Однією з реальних проблем нашої освіти, зокрема вищої школи, є її забюрократизованість. Звісно, без певної бюрократизації освітнього процесу не обійтися – це є певна вимога розвитку, зокрема в сфері комунікаційній. Інше питання, наскільки раціональним є цей рівень бюрократизації, наскільки він допомагає освітньому процесу чи, навпаки, гальмує його розвиток.

Не будемо звертати увагу на паперотворчість чиновників від освіти на місцях. Звернемо увагу лише на основні моменти, що стосуються бюрократичних ініціатив Міністерства освіти.

Вступна кампанія. Незважаючи на те, що в країні існує ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання) і це, здавалось би, значно спростило б вступну кампанію у вищі навчальні заклади, натомість, ми маємо іншу картину. Після введення ЗНО помітно збільшилася кількість різноманітних документів, необхідних для приймальних комісій. При цьому вони мають існувати як у електронному, так і паперовому варіантах. Хоча можна було б безболісно перевести їх на електронні носії.

Цього року взагалі склалася дивна ситуація. Безпосередньо перед початком вступної кампанії Міністерство декларує можливість зміни правил прийому. Звісно, зміна цих правил у такий час приведе не лише до чергового валу бюрократичного сплеску (адже потрібно буде прийняти нові документи, які стосуються вступу), але й зробить вступну кампанію доволі проблемною.

Видача дипломів. У контексті декларованої автономії вищих навчальних закладів цього року передбачено можливість вищих навчальних закладів нібито самостійно виготовляти документи про вищу освіту державного зразка. Проте це виготовлення неможливе без надання відповідного номеру для диплому Єдиною державною електронною базою з питань освіти (ЄДЕБО). Сама ж процедура видачі цього номеру є вкрай забюрократизована і громіздка. У результаті цього ЄДЕБО не вчасно видала номери дипломів, а вищі навчальні заклади не вчасно видрукували їх. У результаті цього вперше за часів незалежної України випускники вищих шкіл із запізненням отримали документи про вищу освіту.

Ліцензування та акредитація. За часів незалежності України сформувалася вкрай забюрократизована система ліцензування та акредитації спеціальностей. Для ліцензування й акредитації необхідно подавати від вищих навчальних закладів низку різноманітних документів, які реально не розглядаються. У даній ситуації переважно береться до уваги інформація про якісний склад викладачів й контингент студентів. При цьому значний масив інформації, який подається для ліцензування й акредитації, існує в ЄДЕБО. Окрім того, є маса бюрократичних перепон під час процедури ліцензування й акредитації, які затягують цей процес і перетворюють його в «ходіння по муках».

Звітність. Існують різноманітні форми звітності вищих навчальних закладів. Зокрема, ці заклади державної форми власності подають щорічний загальний звіт про свою діяльність, звіт про наукову роботу, фінансовий щорічний і щоквартальний звіти. Чимало інформації в цих звітах, насправді, ніким не використовується і вона лежить незатребуваною. Окрім того, часто відбувається зміна форм звітності. Хоча, насправді, ці зміни переважно мають не суттєвий, а чисто формальний характер і лише ведуть до непотрібних ускладнень. Останнім часом ця звітність подається як на паперових носіях, так і на електронних, що веде до непотрібного дублювання. При цьому відповідні працівники вищих навчальних закладів мають являтися в Міністерство для особистої подачі цих звітів та звірки їх з електронними варіантами. Тобто поява звітів на електронних носіях аж ніяк не спростила, а, навпаки, ускладнила процес звітності.

Нинішній стан бюрократизації вищої школи принаймні дає підстави зробити наступні висновки. По-перше, ця бюрократизація часто відірвана від освітніх реалій і є породженням чиновників від освіти. Останні, як правило, погано орієнтуються в освітньому процесі, не мають належної практики, а на освіту дивляться зі своїх «високих кабінетів». Показово, що деякі міністри освіти й міністерські чиновники часів незалежної України мали обмежений «освітній досвід», а то й взагалі не працювали в системі освіти. Не дивно, що розпорядження таких чиновників рідко зорієнтовані на реальний розвиток освіти.

По-друге, бюрократизація вищої школи вимагає затрат чималих ресурсів, які йдуть «у нікуди» (масове друкування непотрібної документації, більшість якої можна було б перенести на електронні носії, затрати на відрядження працівників вищих навчальних закладів для поїздок у Міністерство освіти, утримання великої кількості чиновників для обробки реально непотрібної документації). У нинішніх умовах, коли Україна веде реальну війну, а затрати на освіту досить скромні, це виглядає, м’яко кажучи, дивно.

По-третє, бюрократизація, створення різноманітних бюрократичних перепон для вирішення необхідних питань створює умови для корупційної діяльності. Образно кажучи, надмірна бюрократизація – це живильний бульйон для корупції.

Якщо ми хочемо зробити нашу вищу школу справді динамічною, дієвою, такою, яка відповідатиме на виклики сучасності, її потрібно позбавити метастазів бюрократизації. Реально для цього потрібна програма, яка б реалізовувалася незалежною від Міністерства освіти структурою. Цим міг би зайнятися профільний комітет з питань освіти. Була б лише на це політична воля.

Петро Кралюк