Петро Кралюк : Оршанська битва: сучасний контекст
Як п’ятсот років тому наші далекі предки відстоювали європейський цивілізаційний вибір на Дніпрі, так сьогодні наші сучасники відстоюють цей вибір на Донбасі. Перемогли тоді. Переможемо й зараз!
Те, що зараз у нас відбувається на теренах Донбасу, з геополітичної точки зору, насправді, набагато більше, ніж «антитерористична операція» (АТО). Інша річ, що українська влада, в силу низки причин, мусить вдаватися до такої риторики. Не є це й «внутрішнім конфліктом», «громадянською війною», як це представляють російські та проросійські мас-медіа. Не є це навіть неоголошеною війною між Росією й Україною, про що зараз все частіше й частіше говорять в Україні. Це щось набагато більше.
Звісно, в нинішніх подіях на Донбасі маємо елементи «антитерористичної операції», є й там (чого гріха таїти!) елементи громадянської війни, а ще більше є військового протистояння між Росією й Україною — адже Росія не лише засилає на територію України сучасну зброю, добре підготовлених найманців, у т.ч. й кадрових військових, а й безпосередньо вводить свої війська. Насправді, на Донбасі маємо черговий спалах давнього цивілізаційного конфлікту, який умовно можна означити як конфлікт між «Європою» та «Росією».
У минулому столітті польський автор українського походження Франтішек Духінський говорив про цивілізаційний розлам, який проходить теренами Східної Європи. Це розлам, за його визначенням, між європейською цивілізацією та цивілізацією туранською, власне, російською. Умовним кордоном цього розламу він вважав Дніпро. Правда, цей цивілізаційний кордон може відхилятися на схід чи на захід. Твори Духінського були достатньо популярними в країнах Західної Європи, зокрема, у Франції. Навіть, під впливом цього дослідника, було перероблено підручники з історії для французьких шкіл, де Україну почали відрізняти від Росії. Звісно, погляди Духінського не подобалися російським та проросійським теоретикам. Вони ладні навіть говорити про «божевілля» цього автора. Чого гріха таїти, в поглядах Духінського було чимало наївного, «ненаукового», де геніальні догадки змішувалися з різного роду історичними «натяжками». Однак ці погляди, за великим рахунком, не втратили своєї цінності. Наприклад, зараз набула поширення теорія Самуеля Гантінгтона про «війни цивілізацій», яка в деяких моментах виявляється співзвучною поглядам Духінського.
Взагалі якщо розібратися, історія Центральної і Східної Європи за останні століття — це історія змагань між Європою та «московською Азією». Звісно, форми цих змагань змінювалися. Це не обов’язково були збройні конфлікти. Були і торгові війни, й інформаційні, і культурна експансія...
Певно, не варто ідеалізувати Європу як цивілізаційну модель. Вона має свої плюси і свої мінуси. Але європейське суспільство — це суспільство, де панує не стільки право сили, скільки закон; де існують визначені правила гри, і де людина, граючи за цими правилами, відчуває себе вільною і захищеною. Модель же «московської Азії» — це право сили, а не сила права. Там людина фактично безсила перед «сильними світу цього». Розумію, що, характеризуючи ці моделі, вдаюся до спрощення. Але, як на мене, саме це є засадничою відмінністю між цими двома цивілізаційними світами.
Країни «московської Азії», власне, царська Росія, Радянський Союз, могли демонструвати більшу ефективність порівняно з країнами Європи — особливо у військовій сфері. Досягати навіть перемог над Європою. Однак у країнах «московської Азії» людина — лише гвинтик державного механізму. І повинна поділяти «колективну думку». Інакше — вона єретик, «розкольник», дисидент... І не місце їй у суспільстві.
«Війни цивілізацій», зокрема, для Східної Європи — це не лише день сьогоднішній. Історія повторюється. І зараз ми маємо дещо схожу ситуацію з тим, що мали 500 років тому, коли під білоруським містечком Орша на Дніпрі відбулася велика цивілізаційна битва.
Про цю історичну битву майже не знають в Україні. На жаль...
У той час, тобто на початку XVI ст., значна частина нашої землі, в т.ч. Київ, входили до складу Великого князівства Литовського. Слідуючи за російською історіографією, в українських підручниках часто можна зустріти думку, ніби ця держава була для нас «чужою» і загарбала наші землі. Хоча, насправді, її варто розглядати як наступницю Київської Русі. І територія її переважно була руською, і мова державна теж руською іменувалася. Зрештою, руські, власне, українські, можновладці мали в ній сильні позиції. Навіть відбувалася своєрідна «русифікація» литовських княжих родів, представники яких засвоювали і руську мову, й руську культуру. Та й саме Вільно, теперішній Вільнюс, було руським містом, де жили предтечі сучасних білорусів.
У той час набирає сили Московія, яку, до речі, не вважали «правдивою» Руссю. У плані політичному вона продовжувала більше традиції Золотої Орди, а не Давньоруської держави. Московіти з другої половини ХV ст. починають здійснювати активну експансію на Захід. 1478 р. під їхніми ударами впала Новгородська республіка, яка й економічно, й культурно була пов’язана з європейськими землями. У 1512 р. московський цар Василь ІІІ починає війну з Великим князівством Литовським. Військо московітів бере в облогу Смоленськ. У той час це місто й уся Смоленщина була частиною Білорусі, чи, як тоді говорили, — Литви. Лише пізніше Смоленськ, як Псков та Новгород, були помосковщені. Василь ІІІ вирішує завдати смертельного удару Великому князівству Литовському. У червні 1514 р. йому вдається зібрати величезне військо. 31 липня впав Смоленськ. Правда, чи не головним чинником падіння міста стала не військова майстерність московських вояків, а зрада міської верхівки, яка вирішила перейти на бік окупантів. Смоленський воєвода Юрій Сологуб здався на милість Василя ІІІ. Варто також нагадати, що серед руської аристократії Великого князівства Литовського знаходилися люди, які ладні були перейти на службу до московітів. Чи не нагадує вам це ситуацію в Криму, на Донбасі, деяких інших регіонах України, де представники місцевих еліт, заражені вірусом русофільства, надали підтримку проросійським сепаратистським рухам?
Після падіння Смоленська дорога до столиці Великого князівства Литовського стала відкритою. У князівстві збирають армію, яка б дала відсіч ворогові. У ній були загони з Білорусі, України, Литви, Польщі (у той час вона знаходилася в унії з Великим князівством Литовським). Очолював це військо український князь Костянтин Іванович Острозький, який обіймав посаду гетьмана литовського. Князівству не вдалося зібрати співмірне московітам військо. Інша річ, що воно було краще озброєне, використовуючи досягнення тогочасної європейської військової техніки. А військо московське мало застарілу зброю, притаманну татарам. Щоправда, московіти намагалися використовувати іноземних спеціалістів із Західної Європи, щоб модернізувати озброєння своєї армії. Чи не робила те саме сучасна Росія, закуповуючи військове озброєння на Заході? Одна історія з «Містралями» чого варта!
Попри певну модернізацію, московське військо майже не відрізнялося від війська татарського. Принаймні, про це свідчать тогочасні описи.
Вирішальна битва під Оршею відбулася на початку вересня 1514 р. Її кульмінація та завершення припадають на 8 вересня. Армія московітів, як говорять тогочасні джерела, помітно переважала об’єднане військо Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Називаються різні цифри. Загалом же в джерелах переважає думка, ніби військо московітів було утричі більшим. Його чисельність була близько 80 тисяч. Щодо об’єднаного війська Великого князівства Литовського та Корони Польської, то воно становило близько 25 тисяч. Зокрема, такі цифри називає тогочасний хроніст Мацей Стрийковський, який був професійним вояком. При цьому він уточнює, що «литовського» війська було 16 тисяч, а польського — 9. Подібні цифри назиає тогочасний австрійський дипломат Сигізмунд Герберштейн. 30 тисяч литовсько-русько-польського війська проти 80-и тисяч московітів. До речі, потрібно зазначити, що Гербершьейн знав російського воєводу Челядина, який командував московським військом в Оршанській битві.
Звісно, ці цифри, які фігурують в тогочасних хроніках, могли бути завищеними. Однак можна не сумніватися: це була грандіозна битва. Недаремно про неї заговорили в усій Європі. Так само не варто сумніватися і в чисельній перевазі московського війська.
Героєм цієї битви був князь Костянтин Острозький, завдячуючи військовому таланту якого була й забезпечена перемога. Незадовго перед цим він опинився в московському полоні. Там мав можливість вивчити психологію московітів, зокрема, їхніх воєначальників.
Князь вдався до незвичних кроків. Зокрема, зі своїм військом переправився через Дніпро. Це була ризикована затія. Адже поряд знаходилось численне московське військо. Воно могло розбити частину війська, яка переправилась через ріку. А потім переслідувати другу частину війська. Проте князь Острозький вважав (і, виявляється, цілком справедливо), що московіти не будуть атакувати його воїнів, поки ці всі не переправляться. Їм потрібна була остаточна перемога, розгром усього війська, після чого Велике князівство Литовське стало б беззахисним. І могло капітулювати, ставши частиною Московії.
Перейшовши Дніпро, Острозький зі своїм військом, здавалось, опинився у невигідній позиції. Відступати не було куди — позаду водний рубіж. Попереду — численне московське військо. Тут або перемога, або смерть.
Московські воєводи, Булгаков та Челядин, сподівалися на перемогу. Адже в них було більше сил. Здавалось, їм легко вдасться зім’яти військо Острозького. Між воєводами не було злагоди. Кожен із них хотів, аби слава дісталася йому. І тільки йому!
Під час битви князь Острозький вдався до хитрого маневру. Використовуючи самовпевненість московських воєвод, він почав імітувати відступ частини свого війська. За відступаючими кинулись московіти. В результаті чого опинилися в засідці. Відступаючі заманили їх до ліска, де були замасковані гармати, з яких московітів фактично впритул почали розстрілювати. Ряди московського війська були порушені. Почався навальний наступ на московітів, який завершився їхнім повним розгромом.
Події Оршанської битви знайшли відображення в численних документах, історичних хроніках, творах художнього плану, а також у фольклорі. Дозволю собі зацитувати опис оршанської битви у «Волинському літописі».
І як прийшов до ріки Дніпра
під Оршею, градом кам’яним,
то побачив, що не скоро перейти путь водний.
І як богобоязливий муж
і справця воєнний,
той славний великий гетьман,
князь Костянтин Іванович,
побіг до церкви святої живо начальної Тройці
і до святого чудотворця Христового Миколи,
і впав, і молився Богу,
і спом’янув славу
і смілість хороброго Антіоха
і великого гетьмана Александра македонського,
як він війську персидському
ріку Арсінарську перейти поволів.
Перші замочилися,
а останні як по сухому перейшли.
Так і він
переднім людям пливти повелів,
а останні вже як по броду перейшли.
І так спішно на великів полю оршському
супроти москвичів озброїлися.
О великі і вдатні витязі литовські!
Уподобилися своєю мужністю
хоробрим македонянам справленням і наукою
князя Костянтина Івановича,
друга Антіоха,
гетьмана війська македонського!
І так свої людей смілість показав,
як хоробрий рицар і вірний слуга
свого господаря
з тими велико-многоможними
воями литовськими,
не щадячи самого себе;
на велику можність люду супротивного
сягнули і вдарили,
і множство людей війська його
побили і смерті віддали –
на вісімдесят тисячів!
А інших живих у полон піймали:
найвищого воєводу
і гетьмана війська московського,
князя Михайла Івановича Булгакова-Галицю,
а брата його князя Димитрія,
Івана Івановича Челядина,
князя Івана Дмитровича Пронського,
Димитрів Васильовича Китаєва,
Данила Андрійовича Плющеєва,
Івана і Володимира Симоновичів,
князя Бориса Ромодановського,
князя Івана Семеновича Стародубського,
князя Петра Путяцького,
князя Семена Яновича і інших, –
їх же імен тут вписати не вміститься.
За такий учинок
не тільки в тутешніх великих, столичних містах –
на них сидіти достойний ти, –
але й самим Божим градом Єрусалимом
достойний ти владіти,
мужності твоєї кріпость
від сходу до заходу чутна буде –
не тільки єдиному тобі,
але й усьому князівству Литовському
тую славу і високість мужства учинив-бо ти.
З боку росіян, закономірно, спостерігалося намагання замовчувати інформацію про цю битву, або хоча б применшити її значення. Адже це була нищівна поразка «російської зброї», яка тимчасово призупинила експансію московітів на Захід. Велике князівство Литовське, куди входили землі Литви, Білорусії й частково України, зберегло свою самостійність, не ввійшло, як Псков та Новгород, до складу Московії. Завдячуючи цьому, ці землі зберігалися як частина Європи.
Зараз популярністю серед російських дослідників користується монографія Олексія Лобіна «Битва під Оршею», що побачила світ у Санкт-Петербурзі в 2011 р. Автор, використовуючи переважно російські джерела, намагається розвіяти «міф» Оршанської битви. Самій битві у монографії приділено буквально кілька сторінок. В основному ведеться мова про можливу кількість військ як з одного, так і другого боку під час битви. Виявляється, на думку автора, ніякої переваги з боку московітів не було. Сили, мовляв, були рівні й становили з кожного боку приблизно по 12 тисяч воїнів. Битва, на думку Лобіна, не мала якогось великого значення, а розгром московітів не був уже й таким жахливим. І все це подається під таким собі науковим соусом об’єктивності.
Однак у післямові автор відкидає цю позірну науковість і вдається до відвертої пропаганди. Дозволю собі процитувати мовою оригіналу уривок з цієї післямови: «В 2014 году исполняется 500 лет сражению. Можно предположить, что на небольшом Оршанском поле вновь будут проводиться концерты и народные гуляния, и некоторые политические деятели снова будут эмоционально извещать о «грандиозной победе над 80-ю тысячами московитов». Подобные празднования таких дат никак не могут способствовать интеграции народов. В настоящее время не найти более близких по культуре народов, чем русские, украинцы и белорусы. В истории отношений этих народов немало было сложных эпизодов, однако изложение совместной истории только в виде противостояния является попыткой представить Россию исконным врагом белорусов и украинцев. В тезисе о «вековом противоборстве» больше политики, нежели истории».
Не знаю, чи вірить і далі пан Лобін в те, що Росія не є ворогом України? Особливо в світлі останніх подій — анексії Криму, кривавої бійні, яку влаштувала «братня Росія» для українців на Донбасі.
Словом, події п’ятсотлітньої давності лишаються актуальними й сьогодні. Як п’ятсот літ тому наші далекі предки фактично відстоювали європейський цивілізаційний вибір на Дніпрі під Оршею, так сьогодні наші сучасники відстоюють цей вибір на Донбасі. І так само, як тоді, ми маємо справу з противником, який переважає нас кількісно. Але ми тоді перемогли. Переможемо й зараз! Слава Україні!
Петро КРАЛЮК
Те, що зараз у нас відбувається на теренах Донбасу, з геополітичної точки зору, насправді, набагато більше, ніж «антитерористична операція» (АТО). Інша річ, що українська влада, в силу низки причин, мусить вдаватися до такої риторики. Не є це й «внутрішнім конфліктом», «громадянською війною», як це представляють російські та проросійські мас-медіа. Не є це навіть неоголошеною війною між Росією й Україною, про що зараз все частіше й частіше говорять в Україні. Це щось набагато більше.
Звісно, в нинішніх подіях на Донбасі маємо елементи «антитерористичної операції», є й там (чого гріха таїти!) елементи громадянської війни, а ще більше є військового протистояння між Росією й Україною — адже Росія не лише засилає на територію України сучасну зброю, добре підготовлених найманців, у т.ч. й кадрових військових, а й безпосередньо вводить свої війська. Насправді, на Донбасі маємо черговий спалах давнього цивілізаційного конфлікту, який умовно можна означити як конфлікт між «Європою» та «Росією».
У минулому столітті польський автор українського походження Франтішек Духінський говорив про цивілізаційний розлам, який проходить теренами Східної Європи. Це розлам, за його визначенням, між європейською цивілізацією та цивілізацією туранською, власне, російською. Умовним кордоном цього розламу він вважав Дніпро. Правда, цей цивілізаційний кордон може відхилятися на схід чи на захід. Твори Духінського були достатньо популярними в країнах Західної Європи, зокрема, у Франції. Навіть, під впливом цього дослідника, було перероблено підручники з історії для французьких шкіл, де Україну почали відрізняти від Росії. Звісно, погляди Духінського не подобалися російським та проросійським теоретикам. Вони ладні навіть говорити про «божевілля» цього автора. Чого гріха таїти, в поглядах Духінського було чимало наївного, «ненаукового», де геніальні догадки змішувалися з різного роду історичними «натяжками». Однак ці погляди, за великим рахунком, не втратили своєї цінності. Наприклад, зараз набула поширення теорія Самуеля Гантінгтона про «війни цивілізацій», яка в деяких моментах виявляється співзвучною поглядам Духінського.
Взагалі якщо розібратися, історія Центральної і Східної Європи за останні століття — це історія змагань між Європою та «московською Азією». Звісно, форми цих змагань змінювалися. Це не обов’язково були збройні конфлікти. Були і торгові війни, й інформаційні, і культурна експансія...
Певно, не варто ідеалізувати Європу як цивілізаційну модель. Вона має свої плюси і свої мінуси. Але європейське суспільство — це суспільство, де панує не стільки право сили, скільки закон; де існують визначені правила гри, і де людина, граючи за цими правилами, відчуває себе вільною і захищеною. Модель же «московської Азії» — це право сили, а не сила права. Там людина фактично безсила перед «сильними світу цього». Розумію, що, характеризуючи ці моделі, вдаюся до спрощення. Але, як на мене, саме це є засадничою відмінністю між цими двома цивілізаційними світами.
Країни «московської Азії», власне, царська Росія, Радянський Союз, могли демонструвати більшу ефективність порівняно з країнами Європи — особливо у військовій сфері. Досягати навіть перемог над Європою. Однак у країнах «московської Азії» людина — лише гвинтик державного механізму. І повинна поділяти «колективну думку». Інакше — вона єретик, «розкольник», дисидент... І не місце їй у суспільстві.
«Війни цивілізацій», зокрема, для Східної Європи — це не лише день сьогоднішній. Історія повторюється. І зараз ми маємо дещо схожу ситуацію з тим, що мали 500 років тому, коли під білоруським містечком Орша на Дніпрі відбулася велика цивілізаційна битва.
Про цю історичну битву майже не знають в Україні. На жаль...
У той час, тобто на початку XVI ст., значна частина нашої землі, в т.ч. Київ, входили до складу Великого князівства Литовського. Слідуючи за російською історіографією, в українських підручниках часто можна зустріти думку, ніби ця держава була для нас «чужою» і загарбала наші землі. Хоча, насправді, її варто розглядати як наступницю Київської Русі. І територія її переважно була руською, і мова державна теж руською іменувалася. Зрештою, руські, власне, українські, можновладці мали в ній сильні позиції. Навіть відбувалася своєрідна «русифікація» литовських княжих родів, представники яких засвоювали і руську мову, й руську культуру. Та й саме Вільно, теперішній Вільнюс, було руським містом, де жили предтечі сучасних білорусів.
У той час набирає сили Московія, яку, до речі, не вважали «правдивою» Руссю. У плані політичному вона продовжувала більше традиції Золотої Орди, а не Давньоруської держави. Московіти з другої половини ХV ст. починають здійснювати активну експансію на Захід. 1478 р. під їхніми ударами впала Новгородська республіка, яка й економічно, й культурно була пов’язана з європейськими землями. У 1512 р. московський цар Василь ІІІ починає війну з Великим князівством Литовським. Військо московітів бере в облогу Смоленськ. У той час це місто й уся Смоленщина була частиною Білорусі, чи, як тоді говорили, — Литви. Лише пізніше Смоленськ, як Псков та Новгород, були помосковщені. Василь ІІІ вирішує завдати смертельного удару Великому князівству Литовському. У червні 1514 р. йому вдається зібрати величезне військо. 31 липня впав Смоленськ. Правда, чи не головним чинником падіння міста стала не військова майстерність московських вояків, а зрада міської верхівки, яка вирішила перейти на бік окупантів. Смоленський воєвода Юрій Сологуб здався на милість Василя ІІІ. Варто також нагадати, що серед руської аристократії Великого князівства Литовського знаходилися люди, які ладні були перейти на службу до московітів. Чи не нагадує вам це ситуацію в Криму, на Донбасі, деяких інших регіонах України, де представники місцевих еліт, заражені вірусом русофільства, надали підтримку проросійським сепаратистським рухам?
Після падіння Смоленська дорога до столиці Великого князівства Литовського стала відкритою. У князівстві збирають армію, яка б дала відсіч ворогові. У ній були загони з Білорусі, України, Литви, Польщі (у той час вона знаходилася в унії з Великим князівством Литовським). Очолював це військо український князь Костянтин Іванович Острозький, який обіймав посаду гетьмана литовського. Князівству не вдалося зібрати співмірне московітам військо. Інша річ, що воно було краще озброєне, використовуючи досягнення тогочасної європейської військової техніки. А військо московське мало застарілу зброю, притаманну татарам. Щоправда, московіти намагалися використовувати іноземних спеціалістів із Західної Європи, щоб модернізувати озброєння своєї армії. Чи не робила те саме сучасна Росія, закуповуючи військове озброєння на Заході? Одна історія з «Містралями» чого варта!
Попри певну модернізацію, московське військо майже не відрізнялося від війська татарського. Принаймні, про це свідчать тогочасні описи.
Вирішальна битва під Оршею відбулася на початку вересня 1514 р. Її кульмінація та завершення припадають на 8 вересня. Армія московітів, як говорять тогочасні джерела, помітно переважала об’єднане військо Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Називаються різні цифри. Загалом же в джерелах переважає думка, ніби військо московітів було утричі більшим. Його чисельність була близько 80 тисяч. Щодо об’єднаного війська Великого князівства Литовського та Корони Польської, то воно становило близько 25 тисяч. Зокрема, такі цифри називає тогочасний хроніст Мацей Стрийковський, який був професійним вояком. При цьому він уточнює, що «литовського» війська було 16 тисяч, а польського — 9. Подібні цифри назиає тогочасний австрійський дипломат Сигізмунд Герберштейн. 30 тисяч литовсько-русько-польського війська проти 80-и тисяч московітів. До речі, потрібно зазначити, що Гербершьейн знав російського воєводу Челядина, який командував московським військом в Оршанській битві.
Звісно, ці цифри, які фігурують в тогочасних хроніках, могли бути завищеними. Однак можна не сумніватися: це була грандіозна битва. Недаремно про неї заговорили в усій Європі. Так само не варто сумніватися і в чисельній перевазі московського війська.
Героєм цієї битви був князь Костянтин Острозький, завдячуючи військовому таланту якого була й забезпечена перемога. Незадовго перед цим він опинився в московському полоні. Там мав можливість вивчити психологію московітів, зокрема, їхніх воєначальників.
Князь вдався до незвичних кроків. Зокрема, зі своїм військом переправився через Дніпро. Це була ризикована затія. Адже поряд знаходилось численне московське військо. Воно могло розбити частину війська, яка переправилась через ріку. А потім переслідувати другу частину війська. Проте князь Острозький вважав (і, виявляється, цілком справедливо), що московіти не будуть атакувати його воїнів, поки ці всі не переправляться. Їм потрібна була остаточна перемога, розгром усього війська, після чого Велике князівство Литовське стало б беззахисним. І могло капітулювати, ставши частиною Московії.
Перейшовши Дніпро, Острозький зі своїм військом, здавалось, опинився у невигідній позиції. Відступати не було куди — позаду водний рубіж. Попереду — численне московське військо. Тут або перемога, або смерть.
Московські воєводи, Булгаков та Челядин, сподівалися на перемогу. Адже в них було більше сил. Здавалось, їм легко вдасться зім’яти військо Острозького. Між воєводами не було злагоди. Кожен із них хотів, аби слава дісталася йому. І тільки йому!
Під час битви князь Острозький вдався до хитрого маневру. Використовуючи самовпевненість московських воєвод, він почав імітувати відступ частини свого війська. За відступаючими кинулись московіти. В результаті чого опинилися в засідці. Відступаючі заманили їх до ліска, де були замасковані гармати, з яких московітів фактично впритул почали розстрілювати. Ряди московського війська були порушені. Почався навальний наступ на московітів, який завершився їхнім повним розгромом.
Події Оршанської битви знайшли відображення в численних документах, історичних хроніках, творах художнього плану, а також у фольклорі. Дозволю собі зацитувати опис оршанської битви у «Волинському літописі».
І як прийшов до ріки Дніпра
під Оршею, градом кам’яним,
то побачив, що не скоро перейти путь водний.
І як богобоязливий муж
і справця воєнний,
той славний великий гетьман,
князь Костянтин Іванович,
побіг до церкви святої живо начальної Тройці
і до святого чудотворця Христового Миколи,
і впав, і молився Богу,
і спом’янув славу
і смілість хороброго Антіоха
і великого гетьмана Александра македонського,
як він війську персидському
ріку Арсінарську перейти поволів.
Перші замочилися,
а останні як по сухому перейшли.
Так і він
переднім людям пливти повелів,
а останні вже як по броду перейшли.
І так спішно на великів полю оршському
супроти москвичів озброїлися.
О великі і вдатні витязі литовські!
Уподобилися своєю мужністю
хоробрим македонянам справленням і наукою
князя Костянтина Івановича,
друга Антіоха,
гетьмана війська македонського!
І так свої людей смілість показав,
як хоробрий рицар і вірний слуга
свого господаря
з тими велико-многоможними
воями литовськими,
не щадячи самого себе;
на велику можність люду супротивного
сягнули і вдарили,
і множство людей війська його
побили і смерті віддали –
на вісімдесят тисячів!
А інших живих у полон піймали:
найвищого воєводу
і гетьмана війська московського,
князя Михайла Івановича Булгакова-Галицю,
а брата його князя Димитрія,
Івана Івановича Челядина,
князя Івана Дмитровича Пронського,
Димитрів Васильовича Китаєва,
Данила Андрійовича Плющеєва,
Івана і Володимира Симоновичів,
князя Бориса Ромодановського,
князя Івана Семеновича Стародубського,
князя Петра Путяцького,
князя Семена Яновича і інших, –
їх же імен тут вписати не вміститься.
За такий учинок
не тільки в тутешніх великих, столичних містах –
на них сидіти достойний ти, –
але й самим Божим градом Єрусалимом
достойний ти владіти,
мужності твоєї кріпость
від сходу до заходу чутна буде –
не тільки єдиному тобі,
але й усьому князівству Литовському
тую славу і високість мужства учинив-бо ти.
З боку росіян, закономірно, спостерігалося намагання замовчувати інформацію про цю битву, або хоча б применшити її значення. Адже це була нищівна поразка «російської зброї», яка тимчасово призупинила експансію московітів на Захід. Велике князівство Литовське, куди входили землі Литви, Білорусії й частково України, зберегло свою самостійність, не ввійшло, як Псков та Новгород, до складу Московії. Завдячуючи цьому, ці землі зберігалися як частина Європи.
Зараз популярністю серед російських дослідників користується монографія Олексія Лобіна «Битва під Оршею», що побачила світ у Санкт-Петербурзі в 2011 р. Автор, використовуючи переважно російські джерела, намагається розвіяти «міф» Оршанської битви. Самій битві у монографії приділено буквально кілька сторінок. В основному ведеться мова про можливу кількість військ як з одного, так і другого боку під час битви. Виявляється, на думку автора, ніякої переваги з боку московітів не було. Сили, мовляв, були рівні й становили з кожного боку приблизно по 12 тисяч воїнів. Битва, на думку Лобіна, не мала якогось великого значення, а розгром московітів не був уже й таким жахливим. І все це подається під таким собі науковим соусом об’єктивності.
Однак у післямові автор відкидає цю позірну науковість і вдається до відвертої пропаганди. Дозволю собі процитувати мовою оригіналу уривок з цієї післямови: «В 2014 году исполняется 500 лет сражению. Можно предположить, что на небольшом Оршанском поле вновь будут проводиться концерты и народные гуляния, и некоторые политические деятели снова будут эмоционально извещать о «грандиозной победе над 80-ю тысячами московитов». Подобные празднования таких дат никак не могут способствовать интеграции народов. В настоящее время не найти более близких по культуре народов, чем русские, украинцы и белорусы. В истории отношений этих народов немало было сложных эпизодов, однако изложение совместной истории только в виде противостояния является попыткой представить Россию исконным врагом белорусов и украинцев. В тезисе о «вековом противоборстве» больше политики, нежели истории».
Не знаю, чи вірить і далі пан Лобін в те, що Росія не є ворогом України? Особливо в світлі останніх подій — анексії Криму, кривавої бійні, яку влаштувала «братня Росія» для українців на Донбасі.
Словом, події п’ятсотлітньої давності лишаються актуальними й сьогодні. Як п’ятсот літ тому наші далекі предки фактично відстоювали європейський цивілізаційний вибір на Дніпрі під Оршею, так сьогодні наші сучасники відстоюють цей вибір на Донбасі. І так само, як тоді, ми маємо справу з противником, який переважає нас кількісно. Але ми тоді перемогли. Переможемо й зараз! Слава Україні!
Петро КРАЛЮК
Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
Точка зору редакції Інформаційного агентства Волинські Новини може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія.
Точка зору редакції Інформаційного агентства Волинські Новини може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія.
Ленін на Донбасі – це не просто Ленін. Це, вважайте, один із головних місцевих символів. Для донбаських міст і містечок,…
На Благовіщення за традицією московський патріарх здійснює богослужіння в Благовіщенському соборі Кремля – одного з найстаріших храмів російської столиці
Коментарів: 3
Юрик
Показати IP
8 Вересня 2014 17:27
Історія України-Руси має також схожі проте, більш давні нашестя імперії й тогочасного Путлєра.
в 6 ст. до н.е. Персидський князь Дарій з 800 000 військом вторгся через Дунай в землі свободолюбивих скіфів та щойно зявившихся зі сходу савроматів. Всі події відбувалися на тер. сучасної України, а основні битви відбувалися на території Донбасу і півдня Слобожанщини, про що доведено ще радянськими вченими.
нижче переклад (російською) поем батька історії Геродота (вибірки про поход та поразку Дарія):
100. За таврами опять живут скифы, частично дальше на восток на морском побережье, а частью на западе Киммерийского Боспора и озера Меотиды до реки Танаиса, которая впадает в это озеро в самом дальнем его углу[68]. Северные части Скифии, простирающиеся внутрь материка, вверх по Истру, граничат сначала с агафирсами, затем с неврами, потом а андрофагами и, наконец, с меланхленами[69].
101. Если принять Скифию за четырехугольник, две стороны которого вытянуты к морю, то линия, идущая внутрь страны, по длине и ширине будет совершенно одинакова с приморской линией. Ибо от устья Истра до Борисфена 10 дней пути, а от Борисфена до озера Меотиды еще 10 дней и затем от моря внутрь страны до меланхленов, живущих выше скифов, 20 дней пути. Дневной переход я принимаю в 200 стадий. Таким образом, поперечные стороны [четырехугольника] Скифии составляют 40000 стадий, а продольные, идущие внутрь материка,– еще столько же. Такова величина этой области.
102. После совещания скифы убедились, что они одни не в состоянии отразить полчища Дария в открытом бою и отправили послов к соседним племенам. Цари последних уже собрались на совет, чтобы обдумать, как им поступить ввиду вторжения такого огромного войска. На совещании присутствовали цари тавров, агафирсов, невров, андрофагов, меланхленов, гелонов, будинов и савроматов.
119. После этого сообщения скифов, прибывшие сюда цари племен стали держать совет. Мнения участников разделились: цари гелонов, будинов и савроматов пришли к согласию и обещали помочь скифам. Цари же агафирсов, невров, андрофагов, а также меланхленов и тавров дали скифам такой ответ: “Если бы вы прежде не нанесли обиды персам и не начали войны с ними, тогда мы сочли бы вашу просьбу правильной и охотно помогли бы вам. Однако вы без нашей помощи вторглись в землю персов и владели ею, пока божество допускало это. Теперь это же божество на их стороне, и персы хотят отплатить вам тем же. Мы же и тогда ничем не обидели этих людей и теперь первыми вовсе не будем враждовать с ними. Если же персы вступят и в нашу страну и нападут на нас, то мы не допустим этого. Но пока мы этого не видим, то останемся в на шей стране. Нам кажется, что персы пришли не против нас, а против своих обидчиков”.
120. Получив такой ответ, скифы решили не вступать в открытое сражение с персами (так как эти соседи не пожелали им помочь). Скифы стали медленно отступать, угоняя скот, засыпая колодцы и источники и уничтожая траву на земле. Свое войско они разделили на два отряда. К первому отряду под предводительством царя Скопасиса присоединились савроматы. Отряд этот в случае нападения персов на эту область должен был отступать прямо к реке Танаису вдоль озера Меотида. Если же персы повернут назад, то преследовать их. Это войско принадлежало первой из трех частей скифского царства и получило приказание идти указанным путем. Два других царства – великое царство под властью Иданфирса и третье, царем которого был Таксакис, соединившись в одно войско вместе с гелонами и будинами, должны были также медленно отступать, держась на расстоянии дневного перехода от персов, и таким образом выполнить военный план. Прежде всего, нужно было заманить персов в земли тех племен, которые отказались от союза со скифами, чтобы вовлечь и их в войну с персами, Если они не пожелали добровольно выступить против персов, то их надо было заставить воевать против воли. После этого им пришлось бы вернуться в свою землю и напасть на персов, если бы это оказалось разумным.
121. Приняв такое решение, скифы выступили против войска Дария, выслав вперед головной отряд лучших всадников. Кибитки с женщинами и детьми, а также весь остальной скот, кроме необходимого для пропитания количества голов, они отправили вперед с приказанием все время двигаться на север.
122. После этого обоз выступил вперед. Головной отряд скифов встретил персов на расстоянии около трехдневного пути от Истра. Скифы опередили врагов на дневной переход и расположились станом, уничтожая всю растительность. Лишь только персы заметили появление скифской конницы, они начали двигаться по следам врагов, которые все время отступали. Затем персы напали на одну из частей скифского войска и преследовали ее в восточном направлении к реке Танаису[80]. Скифы перешли реку Танаис, а непосредственно за ними переправились и персы и начали дальнейшее преследование, пока через землю савроматов не прибыли в область будинов.
123. Пока путь персов шел через Скифию и Савроматию, они не могли опустошать местность, так как она была бесплодной. Проникнув в землю будинов, персы нашли там город, окруженный деревянной стеной. Будины бежали, город опустел и персы предали его огню. После этого персы продолжали следовать все дальше за отступающим противником, пока, пройдя через эту страну, не достигли пустыни. Пустыня эта совершенно необитаема, расположена она севернее страны будинов и тянется в длину на семь дней пути. Севернее этой пустыни живут фиссагеты. Из их земли текут четыре большие реки через область меотов и впадают в так называемое озеро Меотиду. Названия этих рек: Лик, Оар, Танаис и Сиргис.
124. Дойдя до пустыни, Дарий с войском остановился станом на реке Оаре. Затем царь приказал построить восемь больших укреплений на равном расстоянии – около 60 стадий друг от друга. Остатки этих укреплений сохранились еще до нашего времени. Пока царь занимался этим сооружением, преследуемые им скифы обошли его с севера и возвратились в Скифию. При внезапном исчезновении скифов Дарий велел оставить наполовину завершенные постройки и, так как скифы больше не появлялись, повернул на запад. Царь предполагал, что перед ним находится все скифское войско и что скифы бежали на запад.
125. Дарий шел с войском весьма быстро и, прибыв в Скифию, встретил там оба отряда скифского войска. Столкнувшись с врагами, царь начал преследование, причем скифы опережали его на один день пути. И так как Дарий не прекращал преследования, то скифы, согласно своему военному плану, стали отступать во владения тех племен, которые отказали им в помощи, и, прежде всего – в страну меланхленов. Вторжение персов и скифов устрашило меланхленов. Затем скифы начали завлекать врага в область андрофагов. Устрашив и этих, они стали отступать в землю невров. После этого, наведя страх и на невров, скифы отступили к агафирсам. Агафирсы увидели, как их соседи бежали в страхе перед скифами и послали глашатая, прежде чем те проникли в их землю, с запрещением вступать в их пределы. Агафирсы заявили скифам, что если те все же посмеют вторгнуться в их страну, то им придется сначала выдержать смертельный бой с ними – агафирсами. После этого агафирсы выступили с войском к своим границам, чтобы отразить нападение. Меланхлены же, андрофаги и невры не осмелились оказать сопротивление персам и скифам. Забыв о своих угрозах, они в страхе бежали все дальше на север в пустыню. Скифы же не пошли в страну агафирсов, так как те не желали их пропускать, а стали заманивать персов из страны невров в свою землю.
126. Так как война затягивалась и конца ей не было видно, то Дарий отправил всадника к царю скифов Иданфирсу с приказанием передать следующее: “Чудак! Зачем ты все время убегаешь, хотя тебе предоставлен выбор? Если ты считаешь себя в состоянии противиться моей силе, то остановись, прекрати свое скитание и сразись со мною. Если же признаешь себя слишком слабым, тогда тебе следует также оставить бегство и, неся в дар твоему владыке землю и воду, вступить с ним в переговоры”.
127. На эти слова царь скифов Иданфирс ответил так: “Мое положение таково, царь! Я и прежде никогда не бежал из страха перед кем либо и теперь убегаю не от тебя. И сейчас я поступаю так же, как обычно в мирное время. А почему я тотчас же не вступил в сражение с тобой – это я также объясню. У нас ведь нет ни городов, ни обработанной земли. Мы не боимся их разорения и опустошения и поэтому не вступили в бой с вами немедленно. Если же вы желаете во что бы то ни стало сражаться с нами, то вот у нас есть отеческие могилы. Найдите их и попробуйте разрушить, и тогда узнаете, станем ли мы сражаться за эти могилы или нет. Но до тех пор, пока нам не заблагорассудится, мы не вступим в бой с вами. Это [я сказал] о сражении. Владыками же моими я признаю только Зевса и Гестию, царицу скифов. Тебе же вместо даров – земли и воды – я пошлю другие дары, которых ты заслуживаешь. А за то, что ты назвал себя моим владыкой, ты мне еще дорого заплатишь!”. Таков был ответ скифов.
128. С этим сообщением глашатай отправился к Дарию. Цари же скифов, услышав слово “рабство”, пришли в негодование. Они послали часть войска, в которой находились савроматы под начальством Скопасиса, для переговоров с ионянами, которые охраняли мост через Истр. Остальные решили не завлекать дальше персов, а нападать на них, когда те выходили на поиски пищи. Выполняя это решение, скифы подстерегали воинов Дария, когда те добывали себе пищу. Скифская конница постоянно обращала в бегство вражескую конницу. Бегущие персидские всадники нападали на своих же пехотинцев, которые являлись к ним на помощь. Тогда скифы, отбив нападение конницы, поворачивали назад из страха перед пехотинцами. Подобные же нападения скифы производили и по ночам.
129. Теперь я расскажу о весьма удивительном явлении, которое благоприятствовало персам и мешало скифам при их нападениях на стан Дария, именно о реве ослов и о виде мулов. Ведь, как я уже раньше заметил, во всей Скифской земле из за холодов вообще не водятся ослы и мулы. Поэтому то ослиный рев приводил в смятение скифскую конницу. Нередко во время нападения на персов скифские кони, заслышав ослиный рев, в испуге поворачивали назад: в изумлении они поднимали уши, так как никогда прежде не слыхивали таких звуков и не видывали подобной породы животных. Впрочем, это обстоятельство лишь короткое время помогало персам на войне.
130. Скифы же, замечая замешательство персов, поступали следующим образом, стараясь как можно дольше удержать персов в своей стране и терзая их нуждой и лишением всего необходимого. Скифы оставляли часть своих стад вместе с пастухами, а сами уходили в другое место. Персы же приходили, захватывали скот, каждый раз при этом гордясь своей удачей.
131. Это повторялось часто, пока, в конце концов, Дарий не оказался в затруднительном положении. Скифские цари, проведав об этом, отправили к Дарию глашатая с дарами, послав ему птицу, мышь, лягушку и пять стрел. Персы спросили посланца, что означают эти дары, но тот ответил, что ему приказано только вручить дары и как можно скорее возвращаться. По его словам, если персы достаточно умны, должны сами понять значение этих даров.
132. Услышав это, персы собрали совет. Дарий полагал, что скифы отдают себя в его власть и приносят ему [в знак покорности] землю и воду, так как де мышь живет в земле, питаясь, как и человек, ее плодами; лягушка обитает в воде, птица же больше всего похожа [по быстроте] на коня, а стрелы означают, что скифы отказываются от сопротивления. Такое мнение высказал Дарий. Против этого выступил Гобрий (один из семи мужей, которые низвергли мага). Он объяснял смысл даров так: “Если вы, персы, как птицы не улетите в небо, или как мыши не зароетесь в землю, или как лягушки не поскачете в болото, то не вернетесь назад, пораженные этими стрелами”.
133. Так персы стремились разгадать значение даров. Между тем один отряд скифов, прежде стоявший на страже у Меотийского озера, отправился к Истру для переговоров с ионянами. Придя к мосту [на Истре], скифы обратились к ионянам с такими словами: “Ионяне! Мы принесли вам свободу, если вы только пожелаете нас выслушать. Мы узнали, что Дарий повелел стеречь мост только 60 дней и если он за это время не придет, то вы должны вернуться на родину. И вот если вы теперь так и поступите, то не провинитесь ни перед царем, ни перед нами. Обождите указанное вам число дней и после этого отплывайте на родину”. Ионяне обещали исполнить просьбу скифов, и те тотчас поспешили назад.
134. После принесения даров царю оставшиеся в своей земле скифские отряды – пехота и конница – выступили в боевом порядке для сражения с персами. Когда скифы уже стояли в боевом строю, то сквозь их ряды проскочил заяц. Заметив зайца, скифы тотчас же бросились за ним. Когда ряды скифов пришли в беспорядок и в их стане поднялся крик, Дарий спросил, что значит этот шум у неприятеля. Узнав, что скифы гонятся за зайцем, Дарий сказал своим приближенным, с которыми обычно беседовал: “Эти люди глубоко презирают нас, и мне теперь ясно, что Гобрий правильно рассудил о скифских дарах. Я сам вижу, в каком положении наши дела. Нужен хороший совет, как нам безопасно возвратиться домой”. На это Гобрий ответил: “Царь! Я давно уже узнал по слухам о недоступности этого племени. А здесь я еще больше убедился в этом, видя, как они издеваются над нами. Поэтому мой совет тебе: с наступлением ночи нужно, как мы это обычно и делаем, зажечь огни, оставить на произвол судьбы слабосильных воинов и всех ослов на привязи и отступить, пока скифы еще не подошли к Истру, чтобы разрушить мост, или ионяне не приняли какого нибудь гибельного для нас решения”.
135. Такой совет дал Гобрий. Когда настала ночь, Дарий начал приводить его в исполнение. Слабосильных воинов из тех людей, потеря которых была для него наименее важной, а также всех ослов на привязи царь оставил на месте в лагере. Ослов царь оставил, чтобы те ревели, а людей – из за их немощи, под тем предлогом, однако, что он намеревается с отборной частью войска напасть на скифов; слабосильные же должны де в это время охранять стан. Отдав такие приказания оставшимся в стане и повелев зажечь огни, Дарий поспешно направился к Истру. Покинутые ослы стали после отступления войска реветь еще громче прежнего. Скифы же, слыша ослиный рев, были совершенно уверены, что персы еще в стане.
136. На следующий день оставленные в стане персы поняли, что Дарий предал их. Простирая руки к скифам, они стали молить о пощаде и рассказали им все, что произошло. Услышав это, скифы поспешно объединили свои силы, именно два отряда скифов (один отряд вместе с савроматами и другой с будинами и гелонами), и начали преследование персов прямо к Истру. Персидское войско большей частью состояло из пехотинцев и не знало дороги (хотя проезжих дорог там и не было), а скифы были на конях и знали кратчайший путь [к Истру]. Поэтому оба войска разошлись, и скифы пришли к мосту гораздо раньше персов. Когда скифы увидели, что персов еще нет, они обратились к ионянам, которые находились на своих кораблях, с такими словами: “Ионяне! Назначенное вам [для ожидания] число дней истекло, и вы, оставаясь здесь, поступаете неправильно. Ведь вы только страха ради оставались здесь. Теперь же как можно скорее разрушьте переправу и уходите свободными подобру поздорову, благодаря богов и скифов. А вашего прежнего владыку мы довели до того, что ему больше не придется выступать походом против какого нибудь народа”.
137. Ввиду этого ионяне стали держать совет. Афинянин Мильтиад, полководец и тиран херсонесцев, что на Геллеспонте, подал совет послушаться скифов и освободить Ионию[81]. Гистией из Милета, напротив, был другого мнения. По его словам, каждый из них в настоящее время является тираном в городе милостью Дария. Если же могущество Дария будет сокрушено, то ни сам он – Гистией – и никто другой уже не сможет сохранить своей власти над городом: ведь каждый город предпочитает народное правление господству тирана. К этому мнению Гистиея тотчас же присоединились все участники совещания, хотя раньше соглашались с мнением Мильтиада.
138. Вот имена тех, кто принимал участие в этом голосовании ионян, бывших в милости у царя: тираны геллеспонтийцев Дафнис из Абидоса, Гиппокл из Лампсака, Герофант из Пария, Метродор из Проконнеса, Аристагор из Кизика, Аристон из Византия. Это были тираны городов на Геллеспонте. Из Ионии же были: Стратис из Хиоса, Эак из Самоса, Лаодам из Фокеи, Гистией из Милета, который подал мнение против Мильтиада. Из эолийских тиранов присутствовал только один значительный человек – Аристагор из Кимы.
139. Приняв совет Гистиея, ионяне решили, кроме того, дополнить его следующими действиями и словами: разрушить мост со стороны скифов, и притом только на расстоянии полета стрелы, чтобы скифам казалось, несмотря на бездеятельность ионян, что те что то делают, и для того, чтобы скифы не пытались силой перейти по мосту через Истр. Разрушая мост со скифской стороны, ионяне хотели показать скифам, что выполнят все их желания. Такое дополнение к совету Гистиея приняли ионийские тираны. После этого от имени всех Гистией ответил скифам так: “Вы, скифы, пришли с добрым советом и своевременно. Вы указали нам правильный путь, и за это мы готовы ревностно служить вам. Ведь, как вы видите, мы уже разрушаем переправу и будем всячески стараться добыть свободу. Между тем, пока мы разбираем мост, вам как раз время искать персов и, когда вы их найдете, отомстите за нас и за себя, как они того заслуживают”.
140. Скифы снова поверили в правдивость ионян и повернули назад на поиски персов. Однако им совершенно не удалось найти путь [персов]. Виноваты в этом были сами скифы, так как они то и уничтожали в этой стороне конские пастбища и засыпали источники. Не сделай они этого, при желании им легко было бы найти персов; теперь же не удался именно тот их план, который они считали самым разумным. В поисках неприятеля скифы шли по таким частям своей страны, где был корм для коней и вода, думая, что и враги отступают теми же путями. Однако персы шли, держась ранее проложенных ими троп, и только таким образом (да и то с трудом) нашли переправу. До места они добрались ночью и обнаружили, что мост разрушен. Тогда персов объял страх, что они покинуты ионянами.
141. В свите Дария был один египтянин с весьма зычным голосом. Этому человеку Дарий велел стать на берегу Истра и кликнуть милетянина Гистиея. Египтянин так и сделал. Гистией же по первому зову его доставил все корабли для переправы войска и снова навел мост.
142. Так персы были спасены. Скифы же в поисках персов потерпели неудачу. С тех пор скифы считают ионян, поскольку те были свободными людьми, самыми жалкими трусами из всех людей, а как рабов весьма преданными своему господину и наименее склонными к побегу. Так скифы издевались над ионянами.
Юрій
Показати IP
18 Вересня 2014 20:38
Тебе що! від студентів відлучили, що ти почав в атмосферу говорити. Ну хто з читачів сайту зрозуміє те, що автор не може второпати? Ну хіба, що Кралюк.
Sinem
Показати IP
1 Квітня 2015 20:44
I really coulnd't ask for more from this article.
Machineryline: все, що потрібно знати про платформу для купівлі та продажу спецтехніки
Сьогодні 11:34
Сьогодні 11:34
Імовірно, був збитий російським ЗРК: у літаку, який впав у Казахстані, загинули 38 осіб
Сьогодні 11:05
Сьогодні 11:05
Під час пожежі на Волині жінка отруїлася чадним газом
Сьогодні 10:37
Сьогодні 10:37
Пасажирка зламала плече: у Луцьку покарали водія, який п’яним врізався в «ГАЗ» на зустрічній смузі
Сьогодні 09:39
Сьогодні 09:39
У Балтійському морі сталася аварія на електрокабелі
Сьогодні 09:10
Сьогодні 09:10
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.