Нині в Україні тривають дні трауру у зв'язку з загиблими людьми у Києві на Майдані. Тож не до свят. Проте редакція Інформаційного агентства Волинські Новини вирішила оприлюднити публікацію волинянина Петра Кралюка, який 23 лютого відзначає власний день народження. Мета - задуматися чи потрібні в нашій оновленій країні свята, які символізують часи не надто сприятливі для розвитку України.



Свято 23 лютого, яке зараз у нас відзначається як День захисника Вітчизни, мало кілька модифікацій. Спочатку це було вузькопрофесійне свято військових Червоної армії. Вперше його відзначили 23 лютого 1919 р. Дату вибрали випадково, не прив’язуючи до історичних подій. Просто в той час 23 люте припало на неділю. Наступного разу 23 лютого як День Червоної армії святкували аж у 1922 р. У 1923 р. воно отримало офіційну назву – День Червоної армії й флоту, з 1949 р. – День Радянської армії та військово-морського флоту. Наступною модифікацією свята стала модифікація сталінська. 23 лютого 1938 р. помпезно відзначалося 20-ліття Червоної армії. Це свято фактично стало «всенародним». Тоді виробилася легенда, що 23 лютого 1938 р. створені частини Червоної армії протистояли німцям під Псковом і Нарвою. Свято мало відверто мілітаристський характер. Не треба забувати, що Сталін в 1938 р. готувався до світової війни. До того ж армію він розглядав як одну з головних опор свого тоталітарного режиму. У такому мілітаристському вигляді свято 23 лютого існувало в 40-50-их рр. ХХ ст. У період «відлиги» й «застою» воно зазнало стихійної «гуманізації». Зберігаючи свою мілітаристську основу, День Радянської армії набув нової модифікації, ставши гендерним чоловічим днем. Таким це свято й залишалося до кончини СРСР. Четверту модифікацію цього свята, яке в Україні й деяких країнах СНД іменується Днем захисника Вітчизни, можна назвати пострадянським. Це таке собі свято ностальгії за радянським минулим. В Україні воно було введене Указом Президента України Леоніда Кучми в 1999 р. Реально цей Указ став піар-технологією, яка мала на меті забезпечити Кучмі підтримку прорадянськи налаштованих людей на президентських виборах у цьому році.


Чи має свято 23 лютого історичне підгрунття?
Іноді виникає питання, чи має свято 23 лютого якесь історичне підгрунття? Реально такого підгрунття нема. Ще в 1923 р. в журналі «Військова думка і революція» було заявлено, ніби 23 лютого 1918 р. якась перша червоноармійська частина вступила в бій з німцями. Правда, багаторічні пошуки цієї військової частини не дали результатів. У 1938 р. Сталіним була санкціонована легенда, що 23 лютого 1918 р. створені частини Червоної армії зупинили німців під Псковом та Нарвою. Ця легенда набула статусу офіційної. Вона фігурувала в історичних та енциклопедичних виданнях. Хоча, насправді, ніяких боїв під цими містами тоді не було, як, зрештою, не було й ніякої Червоної армії. Останню почали створювали лише навесні 1918 р., а завершився цей процес улітку того року. І все ж 23 лютого 1918 р. дещо відбулося. Якраз у цей день вище більшовицьке керівництво дало згоду на укладення ганебного Брестського миру з німцями та їхніми союзниками.

Чи можна «українізувати» свято 23 лютого?
Зараз маємо певні спроби «українізувати» свято 23 лютого. Наприклад, деякі автори звертають увагу, що в цей день 1918 р. частини армії Української Народної Республіки підійшли до Житомира, а наступного дня почали наступ, звільнивши згодом від більшовиків Київ та інші міста. Інше питання, чи варто здійснювати українізацію цього свята, яке має відверто радянський характер? До речі, 23 лютого 1918 р. - це «чорна дата» в історії кримсько-татарського народу, що давно живе на теренах України. В цей день більшовики розстріляли очільника Кримської національної директорії, одного з керівників кримськотатарського національного руху Номана Челебіджіхана.
Зрештою, давайте поставимо собі запитання, чи потрібне в незалежній Україні свято, яке б ґрунтувалося на відверто неправдивій радянській міфології, яке, свого часу, було «освячене» Сталіним і яке було відновлене в незалежній Україні задля перемоги Кучми на президентських виборах 1999 р.? Звісно, зараз є чимало людей, які служили в Радянській армії і для яких 23 лютого асоціюється з приємними спогадами, військовою доблестю і т.д. Хай ці люди, якщо хочуть, відзначають згадане свято. Але навіщо його нав’язувати іншим українцям, надавши цьому святу статусу офіційного?