Вкінці XVI – на початку XVII ст. українське козацтво стає доволі знаним явищем у Західній Європі. Про причини цього вже йшла мова. Якраз у цей період Захід зіштовхнувся з турецькою загрозою. Турки опанували Балкани, загрожуючи, зокрема венеціанським володінням, здійснили завоювання значної частини Угорського королівства. Під турецьким протекторатом опинилися дунайські князівства. Доволі привільно відчував себе турецький флот на Середземному морі. Для турків той час справді був «величним століттям».

Щодо Західної Європи, то вона виявилася розколотою – передусім у плані конфесійному. Колись відносно єдиний «латинський», католицький світ був розділений на два – «старий», католицький, і «новий», протестантський. При цьому Туреччина вміло грала на цих конфесійних протиріччях, підтримуючи протестантів. Використовувала вона й православний чинник у цій великій геополітичній грі – адже всі східні патріархи опинилися під владою турецького султана.

У такій непростій ситуації перед католицьким Заходом постало питання максимальної мобілізації сил для відсічі туркам. Українські козаки якраз могли тут придатися. Лідери західного, «латинського» світу навіть ладні був закрити очі на те, що козаки не є католиками.

Тому в літературі Заходу формується образ козаків як запеклих противників турків. Наприклад, Гайє де Курменен, який у 1621 році побував у Стамбулі зі спеціальною місією від французького короля Людовіка XIII, писав у своєму творі «Подорож до Леванту», що козацькі походи «так налякали турків у Константинополі, що вони почали тремтіти від жаху». Козаки стають героями навіть художньо-літературних творів. Так, на початку XVII ст. чималого розголосу набули турецькі пригоди «козацького князя» Самійла Корецького. Він став героєм поеми хорватського поета Івана Гундулича «Осман», «Історії останніх заколотів у Молдавії» французького автора Жана Баре. Згадки про козаків зустрічаються навіть у італійських побутових комедіях.

Дмитро Наливайко, який спеціально вивчав це питання, цілком слушно зазначав: «…у першій третині XVII ст. в Західній Європі склалася певна система уявлень про запорозьких козаків як козацьку християнську республіку, що розташована на крайній межі з мусульманським світом і веде з них постійні успішні війни. Ці війни, ця героїчна боротьба з «невірними» повсюдно сприймалася на Заході зі схваленням, нерідко – зі справжнім захопленням. Щодо інтерпретації цієї боротьби, її завдань і цілей, то тут виникають деякі специфічні моменти, певна розбіжність із тим, як розуміли все це самі козаки й близькі їм українські автори. Для них це передусім була самооборона від хижацьких нападів і руйнувань, відвоювання предківських земель і захист їх інтенсивної колонізації. Здаля, із Західної Європи, ці національні аспекти і завдання боротьби помічалися слабо, натомість на перший план виходили аспекти інтернаціональні, і західноєвропейські автори схильні були вбачати головну мету запорозького козацтва в зруйнуванні імперії турків і звільненні поневолених нею християнських народів. Тобто загальне її осмислення включалося в контекст багатовікової боротьби християнської Європи з мусульманською Азією, яка не раз ставила під загрозу європейський розвиток».

Ця тенденція представлення козаків як захисників християнського світу знайшла відображення в знаному творі Олександра Гваньїні «Опис Європейської Сарматії». Цей твір цікавий для нас з багатьох причин. Його автор був італійцем, що опинився на службі в Речі Посполитій, яка стала його другою батьківщиною. Гваньїні ніби поєднав бачення «типового» європейця з баченням мешканця Східної Європі. При написанні свого твору він використовував напрацювання польських авторів. Відомий польський хроніст Мацей Стрийковський навіть звинувачував його в плагіаті.

Кілька слів про Гваньїні (1534 чи 1538 – 1614). Народився він у шляхетській родині у місті Верона, яке на той час входило до складу Венеціанської республіки. Венеція тоді вела запеклу боротьбу з Оттоманською Портою. Це не могло не вплинути на Гваньїні. Тому він цікавився антитурецькою боротьбою народів Європи й Близького Сходу.

У юні роки Гваньїні освоїв латину, військову топографію, інженерну справу. У 1557 році через нестатки опинився разом із батьком у Польщі й став тут на військову службу. Воював проти Московії під час Лівонської війни, а також брав участь у інших військових операціях. Досяг відповідних становищ – був посвячений у лицарі, отримав диплом про шляхетство й власний герб.

У 1578 році в Кракові видав латинською мовою працю «Опис Європейської Сарматії», де велася розповідь про землі Центральної та Східної Європи. Написана італійцем (хай і достатньо полонізованим), ця книга була розрахована переважно на західноєвропейського читача. Пізніше вона доопрацьовувалася. Незадовго до смерті автора, в 1611 році, книга вийшла в Кракові польською мовою. Це був значно розширений варіант порівняно з виданням 1578 року. Тут були включені розгорнуті описи Греції, Угорщини, Чехії, Швеції, земель Близького Сходу тощо. Також у цій версії чимало уваги було приділено діянням козаків, їхнім походам. Правда, Гваньїні чимало інформації запозичив з інших джерел, зокрема в польських хроністів Марціна та Йоахима Бєльських. Ці запозичення, їхня інтерпретація й структуралізація говорять багато про що. Козацтво ставало об’єктом зацікавлень освічених європейців.

Розповідь про козаків була вміщена в ІІІ частині ІІІ книги «Опису…», де спочатку говориться про половців та ятвягів. У цих оповідях є чимало неточностей. Але саме по собі цікаве групування козаків з половцями й ятвягами. Всі ці спільноти автор схильний розглядати як такі, що не є достатньо інтегрованими до складу Русі, іноді навіть створюючи для неї проблеми.

Появу козаків Гваньїні відносить до початку XVI ст. Говорить, що вони вступали в збройні сутички з татарами, відповідаючи на татарські набіги: «…і коли татари щось чинили нашим, то вони [козаки] віддавали татарам сповна». Далі Гваньїні подає такий опис козаків: «Влітку вони живуть на річці Низ, котра впадає в Дніпро, часом займаються рибальством, а рибу сушать на сонці без солі, влітку ж живляться рибою. На зиму вони розходяться до найближчих міст, як от: Київ, Черкаси, Канів, Брацлав, Біла Церква та інші, а свої човни на цей час ховають десь у безпечному місці, на Дніпровому острові. Залишають там же й кілька душ на курені , як вони кажуть, «при стрільбі». Вони мають і свої гармати, котрих понабирали в турецьких землях і захопили у татар. Їх раніше не було багато, зате тепер налічується до кількадесяти тисяч. Вони завдають чимало шкоди туркам і татарам і вже по кілька разів нищили Очаків, Тягиню, Білгород та інші замки. Чимало татарських стад вони забирали й забирають у степах, через що турки й татари вже не насмілюються заходити пасти вівці або стада [коней] так далеко, як раніше, коли, бувало, й за десять миль на цей бік Дніпра заганяли. Татари кажуть, що коли б не козаки, то ми з гяурами жили б добре. Але поганцям не можна вірити, бо ми їх добре знаємо по їхніх справах. Добре, що козаки є». Наведене останнє речення свідчить, що і Гваньїні, і багато інших шляхтичів Речі Посполитої сприймали козаків як корисне явище. Мовляв, завдяки козакам відбувається стримування татарської й турецької агресії.

Далі Гваньїні описує терени, де проживають козаки. Вказує, що на них людям нелегко жити. Проте якби належним чином їх облаштувати, набудувати тут замків, то ці твердині допомогли б захистити землі Речі Посполитої. Автор вказує, що уряд Речі Посполитої діє «недостатньо цивілізовано»: «Якби це було у німецьких руках, або ж венеціанці володіли б цим краєм, то вони б дбали про ці справи не так, як ми. А коли б ми привернули до себе козаків, то легше досягли свого, ще й данину, котру виплачуємо татарам, призначили б козакам. Кварти ж може не вистачити на жовніра, бо його треба більше набирати, поки там міста й замки постануть, як треба. Було б тільки з чого будувати, але на тих островах можна знайти достатньо дерева, не важко знайти й камінь. Тому нам було б легше відбитися від поганців, аби тільки ми самі того хотіли. Про це досить відверто казали й кажуть ті, хто бував гетьманом у тих краях і добре їх знають. Вони б і взялися за цю справу, і виконали б те, що треба».

Далі в творі велика увага була приділена опису діянь козацького ватажка Івана Підкови, який намагався зайняти молдавський престол, але був схоплений і страчений поляками у Львові. Гваньїні вказує, що козаки через страту Підкови «були страшенно розлючені». Судячи з контексту, автор вважав, що з козаками треба знаходити спільну мову. Він зазначав: «І тоді, й тепер був дуже потрібний мужній козацький народ у боротьбі проти будь-якого ворога Корони, Литви й Русі, особливо проти турків і татар, котрі з азіатських сторін часто нападали на Україну і ще раніше чинили їй великі шкоди».

Як бачимо, Гваньїні, описуючи козаків, робив акцент на тому, що вони воюють проти представників мусульманського світу. Він, будучи людиною західного світу, вважав, що можна було б обійтися без них, якби кордони Речі Посполитої були належним чином облаштовані. Але такого облаштування немає. Тому саме козаки є «живим щитом» для Речі Посполитої і загалом християнської Європи від наїздів татар і турків.

Петро Кралюк