Нещодавно виповнилося 140 років з дня народження Євгена Спекторського (1875-1951). Цікава, але водночас забута фігура в історії нашої культури. Народився він на Волині, в Острозі. Батько його був мировим суддею. Це певним чином визначило його подальші зацікавлення.

Спекторський закінчив Радомську гімназію та юридичний факультет Варшавського університету. У цей час його батько працював суддею в Польщі. Після закінчення університету Спекторський за роботу «Жан-Жак Руссо як політичний мислитель» отримав звання кандидата права й був залишений для підготовки до професорського звання. Стажувався в Німеччині та Франції. У 1910 році захистив магістерську дисертацію у Юр’ївському (Тартуському) університеті. А в 1913 році був обраний професором кафедри енциклопедії права Київського університету. У 1914-1918 рр. був головою київського Науково-філософського товариства.

1918 р. Спекторський став деканом юридичного факультету Київського Університету святого Володимира, а невдовзі – ректором. Він був останнім, хто обіймав ректорську посаду в цьому вищому навчальному закладі.

У 1919 р. Спекторський виїхав до Одеси, а наступного року звідти подався до Югославії. На той час він був знаною людиною, і його обрали професором Бєлградського університету. У 1924-1927 р. працював у Празі професором і деканом Російського юридичного факультету, а з 1930 р. – ординарним професором університету Любляни (Югославія). Був обраний членом-кореспондентом Сербської Королівської академії наук.

Наприкінці Другої світової війни, побоюючись репресій з боку прорадянськи налаштованих югославських комуністів, Спекторський емігрував до Італії, а звідси в 1947 р. – до США. У Нью-Йорку взяв участь у створенні Святоволодимирської духовної академії, в якій працював до кінця своїх днів.

Займався Спекторський переважно проблемами історії суспільної думки, «соціальної фізики» (соціології), філософії права, культурології. Написав і опублікував чимало робіт, які стосувалися цих питань, – «До питання про систематизацію у суспільствознавстві» (1903), «Органічна теорія суспільства» (1904), «Нариси по філософії суспільних наук» (1907), «Поняття суспільства в античному світі. Етюд по семантиці суспільствознавства» (1911), «Бєлінський та західництво» (1912), «До питання про філософію права» (1914), «Походження протестантського раціоналізму» (1914), «Номіналізм та реалізм у суспільних науках» (1915), «Що таке конституція?» (1917), «Держава» (1918), «Християнство й культура» (1925), «Начала науки про державу й суспільство» (1927), «Чехов» (1930), «Держава і життя» (1931), «Історія соціальної фізики» (1932, 1938), «Лібералізм» (1935) та інші. Частина його праць, зокрема «Церковне право», «Досвід християнської етики і соціології», «Релігійні мотиви в російській літературі», «Історія російської літератури», «Історія російської соціальної філософії», «Національність і націоналізм», «Криза Європи», «Три типи реальності», «Проблема майбуття і християнство», так і не були опубліковані та знаходяться в Бахмєтьєвському архіві Колумбійського університету.

Хоча Спекторський не жив у етнічній Росії, але знаходився в полі російської імперської культури. Здобував він освіту в навчальних закладах, де ця культура пропагувалася й нав’язувалася. Також працював в інституціях, де вона культивувалась. Визвольні змагання українців пройшли «повз нього», так само, як вони не зачепили багатьох інших філософів «київського кола». Проте цей мислитель, значна частина життя якого була пов’язана з Україною, демонстрував у російській культурі «свій шлях». Спекторського важко віднести до представників російської релігійної філософії, незважаючи на те, що його цікавили питання філософії релігії. Також для нього було притаманне певне західництво, характерне українцям.

Одна з проблем, яка цікавила Спекторського, – своєрідність філософського мислення. На його думку, воно не зв’язує себе категоріями дійсності та необхідності, залишаючись цілком у сфері можливого. Тому філософія – це вільне шукання духу, яке знаходиться між сферами релігії й науки. Якщо наукове пізнання зорієнтоване на осягнення закономірностей дійсності, що оточує нас, а релігія розкриває закономірності божественної правди, то філософія відкриває для людини світ творчості та його можливості.

Цікаві міркування про становлення новочасної філософії у зв’язку з розвитком науки висловив Спекторський у роботі «Проблеми соціальної фізики в ХVIIт.» (1910) та в низці інших робіт. Характеризуючи особливості мислення Середніх віків, він зазначав, що в той час реальність мислилась через набір узаконених операцій – силогізм, абстракцію та діалектику. Тому поширеним у період Середньовіччя було проведення догматичних диспутів.

У період Нового часу виробляються інші підходи до осягнення реальності. Тоді утверджується такий підхід, згідно з яким думки слід узгоджувати не з авторитетами (на що орієнтувала середньовічна схоластики), а з фактами. Також критиці була піддана схоластична методологія, яка базувалася на формальній логіці. Для методології Нового часу, показує Спекторський, притаманне розуміння того, що формальна правильність висновків не гарантує мислення від помилок. Зрештою, для новочасних природознавців був неприйнятний «реалізм» схоластиків, які розмірковували про поняття та ідеї замість того, щоб зайнятися вивченням конкретних предметів природи.

Методологічним взірцем у період Нового часу стає класична механіка, базована на математиці. Так, Декарт висловився за те, щоб розробити універсальний математичний метод, пов’язуючи його з геометрією. У той час, відзначає Спекторський, дух геометрії проник у різні сфери культури – не лише в науку, а й у етичні вчення та мистецтво.

Чималий внесок зробив мислитель у культурологію. Він не поділяв популярну в міжвоєнний період шпенглерівську ідею протиставлення культури й цивілізації. Остання, на його думку, представляє лише один вид культури – культуру соціальну. Культуру ж загалом мислитель трактував як мистецтво, як те, що відсутнє в природі. Вона притаманна лише людині, стоїть над природною.

Знаходячись у колі російської культури, Спекторський намагався осмислити її. Відзначав, що для розвитку цієї культури притаманні глибокий драматизм і навіть трагізм – не завжди в ній цілі й засоби збігалися, а добро не завжди перемагало зло.

У розвитку російської культури мислитель виділяв три етапи – свята Русь, велика Росія та вільна Росія. Вважав, що з кінця Х ст. християнство ввійшло в сутність російського життя, а в російській свідомості глибоко вкорінився першохристиянський ідеал святості. Петро І висунув формулу «великої Росії», в якій церковність була витіснена державністю. Зрештою, російська культура значно розвинулася, отримавши світове визнання. Але їй бракувало «включення» широкої громадськості, того, що можна назвати розкріпаченням Росії. Цей процес «визволення», незважаючи на збої та відступи, тривав до початку Жовтневої революції. Остання ж насильно перервала цей процес. Тому, на думку Спекторського, збереження кращих російських традицій тепер лягло на російську еміграцію.

Звісно, такі люди, як Спекторський, через своє русофільство були втрачені для української культури. Хоча, як зазначалося, вони формувалися в Україні й зазнали впливу українського середовища. Правда, не завжди цей вплив чітко простежується. Але це не значить, що його не було. Якщо конкретно брати Спекторського, то вказаний вплив можна виявити не лише в певному західництві мислителя, про що вже йшлося. Спекторський намагався не протиставляти західництво слов’янофільству, що, здебільшого, було характерним для російських теоретиків, а шукати «золоту середину».

Така компромісність західництва й традиційності була притаманна українській суспільно-філософській думці. Також Спекторський, ведучи мову про російську культуру, яку він розумів дуже широко, демонстрував «демократичний підхід», говорив про «включення» до неї широкої громадськості. Чи не був такий «демократизм» наслідком українських впливів? Адже українська культура, на відміну від російської, мала переважно демократичний характер. У той час як російська, зорієнтована на імперський аристократизм, мала обмежену «народну основу».

Петро Кралюк