6 листопада цього року виповнюється 160 років з дня народження Дмитра Яворницького (1855 – 1940) – одного з найбільш відомих дослідників українського козацтва. За його ж свідченнями, він, здійснюючи наукові студії «керувався виключно любов’ю (й нічим іншим) до запорізьких козаків, яка зародилась у нього ще з дуже раннього дитячого віку, коли його батько, «грамотій-самоук», читав йому безсмертний твір Гоголя «Тарас Бульба» й змушував шестирічного хлопчину ридати гіркими сльозами над лихою долею героя повісті». Сам же батько Яворницького належав до збіднілого шляхетського роду, представники якого походили з Галичини, але оселилися в Зміївському повіті на Харківщині. Вони зазнали покозачення, частина з них перейшла у духівництво. До цієї священицької частини й належали предки Дмитра Яворницького. Його батько служив дяком у селі Сонцівка неподалік Харкова. Тут народився й виріс майбутній історик козаччини.

Початкову освіту Яворницький здобув у рідному селі, потім навчався в Харківському повітовому училищі, Харківської духовної семінарії та Харківському університеті. На 2-му курсі університетського навчання визначився з темою дослідження – «Виникнення та устрій Запорозького коша». Тоді почав вивчати літературу, шукати джерел, що висвітлювали історію запорозького козацтва.

По закінченню університету в 1881 р. Яворницького залишили позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Але замість досліджуваної ним козаччини запропонували вивчати історію Фінляндії. Молодий вчений відмовився і був позбавлений стипендії. Залишившись без засобів існування, Яворницький, за допомогою харківських знайомих, зумів влаштувався гімназійним вчителем.

За порадою відомих вчених Олександра Потебні та Миколи Сумцова, з якими він затоваришував ще в університеті, Яворницький почав відвідувати Південну Україну, де колись існувала Запорозька Січ. Починаючи з 1882 р., протягом 50 років майже кожного літа вчений мандрував землями колишньої Запорозької Січі, проводив археологічні розкопки, записував пісні, перекази, розповіді нащадків козаків, знайомився з місцевими старожилами та власниками приватних колекцій, досліджував ландшафт і природні умови краю, перепливав дніпрові пороги. Подорожі Яворницького охоплювали значну територію — Катеринославську, Херсонську, Таврійську, Полтавську, Чернігівську та Харківську губернії. При цьому вчений залучав до своїх досліджень широкий аматорський загал – вчителів, лікарів, священиків, управителів маєтків, статистиків, земських службовців, колекціонерів, які постачали йому необхідну інформацію, повідомляли про археологічні знахідки, розшукували пам'ятки, записували з вуст народу пісні, думи, перекази тощо.

Свої дослідження Яворницького публікував у періодичних виданнях Харкова, Катеринослава та Києва, в тому числі в журналі «Киевская старина». На їх основі підготував серію публічних лекцій «Про запорозьких козаків», які були прочитані в Харкові, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Хоролі, Херсоні, Москві, Петербурзі, інших містах тодішньої царської Росії, користуючись чималим успіхом. Принаймні вони засвідчили, наскільки інтелігентна публіка імперії охоче сприймає козакофільські ідеї.

На харківський період припадає дружба Яворницького з поетом Яковом Щоголівим, який навіть присвятив історику вірш «В степу». Зближення цих людей не було випадковим. Щоголів теж належав до козакофілів і часто в своїх поезіях звертався до козацької теми.

Правда, з часом шляхи Щоголіва та Яворницького розійшлися. Останній закохався в дочку поета. А той був проти того. Результатом цього стала авантюрна любовна історія, варта пера романіста. Зрештою, вона закінчилася бурхливим розривом поета й історика.

У 1884 р. Яворницького звинуватили в українофільстві й сепаратизмі. Попри певні перешкоди, він не припинив наукових студій. У грудні того року вчений поїхав до Москви, щоб розшуку в московських архівах документи з історії козацтва. У січні 1885 р. здійснив подорож до Петербургу, де познайомився з діячами великої тут української громади. Чимале значення для нього мала зустріч з Миколою Костомаровим, який справив на молодого вченого надзвичайне враження. Метр української історіографії дав Яворницькому низку порад щодо розробки комплексної джерельної бази з історії запорозького козацтва, залучення у дослідницький ареал не лише писемних, а й усіх типів історичних пам'яток – речових, усних, зображувальних тощо. Цей «заповіт» Костомарова став кредо історика в його подальших наукових студіях.

На початку серпня 1885 р. Яворницький переїжджає до Петербургу, де активно займається вивченням історії козацтва. У відносно недовготривалий петербурзький період (1885–1892) вчений здійснив величезну роботу – опублікував 56 статей і 7 монографій, зокрема книги – «Запоріжжя в залишках старовини та народних оповідях» («Запорожье в остатках старины и преданиях народа») (1888), «Збірник документів для історії запорізьких козаків» (1888), історико-популярне видання «Нариси з історії запорізьких козаків та Новоросійського краю» (1889), історико-топографічний нарис «Вольності запорізьких козаків» (1890). Досліджував Яворницький Троїцький собор в Новомосковську, а також святиню запорозького козацтва – Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Вивчав приватні колекції запорозької старовини. У 1887 р. він здійснив подорож до Соловецького монастиря у пошуках документальних свідчень про останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, який 25 років був ув'язнений в цій обителі.

Саме в петербурзький період Яворницький розпочав роботу над своєю основною працею – «Історією запорізьких козаків». У 1892 р. вийшов перший том цієї книги. У ній розповідалося про кордони, гідрографію, топографію, клімат, рослинний та тваринний світ запорозького краю, історію виникнення козацтва, устрій Запорозького війська, його склад, чисельність, адміністративно-судову владу, збройні сили, господарство, побут, церковний лад і освіту, зовнішні стосунки запорожців з християнськими й мусульманськими сусідами тощо.

У Петербурзі Яворницький почав влаштовувати у своєму помешканні так звані «суботки», на які збиралися земляки-українці й представники російської інтелігенції. Іноді кількість учасників цього дійства сягала до 40 людей. Вони співали пісень, танцювали, слухали гру кобзаря Опанаса Сластьона. У 1886 р. ці «суботки» відвідував Ілля Рєпін. За словами Яворницького, з відомим живописцем його «познайомили» і здружили запорожці. Результатом цієї дружби стала славнозвісна картина Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Яворницький запропонував художнику свої знання про Запорожжя й власну колекцію козацьких старожитностей, знаходив натурщиків для створення багатьох образів цієї картини й, нарешті, сам позував в образі козака-писаря. Під впливом Яворницького у творчому доробку Рєпіна з'явилися й інші картини на козацьку тему. Художник також намалював кілька ілюстрацій до книги Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини та народних оповідях» й до першого тому «Історії запорізьких козаків».

Козакофільська діяльність Яворницького викликала незадоволення з боку влади. За ним встановили нагляд поліції. У 1891 р. йому заборонили викладати в навчальних закладах Російської імперії за симпатії «до історії Малоросії». Вчений змушений був виїхати в Середню Азію, де він працював чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові. Тут Яворницький, попри те, що займався місцевими старожитностями та історією, продовжував козакознавчі студії. Він підготував монографію про кошового отамана Івана Сірка, яка побачила світ у Петербурзі в 1894 р. Цей козацький ватажок був найулюбленішим героєм Яворницького. Вчений

вважав Сірка славою і гордістю запорожців, великим полководцем та справжнім українським патріотом. Паралельно з цим вчений працював над другим томом «Історії запорізьких козаків», яку видав у 1895 р.

У Середній Азії Яворницький перебував два роки. У квітні 1894 р. виїхав до Москви для роботи в архівах, щоб закінчити другий том «Історії запорозьких козаків». Цікаво, що в цьому томі дало знати про себе перебування дослідника в середньоазіатських краях. Це прийняття ним теорії азійського походження козацтва, порівняння й виявлення спільних рис у побуті козаків і тюркських народів.

Після повернення із Середньої Азії Яворницькому радили орієнтуватися на Москву. Наприкінці 1896 р., за сприянням видатного російського історика Василя Ключевського, Яворницький влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету. Правда, приват-доцентство не передбачало грошової оплати. Тому вчений взявся викладати історію в Строгановському училищі живопису.

У цей період, у 1897 р. вийшов завершальний, третій, том «Історії запорізьких козаків». Критика неоднозначно зустріла твір. Автора, зокрема, звинувачували в ідеалізації та романтизації козацтва.

Справді, для нього Запорожжя було республікою, де панував «повний ідеал рівності». Запорозькі козак, в уявленні Яворницького, передусім вірні й відважні воїни, які обороняють свою землю від чужинців.

«У внутрішніх якостях козаків, – писав він, – помітна суміш чеснот і вад, завжди, зрештою, властива людям, що вважають війну своїм головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі, підступні, нещадні щодо своїх ворогів, запорізькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один одному, надійними соратниками своїх сусідів – українських і донських козаків; хижі, кровожерні, нестримні на руку, вони зневажали всіляке право чужої власності на землі ненависного їм ляха чи нікчемного бусурманина, і водночас у себе навіть звичайну крадіжку якогось нагая чи пута вважали страшенним кримінальним злочином, що неодмінно карався смертю.

Світлий бік характеру запорізьких козаків становили їх добродушність, безкорисливість, щедрість, схильність до щирої дружби, яка так високо цінувалася у Запоріжжі, що за козацьким правилом гріхом вважалося обдурити навіть чорта, якщо він потрапляв січовикам у товариші; окрім того, світлими рисами характеру запорізьких козаків були – висока любов до особистої свободи, через що вони воліли люту смерть, ніж ганебне рабство; висока повага до старих і заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів», простота, поміркованість і винахідливість у домашньому побуті, в скруті, у різних безвихідних випадках чи фізичній недузі…»

Фактично маємо ідеалізоване зображення козацтва, яке доповнювалося іншими позитивними характеристиками, наприклад, їхньою релігійністю. «Відмітною рисою характеру запорізьких козаків, – читаємо в цій праці, – була глибока релігійність; риса ця пояснюється складом їхнього життя: ніщо, кажуть, так не розвиває в людині релігійних почуттів, як постійна війна». Вони, вважає Яворницький, постійно ходили на прощі до монастирів, а в побуті виявляли риси побожності.

Яворницький намагався представити козаків ревними борцями за православ’я. Мовляв, вони воювали проти іновірців, захищаючи православних християн. Навіть говорить про їхню прогресивність. На його думку, козаки не були сепаратистами, а предтечами панславістів:

«…уся попередня до 1708 року історія запорізьких козаків показала, що вони, кажучи загалом і виключаючи деякі поодинокі випадки, ніколи не були сепаратистами в політичному розумінні. Не будучи сепаратистами, запорожці, навпаки, були панславістами і в цьому випадку «голопузі» лицарі випередили й поглядами, і діями своїх сучасників на 200-250 років: приймаючи до себе в Січ і сербів, і волохів, і ляхів, і чорногорців, вони мовби самою справою казали, що сила всіх слов’ян у повній єдності між собою й у протиставленні себе всьому неслов’янському світові».

Певно, немає потреби говорити про те, що такі й подібні характеристики, які зустрічаються в «Історії запорізьких козаків», не є результатом незаангажованого аналізу, а, радше, вияв відвертих про козацьких симпатій самого автора.

У 1898 р. Яворницький видав нову книгу «По слідах запорожців». Правда, до неї були претензії цензорів і автор змушений був зняти деякі тексти, зокрема дві народні казки. Того ж 1898 року він розпочав друкування монументальної збірки документів «Джерела для історії запорізьких козаків» у двох томах.

29 квітня 1901 р., попри певні перешкоди, Яворницький на історико-філологічному факультеті Казанського університету захистив магістерську дисертацію. На здобуття наукового ступеня магістра російської історії він подав перший том «Історії запорізьких козаків».

Перебуваючи в Москві, підтримував дружні стосунки з діячами українського національного руху і української культури. 1900 р. при його сприянні та деяких художників побачив світ художній альбом «З української старовини», що стало значною подією в культурному житті України. У цьому альбомі майже вся увага була приділена козацтву. А представлені в ньому ілюстрації практично стали каноном козацької іконографії.

У 1902 р. Яворницького запросили на посаду директора Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля. Сталося це невипадково. Адже вченого добре знали на Катеринославщині як історика запорозького козацтва, археолога, збирача пам'яток старовини. Він прочитав в краї багато лекцій, публікував статті в місцевій періодиці, приятелював з місцевими краєзнавцями й заможними людьми, які цікавилися пам’ятками козацької старовини. Яворницький передав для музею власну колекція старожитностей. Вона й була покладена в основу музейного зібрання. Під керівництвом Яворницького музей перетворився в найбільше зібрання в світі козацьких пам’яток. Він став дітищем вченого й приніс йому славу.

У катеринославський період життя вчений основну увагу приділяв написанню літературних творів, упорядкуванню словника української мови, збиранні та публікації документальних і фольклорних джерел. 1906 р. вийшла його фольклорна збірка, над якою він працював тривалий час – «Малоросійські народі пісні, зібрані в 1878–1905 рр.». У місцевій періодиці Яворницький опублікував низку статей з історії козацтва. Досить активною була і його лекційна діяльність. Зокрема, він читав лекції про козацтво на загальноосвітніх курсах учителів у Катеринославі в 1911 р. та в Полтаві у 1912 р.

Революційні події 1917 р., дестабілізація суспільно-політичної ситуації в країні змусили Яворницького зайнятися питаннями збереження козацьких пам’яток. У травні того року він очолив Катеринославський комітет охорони пам'яток старовини й мистецтва України. Вчений сам охороняв музей від пограбування, навіть домігся «охоронної грамоти» від Нестора Махна.

Не припиняв Яворницький і лекційної діяльності – читав лекції на губернських земських курсах для вчителів. Став одним з перших професорів Катеринославського університету. 29 липня 1918 р. його обрали професором кафедри історії України цього навчального закладу. 20 вересня того ж року він прочитав лекцію «Україно-руське козацтво перед судом історії».

У 20-ті рр. ХХ ст., за часів радянської влади, Яворницький продовжував свою наукову діяльність, здійснював археологічні експедиції. Тоді ж опублікував географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (1928) та збірку документів «До історії Степової України» (1929). Керований вченим Дніпропетровський історично-археологічний музей став авторитетною культурною установою. До Яворницького за консультаціями зверталися науковці, письменники, діячі мистецтва з Радянського Союзу та країн Європи. У 1924 р. його обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської Академії наук, а у 1929 р. він став її дійсним членом.

Наприкінці 1929 р. Державне видавництво України запропонувало

Яворницькому підготувати до перевидання його «Історію запорізьких козаків». Проте в той час більшовицька влада почала масові репресії проти проукраїнсько налаштованих діячів, фабрикувалися справи і проводилися гучні процеси. Яворницький ще в 20-их рр. перебував на обліку в репресивних органах як соціально небезпечний елемент. За ним було встановлено таємний нагляд. У 1933 р. вченого звинуватили в буржуазному націоналізмі, а керований ним музей оголосили «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Після такого звинувачення 31 серпня 1933 р. він був звільнений з посади директора музею. Яворницький опинився без засобів існування. Щоб не вмерти з голоду, йому та його дружині доводилося продавати на ринку особисті речі.

Іноді вченому допомагали місцеві шанувальники його творчості, приносячи продукти. У 1937 р. була сфабрикована чергова справа так званого «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля» на чолі з головою Ради Народних Комісарів УРСР Павлом Любченком. Яворницького зарахували до верхівки цієї організації й «призначили» промотором дніпропетровського «контрреволюційного підпілля». Хоча й не арештували. Можливо, врахували його похилий вік і високий науковий авторитет. Незважаючи на переслідування, знаходилися люди, які підтримували знаного дослідника козаччини. Серед них була історик Наталія Полонська-Василенко, котру Яворницький називав «запорозькою матір'ю» (себе ж іменував «запорозьким батьком»).

Навіть у ті складні часи вчений не припиняв досліджень. Він і далі працював над «Словником української мови» та дослідницькою темою «Послідовна зміна народів у південній частині України». Підготував до друку збірку фольклорних матеріалів (2302 пісні). У 1936 р. написав «Історію міста Катеринослава». Працював над спогадами про видатних людей, з якими йому довелося зустрічатися.

У кінці життя Яворницького радянська влада ніби змилостивилася над ним. У 1939 р. з нагоди святкування 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка його включили до складу ювілейної Шевченківської комісії Академії наук УРСР. Наступного року Яворницький відійшов у вічність. Сталося це 5 серпня 1940 р. Він заповідав поховати себе біля створеного ним музею. Але цей заповіт не був виконаний. Вченого поховали за нововідкритому кладовищі за межами тодішнього Дніпропетровська. 11 жовтня 1940 р. був прийнятий указ Президії Верховної Ради УРСР «Про увічнення пам'яті академіка Д. І. Яворницького». У відповідності з ним ім'я вченого було надане Дніпропетровському історичному музею.

Проте вшанування пам’яті видатного історика залежало від коливань «генеральної лінії» компартії. Так, 18 липня 1946 р. Дніпропетровський виконком обласної ради прийняв рішення про відкриття філіалу історичного музею в будинку академіка Яворницького (м. Дніпропетровськ, майдан Т. Шевченка, 5). Та довгий час це рішення не втілювалося в життя. Лише під час «відлиги», 18 липня 1964 р., було відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку. Тоді ж у 1961 р. нарешті виконали заповіт вченого поховати його біля стін створеного ним музею. У 1961 р. відбулося його перепоховання.

Правда, на початку 1970-х рр., коли почався черговий виток боротьби з українським буржуазним націоналізмом, меморіальний музей Яворницького закрили. А знову відкрили лише 3 листопада 1988 р. Уже за часів незалежності України, у 1995 р., з нагоди 140-річчя від дня народження вченого, у Дніпропетровську біля історичного музею відбулося урочисте відкриття пам'ятника Яворницького, який був споруджений на народні кошти.

Яворницький був не лише видатним істориком козаччини. Це був один із головних конструкторів новочасного українського козацького міфу. Цьому прислужилася і його «Історія запорізьких козаків», і альбом «Із української старовини», і багато інших його публікацій, зрештою, й організований ним музей у Дніпропетровську, де значну частину становлять козацькі артефакти. Так, Яворницький ідеалізував козаччину. Але робив це щиро. Він жив нею. За це зазнавав нагінок як за часів царської Росії, так і в часи радянські. Та вчений ніколи не зраджував свого захоплення. І вже за це заслуговує на пошану.

Козакознавчі студії Яворницького творили на півдні України, яку за часів царизму хотіли перетворити на «Новоросію», а за радянських часів – на індустріальний «інтернаціональний» регіон, українську культурну атмосферу. Катеринослав (пізніше Дніпропетровськ) завдячуючи подвижництву вченого перетворився в один із осередків української культури. І, попри те, що вона не стала тут домінуючою, ця культура промовисто давала й дає про себе знати в цьому русифікованому місті.

Дозволю собі невеликий «суб’єктивний відхід». Свого часу мені довелося побувати в Дніпропетровську. Відвідав я й палац Потьомкіна, де зараз знаходиться культурний центр Дніпропетровського національного університету. Мені показували різні музейні експозиції. Але з гордістю наголошували, що в них є галерея портретів усіх (!) українських гетьманів. Цю галерею творили в непрості 90-і ХХ ст., коли було безгрошів’я. Творили, так би мовити, на волонтерських засадах. Потім, за часів президенства Ющенка, її київські чиновники хотіли забрати в Батурин. Але дніпропетровці не віддали цей скарб.

Згадана галерея (хай і опосередковано) засвідчує впливи Яворницького в цьому краї. Дозволю навіть висловити таке «ризиковане» припущення. Те, що Дніпропетровськ під час «російської весни» 2014 р. не впав, а став чи не найголовнішим центром протидії російській агресії, є й чимала частка заслуги Яворницького. Принаймні козацький міф, культивований і пропагований Яворницьким, працював на українську ідею.

Петро Кралюк