Одним із перших літописів, в яких знайшла відображення ідеологія козацької старшини, є Літопис Самовидця. Цей твір ніби перебуває «на межі». З одного боку, автор був свідком Хмельниччини і Руїни, які намагається описувати без прикрас. Але, з іншого боку, в Самовидця вже зустрічаємо намагання виправдати дії козацтва, представити їх у аспекті позитивному.

Про автора літопису не можемо сказати нічого певного. Аналіз тексту дає підстави припустити, що автор, очевидно, походив зі шляхетського середовища, під час Хмельниччини опинився на боці козаків, був наближений до гетьманського уряду, став свідком різноманітних подій другої половини XVIIст., пов’язаних із діяльністю козацьких гетьманів.

Чимало уваги в своєму літописі Самовидець приділяє особі Хмельницького. Однак ставлення його до цього козацького гетьмана досить стримане. Він не прагне його героїзувати. Хоча на початку оповіді в кількох словах дає йому позитивну характеристику, відзначаючи, що той добре розумівся «в справах козацьких військових», був у «письмі біглий», а також брав участь у дипломатичних козацьких місіях.

Певно, одна з важливих причин стриманого ставлення Самовидця до Хмельницького – це те, що той став союзником татар. Адже Літопис Самовидця має «антимусульманську спрямованість». Автор неодноразово демонструє несприйняття представників мусульманського світу (татар і турків), він проти їхнього втручання в справи українські. Таке втручання, на його думку, веде до «спустошення християнства». Звідси осудливе ставлення літописця до козацьких гетьманів, що опиралися на допомогу «невірних» – Богдана Хмельницького, Івана Виговського й Петра Дорошенка.

Автор Літопису Самовидця чимало уваги звертає на ті злодіянння, які творили на українських землях татарські орди. Говорячи про розгром шляхетського війська під Пилявцями, він зазначає: «А багато з панів та шляхти у неволю пішли, інших же було багато вбито, бо орда не брала полону задля того, щоб не обтяжуватися…»

Говорив Самовидець і про погроми, які чинили козаки з татарами на Галичині, Волині, Поліссі, Холмщині. «І хто може, – писав він, – порахувати ті численні збитки в людях, що орди позабирали, а маєтності козаки побрали, бо в той час не було милосердя серед народу людського». При чому, зазначав літописець, жертвами в цих краях були не лише євреї і шляхтичі, а й прості люди: «Не лише жидів губили та шляхту, а й посполитим людям, що в тих краях жили, така ж біда була, багато з них у неволю пішли, а найбільше ремісники молоді, які собі голову голили по-польськи…»

Описуючи військові дії, що відбувалися на українських землях у 1649 р., зокрема бої під Збаражем і Зборовим, Самовидець знову звертає увагу, що «людей татари в неволю забрали, і козаки маєтності побрали, і міста значні спустіли».

Негативно Самовидець описує й молдавський похід Хмельницького в 1650 р., трактуючи його як такий, що був спрямований проти християн. Літописець пише, що за часів Василія Лупула Молдавія (Волоська земля), де мешкали християни і де «Русь почала брати гору», почала жити заможно й спокійно «в підданстві турка».

Цьому позавидували татари, які хотіли зменшити християн. І ось тоді «хан кримський з гетьманом Хмельницьким несподівано зі всіма потугами козацькими й татарськими, напавши на Волоську землю, всю її в ніщо обернули, завоювали по самі гори, людей побрали в полон та набутки їхні, лише замки міцні трималися, і сам господар лишив Яси, місто столичне, але потім повернувся. А Хмельницький стояв із ханом біля Прута, звойовуючи ту землю загонами військовими.

Потім господар вмовив орду та гетьмана Хмельницького, щоб вони пішли з його землі, і вчинив сватання з Хмельницьким – дочку свою за сина Хмельницького обіцяв дати, що потім і вчинив». Думаю, коментувати ці повідомлення немає потреби. Показово, що українські автори намагаються не звертати увагу на молдавський похід Хмельницького в 1650 р., адже він не вкладається в схеми «народно-визвольної війни українського народу» чи «національної революції».

Цей похід козаків з татарами виглядає як звичайнісінька грабіжницька війна, здійснена до того ж проти православного люду. Єдиним «виправданням» може бути хіба що «сватання Хмельницького», який змусив Василя Лупула віддати свою дочку за сина Тимоша. Тим самим рід Хмельницького ніби набував аристократичного статусу, а його представники могли претендувати на високі державні становища.

Різкий осуд Самовидця союзу Хмельницького й татар звучить у оповіді про Берестецьку битву 1651 р. Про саму битву в літописі говориться мало. Сказано, що кримський хан відмовився воювати в ній, покинувши козаків. І, відповідно, козаки змушені були відступити. Літописець з іронією та осудом говорить про цю ситуацію: «А недоброю є дружба вовка з бараном, як і християнина з бусурманином».

Самовидець, також описуючи інші події, не перестає твердити про шкідливість союзу козаків та ординців. Говорячи про події 1652 р., літописець зазначає: «А гетьман Хмельницький, ставши під Кам’янцем-Подільським, багато шкоди спричинив: поза Львовом і по Волині, спустошивши краї й наповнивши ясиром орду, повернув до Чигирина й відпустив ординців».

Враховуючи стримане ставлення Самовидця до особи Богдана Хмельницького, стає зрозумілим скупий опис смерті й поховання цього гетьмана. Ніяких панегіриків на його адресу в творі немає.

Не менш критичний Самовидець і до інших гетьманів – особливо тих, які шукали підтримку в «бусурман». Гетьманування Івана Виговського постає як період втрат і поразок. Відчувається зневажливе ставлення літописця до цього козацького провідника. Те саме можна сказати й про зображення Петра Дорошенка. Останній допоміг туркам взяти Кам’янець-Подільський у 1672 р.

Наслідки цього літописець описує таким чином: «…турчин, маючи від’їжджати, наказав, аби похованих у склепах було викинуто і за місто вивезено, що відразу й було вчинено. Усіх померлих зі склепів, як і з гробів, повикопували й за місто вивезли, а образами Божими, взятими з костелів та церков, вулиці були мощені, болота, по яких турчин в’їхав до Кам’янця та його підданий, безбожний Дорошенко-гетьман. Не заболіло його серце від такого безчестя образів божих задля свого нещасливого дочасного гетьманства».

Серед козацьких провідників лише двоє, наказний гетьман Яків Сомко та запорозький кошовий отаман Іван Сірко, зображені з деякою симпатією. Певні надії літописець покладав на гетьмана Івана Мазепу. Його прихід до влади зображується як повернення стабільності, порядку: «І так новопоставлений гетьман, установивши порядок у війську, розіслав накази по Україні, щоби ту сваволю вгамовували, а також бунтівників вгамовували, а якщо комусь якась кривда від когось є, то щоб правом доводили, а самі за свої кривди не мстилися, там же постановив, щоб не було ніяких в Україні оренд на горілку, ні на якийсь інший жодний напій, окрім мита на привізні товари».

Загалом можемо говорити про певну «суперечність» у зображенні козацтва в Літописі Самовидця. З одного боку, Самовидець як людина, що належала до козацького стану, не міг не симпатизувати козакам і не виправдовувати їхні діяння.

Але з іншого боку, Самовидець далекий від того, щоб виправдовувати козацькі бунти. Він прихильник соціально структурованого суспільства. Для нього нормальним станом речей є поділ соціуму на панів-власників, які становлять еліту, й плебс, котрий повинен коритися своїм державцям. До еліти автор відносив і реєстрових козаків. Тому був проти їхнього злиття з основною масою повсталого люду.

На вершині соціально структурованого суспільства, вважав Самовидець, має знаходитися монарх. До Хмельниччини таким легітимним монархом для Русі-України був польський король, після Переяславської угоди ним став московський цар. Шкідливою ланкою у відносинах між елітою й плебсом Самовидець вважав посередників – старост і орендарів. І одні, й другі трактувалися ним як деструктивні елементи, які спровокували соціальні збурення.

Особливо невдоволений Самовидець тим, що козаки, воюючи проти поляків, діяли разом з татарами й турками. Це призводило до того, що від наїздів «бусурман» страждали також русини-українці й часто нищилися православні святині. Самовидець осуджував козацьких гетьманів, які брали собі в союзники татар і турків. Осуджував й інші неконструктивні, з його точки зору, дії козацьких провідників.

Незважаючи на таке, здавалось би, критичне ставлення до козацтва, зокрема козацької старшини, Літопис Самовидця став своєрідним бестселером для пізніших козацьких літописців, українських історіографів та письменників. Цей твір, поширюваний у чисельних списках, став важливим джерелом для літописів Григорія Грабянки й Самійла Величка, «Короткого опису Малоросії», на основі якого були укладені компілятивні праці з історії України Якова Лизогуба, Василя Рубана й Олександра Рігельмана.

У 1846 р. Літопис Самовидця був опублікований й набув ще більшої популярності. Широко використовували його українські історики ХІХ-ХХ ст. – Михайло Костомаров, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Дмитро Багалій, Іван Крип’якевич та інші. Велику увагу цій пам’ятці приділив Пантелеймон Куліш – і не лише в своїх історичних працях, а й художньо-літературних творах.

Так, опис у літописі подій, що відбувалися в Україні в 1663 р., послужив сюжетом для його твору «Чорна рада», який вважається першим романом в українській літературі. Звертався до Літопису Самовидця також Тарас Шевченко. Використовували його Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Леся Українка, Зінаїда Тулуб, Олександр Довженко та інші.

Петро Кралюк