До нас дійшов дещо незвичний вірш або пісня про Берестецьку битву, який, з певних причин, часто ігнорується нашими дослідниками. Цей твір має назву «Дума козацька о войні з козаками під Берестечком над Стиром-рікою року теразнійшого 1651-го, дня 28-го, і 29-го, і 30-го червця і потім дев’ятого і десятого липця». Із назви випливає, що твір з’явився саме в 1651 році. Принаймні опис битви, поданий у пісні, дає підстави вважати, що автор був або свідком цієї події, або йому описали її сучасники. Також «ідеологія» твору вказує на його давнє походження. Починається він словами:

«Ой ріко Стиру, що Хмель о віру? Яке всьому миру,

Де в Дніпр впадаєш, оповідаєш радощі з війни чи миру?

Хан наступає, сам помагає козакам ляхів бити,

Під Берестечком, малим містечком, мав оних кров пролити.

На перевозі чи пак в дорозі короля погромити:

Військом, гетьманом, королем-паном татарам заплатити.

Хан згоду радить, та не провадить, козаки войну люблять.

Ой Казимиру, вже тобі миру з козаками не буде».

Автор хоча й симпатизує козакам, все ж намагається дотримуватися певної об’єктивності. Як про щось само собою зрозуміле говорить про союз козаків і татар проти «поляків», про те, що козаки з татарами за службу розплачуються ясиром. Козаків же зображує як «рицарських людей», що люблять воювати.

Автор з повагою говорить про «поляків», їхніх полководців. Розповідає про те, як їм вдалося побити татар. Подає свою версію відходу кримського хана. І, схоже, ця версія має під собою серйозні підстави.

У творі описується своєрідна драма, яка виникла під час битви. Її дійовими особами був кримський хан та Хмельницький. Спочатку ведеться мова, що татари зазнали серйозних втрат від «польських» військ:

«Що, небож-хане, не знає, як лях стане?...

Не утікає, от наступає к бунчуку ік ханському.

«Ой не гледіти, треба ся бити – хан мурз на поминає,

А лях не дбає, мурз забиває, в їх крові меч купає.

Пав страх на хана, шле до гетьмана, як ніч наступила:

«Щоб твоя рада, істинна зрада ніколи не снила,

Я преч одходжу, да пак вигоджу за страту мою тобі,

Що мі ся стало, кілько пропало мурз моїх! Тям же собі!»

Далі автор веде мову про те, що Хмельницький все таки упросив хана не покидати поля бою, пообіцявши йому велику здобич:

«В ноги падає, тисячі дає Хмельницький тут ханові,

Щоб наступити і ляхів бити завтра велів військові.

«Я сенатори Польськой Корони, і КОРОЛЯ дам тобі,

Все то нестатки, усі достатки завтра їх візьмеш собі».

Хан, за словами автора, вдався на ці намовляння. Наступного дня він знову виставив свої загони на битву, але їх сильно потіснили поляки. Через це хан мусив утікати:

«Стрільці-янчари із діл пожари непрестанно світили.

Втім од гетьмана з діл ляхи хана заразом одлучили,

Затим ся стало, де мурз немало і татарів набили:

Хан утікає і Кіш минає, наметів одбігає.

Ляхи гонили, татарів били, хан ся не оглядає.

Тут зась козаки, хоть же юнаки, ой, різко утікали,

А ляхи ганяли і їх стинали, аж табір розривали…»

Автор емоційно змальовує відступ татар і оточення козацького війська. Пише, що «не одна б мати… козацькая завила», «Буде же тужа: не одна мужа жена не огляда».

У віршах немає ідеалізації Хмельницького. Судячи з контексту твору, в автора радше було негативне ставлення до цього діяча. Він навіть описує один епізод, який аж ніяк не є на користь козацького гетьмана:

«Зла на нас пішла: турського посла до Хмеля піймано,

Шкатула Хмеля, а там до Хмеля пісм много в ній достано».

Із цих слів можна зрозуміти, що Хмельницький підтримував тісні зв’язки з турецьким султаном, навіть координував з ним свої дії.

Цікавим є завершення віршів. Там йдеться про вбивство під час битви корінфського митрополита Йоасафа, який був на боці козацькому. Це досить «дивна» особистість. З’явився він в Україні в 1649 році по дорозі в Москву. Потім опинився в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. І це при тому, що вище духовенство Київської митрополії намагалось дистанціюватися до козаків-повстанців. Закономірно, виникає питання, чому це робив ієрарх, що прибув з чужої, навіть ворожої землі – Османської імперії. Йоасаф навіть подарував Хмельницькому меч, освячений на гробі господньому. Символічний подарунок!

Автор з болем говорить про смерть цього пастиря:

«Все світ спужає, коли пізнає: МИТРОПОЛИТ забитий.

В той же порі ту а був з КОРІНФУ ой старець знаменитий».

Та все ж автор осуджує діяння цієї людини:

«О дідчії коси, сто дідьків в носі: твоя то справа била

З твоїми чернцями, монастирцями, богдай се і не снила.

Ви підбивали, ви розгрішали, хоругви нам святили

Свинець давали і примішали, щоб єсмо ляхів били».

Із цих слів випливає, що корінфський митрополит разом з іншим православним духовенством провокував козаків на війну з поляками.

Це автор не сприймає і осуджує:

«Кров наша била, нас боронила у Жовтих Вод. Бог з нами

Ви запалили і світ згубили вашими пихотами».

Більше того, автор пісні вважає, що «боронити віру» козакам не було сенсу, адже Річ Посполита в релігійному плані була державою дуже толерантною. Зрештою, конфесійні противники православних не чинили їм якоїсь великої кривди:

«Мовите ВІРА: дадь в Польщі міра вся ЄРЕСЬ заживає:

Жид, і поганин, і аріанин покой о віру має.

Ми дурні були: о віру били, бо ви нас так учили.

Щоб єсте віру зо всього миру руського вигубили.

Ви бунтували, бисьте пропали. А козакам УНІТИ

Що провинили, в чім прогрішили козакам ЄЗУВІТИ?»

Ці стрічки повністю заперечують традиційні в українській історіографії уявлення про роль релігійного чинника у повстанні під проводом Хмельницького. Якщо виходити з розуміння автора, то цей релігійний чинник був обумовлений не якимись переслідуваннями православних, а пропагандою, яку проводив митрополит Йоасаф та йому подібні. Вони цілеспрямовано нацьковували козаків, щоб ті воювали з ляхами.

Показовою є згадка про унітів, тобто уніатів. На поле Берестецької битви прибув холмський уніатський митрополит Яків (Суша), який благословляв воїнів війська РечіПосполитої знаменитою іконою Холмської Божої матері. Цей факт промовисто свідчить, що в рядах «польського» війська під Берестечком було чимало уніатів-русинів, власне українців.

Автор пісні є прихильником миру. Завершується твір промовистими словами:

«О Хмелю, Хмелю, що ті повелю, землях ся розтікаєш

Хутко новину, що на тичину піднесуть тя, міт маєш.

Як плине вода, так ВОЙНИ ВОДА з тобою всяк пропала,

Хутній з приміра правая віра, ніж з твоєй войни стала.

Співай же, Стиру, піснь да о миру: війна бодай устала.

Іди ж в Дніпро, вода: радше, щоб згода хутчій тут настала».

Отже, з пісні випливає, що Хмельницький розпалив «війну за віру». За це буде покараний. Він вже має мітку. Автор вважає, що праведність віри треба доводити прикладом.

Наведена пісня про Берестецьку битву виглядає дещо незвично на фоні інших «козацьких» творів. Ми нічого не можемо сказати про автора. Безперечно, це була освічена людина. Інше питання, наскільки «високою» була ця освіта. Сильний «простонародний струмінь» у мові дає підстави говорити, що автор не був достатньо обізнаний з «високим стилем» та тогочасним українським поетичним мистецтвом.

Не виключено, що автор пісні належав до духовного стану. Чи не звідси його інтерес до релігійних питань? Є в цій пісні толерантне ставлення до уніатів та єзуїтів. Таке ставлення зустрічалося в середовищі тогочасного вищого православного духовенства Київської митрополії, яке навіть ладне було йти на порозуміння з уніатами й католиками. Таким був митрополит Петро Могила та його сподвижники, які лишилися на високих церковних становищах після смерті цього ієрарха. Можливо, автор вірша входив до кола цих людей. Звідси його прагнення до миру й до порозуміння з поляками та конфесійними конкурентами.

Петро Кралюк