Недавно мав розмову з одним військовим. Побував чоловік у «гарячих точках» за межами України, а зараз допомагає як волонтер Українській армії. І ось під час розмови він каже мені: мовляв, зброя, відповідне військове обладнання – все добре, та все ж головним є людський чинник; солдати можуть бути і добре озброєні, й мотивовані воювати, але якщо продажний командир, то він віддасть не ту команду або подасть команду невчасно – і битва програна. Не хочу когось звинувачувати, але спостерігаючи за російсько-українською війною, яка триває вже більше року і яка почалася з окупації Криму, а потім переросла в гарячу війну на Донбасі, складається враження, що часто чомусь давалися не ті команди, або й взагалі не давалися, або приходили вони невчасно.

Звісно, річна війна Росії з Україною виявилася не такою вже успішною для Путіна, як це йому хотілося. Так, вдалося взяти Крим, але не вдалося захопити ні Донецької, ні Луганської областей, лише «відкусили» від них шматок території, де переважно зосереджена «індустріальна міць» Донбасу, не вдалося взяти Харків (хоча це місто завдячуючи своїм оборонним підприємствам представляло для росіян значний інтерес). Не вдалося також дестабілізувати ситуацію на Півдні України й «прорубати» коридор з Росії до Криму, не кажучи вже про «коридор» до Придністров’я.

Війна з Україною для Росії виявилася дуже дорогою. Щоб хто не говорив, але санкції західних країн, введені проти Росії, дають знати про себе, а в перспективі можуть привести до дуже небажаних змін у російській економіці. Щоб «зберегти лице», російській владі доводиться вкладати величезні гроші в Крим, дотуючи цей регіон. Ці вкладення вдвічі перевищують дотації, що йдуть на неспокійну Ічкерію. Зрештою, реальна війна на Донбасі теж вартує чималенької копієчки, не кажучи вже про «двохсоті» й «трьохсоті» грузи, які поступають звідти до Росії.

У нинішній ситуації Путіну потрібна передишка. Тому він змушений був піти на Мінськ-2. Навіть сам приїхав на переговори. Але, думаю, зрозуміло, що Путін не збирається відступати. У його планах наступ. І ефективне використання передишки. Схоже, це йому непогано вдається.

Бо те, що твориться в Україні після Мінська-2, викликає чимало запитань.

Перше, що кидається в очі, це «дива» з валютою. Саме після Мінська-2 вони набули вкрай загрозливих масштабів. Звісно, в країні війна, на окупованій території опинилося чимало підприємств, які давали валютну виручку. Закономірним у такій ситуації є знецінення національної валюти. Але коли сьогодні за долар дають 30 гривень, а завтра – 40, а післязавтра – 25, то це зовсім не економічна закономірність, а відверта маніпуляція. Такі «ігри» призвели до удару по середньому й малому бізнесу. Чимало підприємств змушені були піти на скорочення виробництва, відповідно, й на скорочення своїх працівників, а то й взагалі припинити свою діяльність. Не від одного підприємця довелося чути, що вони ще не переживали таких важких часів. «Ігри з валютою» практично вдарили по всіх верствах населення – і заможних, і не дуже заможних, і бідних. Адже коли відбулося знецінення національної валюти майже вдвічі, відповідно почали зростати ціни. При цьому доходи в гривневому еквіваленті основної маси населення аж ніяк не зросли, а, радше, скоротилися.

Останнім часом у своєму Острозі все частіше зустрічаю об’яви: здійснюємо пасажирські перевезення до Москви й Петербурга. Що це за перевезення – розшифровувати не треба: людей возять на роботу в Росію. Подібні оголошення доводилося зустрічати в інших містах і містечках – навіть у місцевих газетах. Ці об’яви вже друкують на кольорових принтерах і виглядають вони досить привабливо. Не здивуюся, коли виявиться, що цим перевізникам навіть підплачують у Росії або дають якісь пільги.

На подібних перевезеннях Росія «вбиває» відразу кілька зайців. Так, в Україні є чимало молодих безробітних. Виїхати в країни Євросоюзу на роботу стає все важче (не зважаючи на гарні обіцянки спрощення візового режиму, а то й надання режиму безвізового). А робота в Росії, попри економічні труднощі в цій країні, виглядає привабливою. Адже в результаті девальвації гривні заробляти в рублях, який помітно укріпився до нашої національної валюти, все таки вигідно. Заробітчани з України допоможуть і підживити економіку Росії, і в більшій чи меншій мірі ввіллються в «русскій мір», а то й навіть можуть стати «ополченцями Донбасу». Не кажучи вже про це, що виїздять у Росію молоді люди призивного віку, які стають недоступними для мобілізації.

Та «ігри з валютою» це далеко не все. Не встигли вони закінчитися, як почалася війна з Коломойським. Київська влада вирішила розібратися з цим дніпропетровським олігархом, відібравши в нього контроль за «Укрнафтою». Дійшло до серйозного конфлікту з використанням парамілітарних структур. Якби не стримали ситуацію, це могло б далеко зайти.

Розумію: Коломойський – не святий. Багато що йому можна закинути, зокрема й ситуацію з «Укрнафтою». Але це чи не єдиний олігарх, який з самого початку російсько-української війни став однозначно на український бік. Він та його команда допомагали Українській армії й формували добровольчі загони. Завдяки Коломойському та його команді вдалося не лише утримати ситуацію в ключовій Дніпропетровській області, а й в деяких інших регіонах Півдня й Сходу.

Чомусь київська влада вдарила саме по Коломойському, а не по тих олігархах, які й далі явно чи неявно працюють на «русскій мір». Показово, що Коломойського під час конфлікту навколо «Укрнафти» тролили саме проросійські мас-медіа, зокрема сумнозвісні «Вєсті». Конфлікт ніби завершився мирно. Коломойський пішов із Дніпропетровської ОДА. З ним пішла і його команда. Але хто від цього виграв? Чи вдасться ділі утримувати ситуацію в цьому важливому регіоні, а також у південних областях?

Симптоматично, але саме під час «наїздів» на Коломойського почалися активні «наїзди» на добровольчі батальйони, передусім на ті, що створені «Правим сектором». Чи випадкове це?

Зараз все активніше починаються «наїзди» на прем’єра Яценюка. Мусується те, що він не «проводить реформи», що його кабмін корумпований і його треба переформатувати і т.д. Звісно, до нашого прем’єра є багато претензій. Але тролять його передусім проросійські мас-медіа, наприклад, телеканал «Інтер». Чому це вони роблять? Адже повалення Яценюка призведе до дестабілізації ситуації у вищих ешелонах влади, зокрема до розвалу коаліції у Верховній Раді. Кому це на руку – здогадатись нескладно. Зрештою, ще питання, хто прийде на місце Яценюка. І наскільки ефективнішим буде цей новий прем’єр.

І нарешті, чергова «реформа», яка може стати міною сповільненої дії. З 1 квітня ввели нові тарифи на енергоносії, побутові послуги. Тарифи точно не підйомні для нашого збіднілого населення і, за великим рахунком, не є економічно обґрунтованими. Доведеться вже платити по-новому. Чи не призведе це до початку соціальних протестів?

Хтось може скаже, що ті процеси, які відбуваються в нас після Мінська-2, є закономірними й об’єктивними і що від Росії вони не залежать. Можливо. Але, думаю, не треба особливо доводити, що у наших владних ешелонах, і в мас-медіа, різних бізнесових, релігійних, громадських та політичних структурах, в тому числі й патріотичних, є чимало російської агентури. І діють вони достатньо кваліфіковано.

А ще в нас є армія «корисних ідіотів», які легко купляються на «ідеї» цієї агентури. Принаймні мені видається, що після Мінська-2 Путін реалізовує своєрідний «план Б», щоб дестабілізувати ситуацію в Україні.

А далі? Далі може вступити «план Б», коли почнеться реальний наступ. Адже тил буде достатньо розваленим – існуватиме тотальна недовіра до влади, населення деморалізоване, а основна маса людей думатиме лише над тим, як вижити. Словом, народу буде не до опору.

Але повернемося до того військового, про якого говорилося на початку статті. Я запитав його про прогнози. Прогнози були невтішні. Він вважає, що весною чи влітку Росія відновить наступ й «пробиватиме» дорогу до Криму. Причому війна набуде дещо іншого характеру. Спочатку буде імітований наступ у північному напрямку, десь у районі Донецька чи Луганська, а потім ударять з моря на Маріуполь, можливо, й на інші міста Приазов’я (Бердянськ, Мелітополь). І якщо до того часу буде розбалансована влада в Києві, деморалізоване недолугими «реформами» населення, «оголений» Південь, забрані з фронту добровольчі загони – то чому б Путіну не спробувати реалізувати «план Б»?

Петро Кралюк