін (1799-1837) написав кілька антипольських віршів. У 1936 р. в петербурзькому Великому театрі відбулася прем’єра опери «Життя за царя», в якій розповідалося про російського селянина Івана Сусаніна, котрий загинув у боротьбі з поляками в 1612 р. Ця опера, яка мала відчутні антипольські моменти, стала подією в культурному житті Росії.

Саме після Листопадового повстання сходить зірка такого письменника, як Микола Гоголь (1809-1852). З’являються його «Вечори на хуторі біля Диканьки» (т. 1 – 1831 р., т. 2 – 1932 р.), які, завдячуючи російській критиці, стали дуже популярними. Твори, що ввійшли до цих збірок, ніби є оспівуванням українства. Водночас маємо в них і антипольські мотиви. Автор ніби протиставляє українців полякам. Цікаво, що перша рецензія на «Вечори…» з’явилася в газеті «Северная пчела», який редагував Феддєй Булгарін (1789-1859), що працював агентом ІІІ Відділення – таємної царської охранки. Не виключено, ця рецензія належала саме редактору. Булгарін з часом заявив, що він влаштував на роботу в ІІІ Відділення Гоголя. Зрештою, чимало моментів біографії відомого письменника говорять на користь того, що той працював у царській охранці. Ймовірно, при написанні деяких своїх творів він виконував вказівки шефів із ІІІ Відділення.

Саме як антипольський твір була сприйнята повість Гоголя «Тарас Бульба», перша редакція якої з’явилася в 1835 р. – якраз у той час, коли йшла підготовка до постановки опери «Життя за царя». У повісті, яка має відверто міфологічний характер, головний герой воює проти поляків, поляки постають як найбільші вороги українців, від рук поляків гине сам герой, а також його син – Остап, а ще одного свого сина, Андрія, Тарас Бульба вбиває, бо той одружився з польською панночкою і «продався полякам». Насправді повість «Тарас Бульба» є непростим твором. У ній є чимало «підводних рифів», які руйнують поверхові ідеї твору, в т. ч. й антипольські мотиви. Але це вже предмет іншої розмови. Питання в тому, що і тоді, й тепер «Тарас Бульба» сприймався й сприймається як антипольський твір. Не даремно в Польщі до недавнього часу повість польською мовою не видавалася – хоча й існувало кілька її польськомовних перекладів.

Гоголя, звісно, сприймають як російського письменника. Водночас українці вважали його за свого. Показовим у цьому плані, наприклад, є вірш Тараса Шевченка (1814-1861) «Гоголю», в якому поет трактує Гоголя як «брата» й спеціально акцентує увагу на «національному жертвоприношенні» в повісті «Тарас Бульба», коли головний герой убиває свого сина за зраду:

«Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни».

Зрештою, сам Шевченко теж використовує інтерпретований у антипольському плані міф «національного жертвоприношення» в поемі «Гайдамаки», яка побачила світ у 1841 р. У ній подано вигаданий сюжет про вбивство Іваном Гонтою своїх синів за те, що вони стали католиками й поляками. До речі, цей сюжет був узятий Шевченком із повісті Михайла Чайковського «Вернигора». Правда, в цій повісті цей сюжет був інтерпретований не в ключі «національного жертвоприношення», а, радше, як вияв релігійного фанатизму.

Треба віддати належне Шевченкові, що він зумів відійти від антипольських інтерпретацій у своїх творах. Навіть написав вірш «Полякам», де закликав до українсько-польського порозуміння. А причину незгод між двома народами бачив у католицькому релігійному фанатизмі та діяльності магнатерії. Завершується цей вірш такими словами:

«Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай».

Але повернімося до Гоголевого «Тараса Бульби». Цей твір, який став бестселером і за мотивами якого були створені сценічні вистави, опера, кінофільми, справив суттєвий вплив не лише на росіян, а й на українців. Михайло Грушевський, Дмитро Донцов та інші діячі української культури говорили про те, що «Тарас Бульба», а також творчість Гоголя стала важливим ферментом формування модерної української національної свідомості. І ця свідомість не без впливу Гоголя отримала помітні антипольські моменти. Хоча, зрозуміло, справа була не лише в Гоголі. Але і в Гоголі теж.

Можна говорити про те, що Гоголь серйозно розсварив українців з поляками – що й було потрібно імперській Росії. Цей письменник долучився до створення антипольського дискурсу в українській культурі, який дає про себе знати до дня сьогоднішнього.

Гоголь мав «дзеркальне відображення» в культурі польській. Мається на увазі Генрік Сенкевич (1846-1916). Славу йому принесли епічні твори, серед яких виділяється історична трилогія «Вогнем і мечем» (1883–1884), «Потоп» (1884–1886), «Пан Володийовський» (1887–1888).

У першому романі «Вогнем і мечем» ідеалізується боротьба польської шляхти проти українського козацтва за часів Богдана Хмельницького. У другій частині трилогії «Потоп» зображені події визвольної війни поляків проти шведської інтервенції в 1655–1656 рр. У третьому романі «Пан Володийовський» оспівуються подвиги поляків у період турецького нашестя (1672–1673 рр).

Відстороненість від України, яку Сенкевич реально не знав, й водночас його шляхетський консерватизм визначили ставлення письменника до українського козацтва. На відміну від представників української школи в польській літературі, які часто шукали в ньому ідеал свободолюбства й лицарського молодецтва, Сенкевич, радше готовий, був бачити в козацтві руїнницьку силу.

Таке ставлення виявилося прийнятним у польському середовищі. Колишнє романтичне уявлення про українського козака відходило в минуле. Польська еліта розраховувала, що Листопадове 1830-1831 рр. та Січневе 1863 р. польські повстання будуть підтримані українцями. Але, за великим рахунком, цього не сталося. Через те поляки затаїли образу. До того ж непрості польсько-українські стосунки набули певного загострення, особливо це стосувалося Галичини. Негативне ставлення до України, передусім до козацтва, стало популярним серед поляків. Цим і скористався Сенкевич, спеціально в своїх творах роздмухуючи антиукраїнські настрої.

Це, зокрема, стосується роману «Вогнем і мечем», який став одним із найбільш читабельних творів польської літератури у кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Саме він формував уявлення поляків про Хмельниччину й непрості події на теренах Речі Посполитої в середині та другій половині XVII ст.

Роман «Вогнем і мечем», а також деякі історичні твори Сенкевича ніби перекреслювали козацький міф, що культивувався в польській літературі. У більшості випадків козаки подаються письменником як елементи деструктивні, що порушують спокій і стабільність Речі Посполитої. Сенкевич своїми творами руйнував стереотип, притаманний для багатьох авторів української школи в польській літературі, що козак є союзником поляка. У Сенкевича козак однозначно ворог поляка. Тут письменник ніби використовував українську чи російську інтерпретації козацького міфу з вираженими антипольськими акцентами.

Безперечно, Сенкевич знав твір Гоголя «Тарас Бульба». Можна навіть припустити, що роман «Вогнем і мечем» писався як заперечення цього твору. Але «концепція» польсько-українських відносин і в Гоголя, і в Сенкевича практично однакова: поляки й українці – непримиренні вороги. На кого реально працювала ця «концепція»? Передусім на імперську Росію, для якої важливим було не допустити порозуміння українців і поляків. Але якщо з Гоголем зрозуміло (це – «імперський агент»), то щодо Сенкевича виникають питання. Чи він самостійно витворив цю «концепцію» під впливом певних антиукраїнських настроїв, що поширювалися в польському суспільстві в другій половині ХІХ ст., чи все ж йому допомогли «зовнішні сили», а саме – російський царат. Враховуючи деякі факти біографії Сенкевича, зокрема спонсорування його невідомими особами, просто фантастичні гонорари за «Вогнем і мечем» та інші частини трилогії, припущення про вплив означених «зовнішніх сил» видається не таким уже й фантастичним. Показово, що знакові твори цього письменника були спрямовані проти народів, які б могли бути потенційними союзниками поляків у боротьбі з російським самодержавством. Натомість у нього немає антиросійських творів. Зрештою, треба враховувати й непольське етнічне походження Сенкевича (по лінії батька він був татарином, по материнській лінії – литвином, чи то білорусом).

Як би не було, а роман «Вогнем і мечем» тривалий час у свідомості поляків творив антиукраїнські візії. І те, що українці й поляки у кінці ХІХ – на початку ХХ століття та й у пізніші часи не могли порозумітися і трактували один одного як ворогів, у цьому немала «заслуга» Сенкевича.

Непрості стосунки, які складалися між поляками й українцями в другій половині ХІХ ст., які ж до того спеціально роз’ятрювалися з допомогою

художньої літератури й публіцистики, намагався осмислити класик української літератури Іван Франко (1856-1916). У 1894 р., під час з’їзду польських та українських літераторів й журналістів у Львові, він сказав: «На цілу Слов’янщину немає двох таких народів, котрі б у політичній та духовній площині так міцно зрослися із собою, так численні мали взаємні зв’язки, проте, незважаючи на це, так сторонилися один одного, як поляки та українці». Франко прагнув знайти формулу порозуміння між двома народами. Однак його намагання не знайшли належної підтримки як з українського, так і польського боку. Загалом осмислення Франком польсько-українських стосунків насправді є глибоким і достатньо коректним. Не втратило воно своєї актуальності й у часи нинішні. Шкода, що про це мало знають в Україні, не говорячи вже про польську сторону.

Поляки й українці зустріли Першу світову війну й свої змагання за незалежність у стані ідейної конфронтації, яка часто живилася художньо-літературними стереотипами. Польські легіонери, виховані на романі Сенкевича «Вогнем і мечем», вважали українців своїми ворогами, а українські землі власними теренами, які потрібно колонізувати й цивілізувати. Натомість українці, що знаходилися під значним впливом козацької міфології, особливо міфологем Гоголівського «Тараса Бульби», бачили в поляках своїх гнобителів, із якими треба вести непримиренну боротьбу. Наприклад, українська військова формація, створена під час Першої світової війни в Австро-Угорській імперії, отримала назву «Січових стрільців». Уже сама назва апелювала до козацької міфології. Хоча на Галичині, звідки походила більшість січових стрільців, ніяких козацьких традицій не існувало.

Уже в листопаді 1918 р. виник збройний конфлікт між українцями й поляками на Галичині. Протягом кінця 1918 – у 1919 рр. на цих теренах тривала польсько-українська війна. І хоча існували певні можливості для замирення, однак компромісу так і не було досягнуто. Правда, в квітні 1920 р. був підписаний Варшавський договір між Юзефом Пілсудським та Симоном в з Українською Народною Республікою (УНР) про співпрацю в боротьбі з більшовиками. Цей договір важко назвати рівноправним. Петлюра змушений був піти на значні поступки полякам, віддавши їм Галичину й Волинь. Варшавський договір був зустрінутий негативно не лише серед галицьких політиків, але й серед значної частини керівників тодішньої УНР. Зрештою, польська сторона не дотрималася умов цього договору, уклавши в 1921 р. з більшовиками Ризький договір. Тобто польсько-українська співпраця в ті часи зазнала фіаско. Звісно, на це існували різні причини об’єктивного й суб’єктивного характеру. Але не останню роль відіграв «тягар минулого», антиукраїнські стереотипи серед поляків і антипольські стереотипи серед українців.

Показовому в цьому плані може бути книга Юрія Тютюнника (1891-1930) «З поляками проти України», яка була видана в радянській Україні в 1924 р. Її автор очолював збройні сили УНР якраз у той період, коли Петлюра пішов на співпрацю з Пілсудським. Тютюнник тривалий час воював з поляками проти більшовиків. Правда, опинившись у руках останніх, пішов на співпрацю з ними. Уже проживаючи в радянській Україні, Тютюнник працював у кіно, писав сценарії, книги, грав навіть ролі в кінофільмах. У нього був талант письменника. Він, образно кажучи, добре володів і шаблею, і пером. З згаданій книзі «З поляками проти Вкраїни» є чимало антипольських моментів. Автор, зокрема, писав: «Поляки полюбили Україну, як кіт любить сало. Ласий шматок, і хочеться їм цілого того шматка прибрати до своїх рук. А коли останнє не поводиться, то вони намагаються, хоч невеликий кусник урвати для себе. Краще трохи, ніж зовсім нічого. Є то послідовний ворог Української державности, як такої, незалежно від форми політичної влади». Звичайно, треба враховувати, що Тютюнник писав це тоді, коли змушений був служити радянській владі, власне Росії. Але часто в своїх антипольських випадах він був цілком щирим. Також за його сценарієм був знятий фільм «П.К.П.», тобто «Пілсудський купив Петлюру», де Тютюнник навіть зіграв самого себе.

На жаль, у наступні роки на рівні мистецькому так і не відбулося повноцінного порозуміння між поляками й українцями. Хоча спроби робилися. У цьому плані варто згадати Єжи Гедройца (1906-2000) і його емігрантський часопис «Культура». Але, схоже, ідеї цього діяча щодо польсько-українського порозуміння не знайшли повноцінного втілення, як свого часу й ідеї Франка. Символічна польсько-українська війна продовжується. Свідчення цьому роздування теми волинських подій 1943 р. І саме прикро в цій війні те, що нею добре користається третя сила, а саме росіяни.

Петро КРАЛЮК