У п'ятницю, 4 листопада, російський президент Володимир Путін відкрив пам'ятник київському князю Володимиру в Москві. Про те, що це станеться, говорилося давно. Й нарешті – сталося.

Росія, власне російські можновладці, давно займалися крадіжкою історії. Активно вони її «переписували» з кінця XVII, а особливо в XVIII ст., привласнивши собі період Київської Русі. Щоправда, тоді росіянам активно допомагали наші вкраїнські «козачки». Ідея про те, що Московія є нащадком Русі проводилася в Київському Синопсисі 1674 р.

Повна назва цього твору така – «Синопсис Київський або коротке зібрання з різних літописців про початок славенорóссійського народу і першопочаткових князів богоспасаємого града Києва, про житіє святого благовірного великого князя київського і всія Руси першого самодержця Владимира і про спадкоємців благочестивої держави його рóссійської аж до пресвітлого і благочесного государя нашого царя і великого князя Олексія Михайловича, всія Великої і Малої, і Білої Руси самодержця». Назва сама по собі промовиста. І демонструє «історичну ідеологію» держави Російської, точніше Московської. «Синопсис…» неодноразово перевидавався, у XVIII ст. став підручником у школах Російської імперії. Ідею ж, що Київська Русь – предтеча Московії, а потім Російської імперії пропагували українські інтелектуали, які прилучилися до еліти цієї імперської держави. Це, зокрема, стосувалося Феофана Прокоповича, якого можна вважати одним із провідних ідеологів Російської імперії. У нього є спеціальний твір на історичну тематику, де він чітко проводить цю ідею.

Традиції такого українського колаборантства успішно дожили до нашого часу. Показово, що ведучим на церемонії відкриття московського пам’ятника Володимиру був Федір Бондарчук – син відомого українського кінорежисера Сергія Бондарчука. Зроблено це було спеціально. Можна було б знайти кращого ведучого – і на вигляд, і за дикторськими даними. Але взяли Бондарчука, щоб показати: дивіться, хохли нерозумні, як ваші люди нам служать; ви теж служіть нам – ми вас не образимо. Також у перших рядах на церемонії красувалася Валентина Матвієнко, яка походить з України. Нагадаємо, що вона є Головою Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації. І саме під її головуванням цей орган дав добро на вчинення агресії Росії проти України.

Я далекий від того, щоб засуджувати творців «Синопсису…», Феофана Прокоповича й інших українських слуг Російської імперії (до речі, серед них був також Іван Мазепа, якого зараз у нас намагаються представити великим українським патріотом). Принаймні у XVIII ст. серед української козацької еліти існувала ілюзія, що їм вдасться створити свою імперію. Ця еліта навіть власний етнонім Русь чи то Росія для імперії віддала. А також свою книжну мову. Не даремно ж Михайло Ломоносов, якого можна вважати батьком словесності російської, одним із врат своєї вченості вважав «Граматику…» українця Мелетія Смотрицького.

Однак зі «своєю» імперією українській козацькій старшині не пофортунило. Це стало зрозуміло в ХІХ ст. Шляхи росів (великоросів і малоросів) розійшлися. Чому – це вже окрема історія.

Великороси, яких колись не вважали Руссю, а просто іменували московітами, вирішили привласнити історію Русі. Це робили і їхні історики, і не менш успішно російські літератори, художники, інші митці. Що Русь – це предтеча Русі, стало ніби «аксіомою». Створювалися відповідні уявні стереотипи. Наприклад, у іконографії Київської Русі її жителів зображували майже як російських селян ХІХ ст. – ледь не в косоворотках, сарафанах.

На цю «аксіому» замахнулися українські історики. Передусім Михайло Грушевський, який у своїй історіографічній концепції проводив думку, що Київська Русь – предтеча не Росії, а України. Не даремно його головний твір іменувався «Історія України-Руси».

Вважайте, уже понад сто років між Росією та Україною йде «війна за Русь». Сьогодні, у зв’язку з анексією Росією Криму, де ніби князь Володимир прийняв хрещення, військовим конфліктом на сході України вона набула особливого загострення. Встановлення пам’ятника князеві-хрестителю в Москві лише елемент (при цьому елемент дуже важливий) у цій війні символів.

Звісно, можна скільки завгодно сміятися над Путіним та його командою, які поставили князя Володимира біля Кремля – як це робили деякі українці в соціальних мережах. Говорити, приміром, що Україна захопила Москву, що після Володимира лишається там поставити пам’ятник Степану Бандері, а на кремлівських вежах замінити зірки на тризуби. Нагадувати, що коли Володимир помер, то Москви навіть у проекті не було. І т. д. і т. п.

На росіян це не діє. Вони переконані: Русь – це їхня історія. У останні роки Путін (а йому більшість росіян вірить майже як собі) неодноразово робив заяви, згідно з яким прямим спадкоємцем Київської Русі є передусім нинішня Росія, а не Україна. У російськомовній Вікіпедії стаття «Київська Русь» була спеціально перейменована на «Давньоруська держава», а її першою столицею вказаний Новгород. Київ же – друга столиця. У такому ж ключі були переписані нові підручники з історії Росії.

Але що росіяни… Наші милі малороси міркують приблизно так само. Навіть серед маститих українських істориків знайдеться чимало таких, які повторюють міфи російської історіографії. То що вже від простих людей хотіти?

Варто послухати, які думки озвучив Путін і його «підопічний», московський патріарх Кіріл (Гундяєв). Момент для «озвучки» був підібраний відповідний – День народної єдності, свято, яке апелює до далеких подій «порятунку Росії» в 1612 р. Нині це свято має відверто шовіністичний характер.

У своєму виступі Путін при відкритті князю Володимиру сказав таке: «Це велика, значима подія і для Москви, і для всієї нашої країни і для всіх наших співвітчизників. Новий пам'ятник – шана нашому видатному предку. Особливо шанованому святому, державному діячеві та воїну, духовному засновнику держави російської». Отак, не багато й немало – засновник держави. Далі говорилося про те, що князь Володимир, вибравши православ’я, заклав моральні й ціннісні основи, які й сьогодні визначають життя росіян. «Російське суспільство, – наставляв далі Путін, – повинно протистояти сучасним викликам та загрозам, слідуючи духовним заповітам, які залишив князь Володимир». Тобто цей князь ніби осучаснюється. Він дає духовну зброю росіянам, яким доводиться протистояти сучасним загрозам. Про що йдеться – зрозуміти нескладно.

Продовжив розвивати думки Путіна патріарх Кіріл. «Пам'ятник князю Володимиру – це символ єдності всіх народів, батьком яких він є. А це народи історичної Русі, які нині проживають у межах багатьох держав. Пам'ятник батькові може бути скрізь, де живуть його діти, в цьому немає ніякого протиріччя, але погано, якщо діти забувають, що у них один батько», – повчав сей ієрарх. Словом, стара пісенька про «русскій мір», у якому чільна роль, звісно, належить росіянам. А Володимир стає ледь чи не головним символом цього «міра».

Князя ж патріарх охарактеризував як безсрібника, який «дистанціювався від приватної вигоди». І всі, хто проходитиме біля пам’ятника, мали б так само дистанціюватися від спокус розкішного життя. В устах Кіріла, який аж ніяк не гребує матеріальними статками, такі словеса, м’яко кажучи, виглядають дивно. Але тут є своя «логіка». Певно сей духовний пастир готує своїх пасомих до того, що грядуть труднощі. Економічні ж чи політичні кризи, за словами патріарха, це другорядне. Справжньою ж бідою є «брак любові». Ось ту «любов», так можна зрозуміти, і дав нам Володимир, прийнявши православ’я. Тому, віщав Кіріл, «ніхто не може переглянути вибору князя Володимира, не зруйнувавши своєї цивілізаційної ідентичності. Сказати, що князь Володимир зробив щось не те і не так, – це все одно що заснути під склепінням соборів, а прокинутися в лісі біля вогнища, не вміючи ні читати, ні писати».

Щоб ефектно завершити виголошення промов, була запрошена Наталія Солженіцина – жінка покійного нобелівського лауреата, якого дехто з росіян вважає «совістю нації». Правда, ця «совість» виявилася занадто шовіністично. Пані Наталія нічого принципово нового не сказала. Але «чогось такого» від неї й не чекали. Вона потрібна тут була як певний символ – і не більше.

Промови, що виголошувалися на відкритті пам’ятника, виглядали не лише антиісторично, але й навіть іноді анекдотично. Та не думаю, що росіяни, зомбовані своєю пропагандою, на це звертатимуть увагу. Вони отримали ще один символ своєї «величі» й «духовності» в самісінькому центрі Москви – і на те нема ради.

Князь Володимир у Москві вже викликав дискусію – передусім у нас, в Україні. Чи можна його вважати російським князем, а тим паче засновником держави Російської?

Знаходяться й знаходитимуться захисники російськості князя. Не будемо дискутувати щодо його походження і місця народження. Тут є чимало нез’ясованих питань. Та й невідомо, чи вони будуть з’ясовані. Але літописи говорять, що Володимир прийшов княжити в Київ із Новгорода. А Новгород, з точки зору прихильників російськості Володимира, це російська земля. Отже, Володимир – російський князь.

Насправді, цей аргумент є сумнівним. Новгород і Новгородська земля не були «істинно російською землею» – особливо в Х ст. Історик Микола Костомаров, який спеціально цікавився Новгородською землею й здійснював тут польові дослідження, констатував, що ще в середині ХІХ ст. Новгородщині зберігалися місцеві говори, які були набагато ближчі до мови української, ніж до російської. Та й побутова культура селян цієї землі була близькою до побутової культури українців. В принципі, нічого дивного немає. За часів Київської Русі справді склався «руський світ», власне український, частиною якого була й Новгородська земля.

Костомаров показував, зокрема у відомій праці «Дві руські народності», що в часи Київської Русі на теренах цієї держави формувалися чотири народності – українська, білоруська, новгородська й російська. Ці дослідження є цілком науково коректними й переконливими. Інша річ, що росіяни спеціально замовчували їх. На жаль, також українські історики проігнорували цей момент.

Новгородський етнос був знищений у результаті жорстокого геноциду, який відбувся після захоплення цієї землі московітами. Зокрема, цар Іван ІІІ здійснював переселення новгородців, передусім «кращих мужів», на землі Московії. Жахливу різанину новгородцям влаштував Іван ІV. Будучи значною мірою винищені й позбавлені еліти, новгородці зазнали деетнізації й «влилися» до складу російської нації. Але, як уже говорилося, навіть у ХІХ ст. вони зберігали свої культурні особливості, що пов’язували їх з українцями.

Тому вважати князя Володимира росіянином через його новгородські моменти біографії немає підстав.

Шкода, що наші дослідники, зокрема історики, не вивчають реальну історію Новгорода. Ця історія не лише б розвіяла чимало московських міфів, а дала б змогу більш адекватно пояснити процеси, які відбувалися на Сході Європи в часи Середньовіччя.

Зрештою, фігура князя Володимира далеко не така однозначна, як це подають Путін і Кіріл. Говорити, що саме він здійснив цивілізаційний вибір Русі не зовсім коректно. Задовго до нього ця релігія поширювалася на теренах Східної Європи. І чимало руських можновладців ще до нього прийняли цю релігію, охрестивши своє оточення. Добре відомою є хрещення княгині Ольги – бабці Володимира. Сам же Володимир, зайнявши Київ, де позиції християн були сильними, намагався утвердити тут язичницькі культи, які домінували в Новгороді. І лише причини внутрішнього й зовнішнього характеру змусили його звернутися до християнства. Інша річ, що існує міфологія князя Володимира як хрестителя Русі. Почала вона творитися уже за правління його сина Ярослава Мудрого, а потім стала «звичною».

Поряд з цим міфом Путін та його команда використовують ще один міф – міф Російської держави, яка існувала в Х ст. і була створена князем Володимиром. Безперечно, цей князь відіграв велику роль, заклавши основи Київської Русі. Робив це він не без насильства й великої крові. І чимало його діянь, описаних у літописах, викликають несприйняття. До речі, це несприйняття знайшло відображення у Тараса Шевченка (цикл поезій «Царі»). Але, певно, інакше й не могло бути. Великі держави без насильства не виникають.

Володимир не лише підкорив величезні території Східної Європи, але й розподілив їх між своїми нащадками. У певному сенсі, створив «руський світ». Його нащадки правили на цих величезних просторах протягом багатьох століть. Російська історіографія щодо цих нащадків витворила чимало міфів. По-перше, їх у ХІХ ст. російські історики почали іменувати Рюриковичами. На жаль, українські історики підхопили цей міф. Термін Рюриковичі фігурує й понині. Насправді в автентичних історичних документах цей термін відсутній. Князі, що правили на теренах Східної Європи й мали руське походження пов’язували себе не з легендарним Рюриком, а Володимиром. Наприклад, їх часто іменували Володимировим плем’ям. Тому коректнішою була би назва Володимировичі, а не Рюриковичі. По-друге, московські царі, а потім російські імператори представляли себе нащадками Володимирової династії. Хоча говорити про їхнє походження від Володимировичів дуже проблематично. Особливо це стосується російських імператорів, які мали реально німецьке походження. Це, до речі, було не останнім чинником того, що в російській історіографії сформувалася нормандська теорія, яка виводила руську князівську династію від Рюрика, який ніби мав нормандське, а, отже, й германське походження.

Але міф – це одне, а реальна історія – дещо інше. Це розуміють історики і не лише вони. Російське ж керівництво, відкриваючи пам’ятник князю Володимиру в Москві, апелювало до міфології – причому в її російсько-імперському варіанті. Тим самим воно продемонструвало, що пропонує росіянам жити в світі кривих дзеркал. І вважає це річчю цілком нормальною. Звісно, використання міфології може дати тимчасовий ефект. Але чи воно дасть ефект на довготривалу перспективу?

Спостерігаючи за церемонією відкриття пам’ятника князю Володимиру в Москві, мене не покидало враження, що це якась піррова перемога, після якої наступить поразка. Чи не загралося російське керівництво зі своїми пропахлими нафталіном імперськими міфами? І чи не втратило воно відчуття реальності? Адже сучасний світ живе зовсім іншими реаліями, відкинувши на звалища історії імперські міфи.

Петро Кралюк