На цьогорічному Львівському книжковому форумі презентувалася низка видань, що стосувалися нинішньої російсько-української війни, яка в нас сором’язливо іменується АТО. Це зрозуміло – тема гаряча. Проте переважно це не стільки осмислення подій, скільки їхній опис.

Певно, чи не єдиний тут виняток – трилогія «Котел», «Я – свідок», «Катастрофа і тріумф», які випущені газетою «День» за загальною редакцією Лариси Івшиної. Принаймні у цих книгах є намагання дати відповідь на питання, чому Україна виявилася об’єктом агресії Росії і що зараз у нас відбувається.

Великий котел

Слово «котел» в українців викликає негативні асоціації. Відразу виникають асоціації з іловайським котлом, де загинули сотні наших воїнів. Точну кількість яких ми так і не знаємо, як і «не знаємо», хто винен у цій трагедії.

Проте в першій книзі трилогії «Котел» ідеться про інше. Про той «котел», в якому опинилася Україна. «Котел», який створила нам влада й олігархат. І з якого, попри зміну влад, ми так і не вибралися, але продовжуємо втрачати – і людей, і ресурси.

Архітектором цього «котла» (так випливає з книги) є другий президент України Леонід Кучма. Правда, читаючи книгу, часто ставиш собі питання, наскільки останній є продуктом системи, а наскільки її творцем.

Власне, в книзі, укладеній Іваном Капсамуном, зібрані інтерв’ю, а також матеріали, які стосуються резонансних справ часів незалежності – передусім вбивства Георгія Гонгадзе.

Так, справа останнього є найбільш резонансною. Вона стала поштовхом для появи могутнього руху «Україна без Кучми». З позиції дня сьогоднішнього, не варто оцінювати цей рух однозначно. З допомогою цього руху деякі сили намагалися прийти до влади (при чому, отримавши омріяну владу, вони виявлялися не кращі, а то й гірші кучмістів), було тут чимало й маніпулятивності, використовувала цей рух і Росія, адже він давав можливість скомпроментувати українську владу в очах Заходу й змусити її далі «пливти за російським кораблем».

Але цей рух засвідчив й інше. Що українці не хочуть миритися з владним цинізмом. Вони вимагають якщо не чесної, то хоча б прозорої влади. Вимагають справді гуманного (в широкому сенсі) ставлення до людини, якою б вона не була – «великою» чи «малою».

На жаль, ця вимога гуманного ставлення влади до людини, включаючи й вирішення елементарних соціальних проблем, не була вирішена ні рухом «Україна без Кучми», ні Помаранчевою революцією, ні Революцією гідності. А те, що відбувається в Україні зараз, свідчить лише про посилення дегуманізації – що, в принципі, може вилитися в черговий вибух.

Але повернемося до книги. Хоча основна увага в ній зосереджена на вбивстві Гонгадзе, йдеться і про інші «дивні» вбивства «епохи Кучми» – Євгена Щербаня, Вадима Гетьмана, Юрія Кравченка та інших. Так, ці вбивства не були настільки резонансними й знаковими, як вбивство Гонгадзе. Проте, схоже, значення цих вбивств було набагато важливіше, ніж вбивство знаного журналіста. Ці вбивства змінили певні вектори розвитку України. Убивство Євгена Щербаня, який показував свою опозиційність до Кучми, призвело до того, що на Донбасі з’явилися нові господарі (швидше за все, призначені з Росії чи принаймні узгоджені з вищим російським керівництвом). Сам же Донбас був відданий у концесію Росії. Щодо вбивства Гетьмана, то в його результаті Україна втратила впливового проукраїнського лідера, який намагався будувати відносно цивілізовані економічні відносини. А нібито самогубства Юрія Кравченка та Георгія Кірпи «поховали» чимало важливих таємниць влади часів Кучми.

Читаючи книгу «Котел» починаєш розуміти, що за часів незалежності в Україні сформувалася страшна антигуманна система. Це система, при якій влада (як політична, так і економічна) знаходиться в руках кількох десятків багатих сімей (олігархічних кланів). Вони, як правило, паразитують на тих промислових ресурсах, що дісталися їм ще з часів СРСР, а також на природних і транзитних ресурсах, практично не створюючи нічого нового. Ці клани, не приймаючи конкуренції, нищать середній та малий бізнес. Вони також систематично розкрадають бюджетні кошти, доводячи до зубожіння основну частину населення. При такій системі економіка не є ефективною. Це переважно «економіка паразитування», яка веде до фантастичного збагачення верхів та зубожіння основної маси населення. Як правило, така економіка значною мірою залежна від зовнішніх чинників – вона не може бути достатньо самостійною. Відповідно, й олігархат «інтернаціоналізується». Для нього реальні національні не важать практично нічого.

У руках олігархату зосереджена політична влада. Відповідно, вони контролюють чиновництво, якому дозволяють мати свою частку «олігархічного пирога» (переважно з допомогою корупційних оборудок). Також олігархат зосередив у своїх руках основні медійні ресурси, які дозволяють йому відносно легко маніпулювати думкою населення й приводити до влади з допомогою ніби демократичних виборів потрібних йому людей.

Така система, звісно, відкидає неугодних, не зупиняючись перед вбивствами. Політичні вбивства, як і вбивства на економічному ґрунті, стали в Україні звичним явищем. І що саме страшне – безкарним. Чи знайдені вбивці й замовники Євгена Щербаня, Вадима Гетьмана, Георгія Гонгадзе, В’ячеслава Чорновола?.. Список можна продовжувати.

Проте останнім часом апетит олігархічного молоху став взагалі ненаситним. Небесна сотня, тисячі загиблих на Сході України. Для цієї системи людське життя – майже ніщо.

«Кисільний» Донбас

Друга частина трилогії, книга Валентина Торби «Я – свідок», показує, як працює цей олігархічний молох на конкретній (і, певно, самій проблемній) території – на Донбасі.

Автор – луганчанин. Він любить свій Луганськ. Як і Донбас. Йому довелося пережити й «російську весну», і гаряче літо 2014 р. в своєму рідному місті. Він, можна сказати, тримався до останнього – поки не з’явилася загроза його життю.

Це ніби погляд свідка подій, який іноді сам бере в них безпосередню участь. Але свідка вдумливого, який сприймає не лише те, що лежить на поверхні, а й намагається аналізувати, «доходити глибин».

Торба показує, як Луганщина опинилася в руках місцевого олігарха Олександра Єфремова, котрий фактично був васалом Москви й виконував її вказівки. Як з допомогою цього олігарха й підконтрольних йому структур нав’язувалися проросійські погляди на Луганщині. Приблизно те саме робили інші олігархи на теренах Донецької області.

До «російської весни» 2014 р. на Донбасі готувалися не рік і не два. Це й планомірна русифікація, нав’язування відповідних проросійських стереотипів, символіки. Автор, наприклад, пише, що ще до цих подій на масових заходах почали з’являтися російські триколори. На «русскій мір» працювали комуністи, регіонали, підконтрольні їм громадські й навіть державні структури, більшість мас-медіа. Немалу лепту в цю справу внесли й священики т. зв. Української православної церкви. «Це вони, – пише Торба, – одними з перших підняли триколори в Луганську, це вони під виглядом віри, духовності і чогось світлого влаштовували хресні ходи з лозунгами «Не будем кормить Евросодом!». Це вони психологічно цементували начебто зовсім різні речі, підмінивши Бога царем Путіним, віру – фанатизмом, а церкви перетворили на агітаційні палатки і центри вербування. Московський патріархат в Україні, попи якого ще 2004-го у Сватовому святили портрети проросійського Януковича, – дієва, активна сила зі знищення української державності, яка разом з комуністами прямо пов’язана з провокаціями і терором, що згодом запалає на сході України».

Єфремов та його поплічники, які розграбовували ресурси Луганщини, постійно їздили до Москви за інструкціями. Вони взяли під контроль місцеву владу, силові структури. Тут, за великим рахунком, російськими шовіністами-єфремівцями все було куплено й «схоплено».

І ось настав час «Х». Торба пише: «Схід насправді не хотів воювати. Занадто кисільним він був, занадто хворим. Саме на цю кволість потім жалілися надіслані з Росії ватажки. Не війна цікавила Донбас, його цікавив пайок. Але навіть у наймізернішого є струнки власної гідності. І що більше він є мізернішим, то гордість ця потворніша, то жахливіше звучать ті струни, ріжучи слух. Комплекс меншовартості – гнилий черв’як, що точив Донбас зсередини і примушував шукати компенсацію в ототожненні себе з чимось «великим». Таким великим і надійним, потужним і непереможним для багатьох на Донбасі став образ Росії».

Автор справді на численних прикладах показує, що абсолютна більшість донбасців не хотіла воювати. Але створена була відповідна атмосфера, коли ця більшість чекала «пришестя Росії». І хоча тут були українські патріоти, але їх була меншість і вони не мали підтримки ні з боку місцевої влади, ні навіть київської.

У книзі показано, як відбувалося захоплення в Луганську СБУ, облдержадміністрації, прокуратур, міліції. Це нагадувало поганий водевіль. Схема приблизно така: владці практично не чинять ніякого супротиву, вони, очевидно, отримавши за це певну мзду, здають приміщення бойовикам, якими реально керують завезені росіяни. Після цього в захоплених приміщеннях починається «ідейна» вакханалія, яка здебільшого супроводжується пияцтвом, а також люмпенською насолодою від влади. «Кисільний» Луганськ мовчав і спостерігав за цим водевілем, надіючись, що все це якось нормалізується. Не нормалізувалося. Сюди прийшла «Рас-с-і-і-я», яку закликали бойовики. Й почалася справжня війна, якої луганчани не хотіли. Але їх ніхто вже не питав.

У книзі є чимало цікавих фактів. Є там і чимало матеріалів для роздумів. І, власне, самих роздумів. Особливо, як на мене, вартим уваги є «інтерв’ю» з людиною, яку автор іменує Миколою Івановичем. У ньому фактично показана анатомія трагедії Донбасу.

Про книгу можна ще багато говорити. Але краще її прочитати. Хотілося, щоб це зробили якомога більше людей. А особливо тих, які знаходяться при владі.

Зі сподіванням на перемогу

Завершальну частину трилогії, «Катастрофа і тріумф», упорядником якої була Марія Семенченко, можна назвати оптимістичною трагедією. Тут і розповіді про окупацію Криму, іловайський котел, оборону Донецького аеропорту, і важкі бої під Дебальцевим, і про інші «будні війни». Багато тут крові, трагедій. Та, попри це, звучить оптимізм. Адже в нас є добровольці, які свідомо пішли на цю війну, є сильні духом воїни, які готові стояти до кінця, є волонтери, які фактично займаються тиловим забезпеченням армії й підтримують бойовий дух наших захисників. Ці люди вірять у перемогу й намагаються наблизити її.

Проте читаючи ці історії, починаєш розуміти, що справа не тільки й не стільки у ворогові, з яким ми воюємо. Справа в ненадійності нашого тилу, в тій прогнилій олігархічній системі, яку ми маємо. Доречно навести вміщені в книзі слова загиблого майора Віталія Постолакі із Закарпатської області. Він говорив: «Сьогодні десятки тисяч справжніх патріотів України взяли в руки зброю, щоб захищати Вітчизну від зовнішнього ворога. Тим часом наш внутрішній ворог, який маскується під державника, нищить її зсередини. Нищить корупцією, продажністю, обкраданням народу, байдужістю до тих, хто їх утримує і годує. Наша бригада, в якій служить багато закарпатців різних національностей, вважається однією з найбільш боєздатних у Збройних силах України.

Таким військовим формуванням можна лише гордитися. Про нас дбають волонтери, родичі, колишні колеги по цивільному життю. Однак ані голова ОДА, ані голова облради Закарпатської області, жоден народний чи обласний депутат від Закарпаття, жоден чиновник за ці півроку так і не наважився приїхати до нас, підтримати воїнів-земляків морально, подякувати хлопцям з Ужгорода і Мукачевого, Берегового і Тячева, з верховинських і притисянських сіл за нашу службу. Їм — не до нас. У них — турботи про «відкати» і «дерибани», «розпили» бюджету і лобіювання власного бізнесу. Ми, люди військові, усе це добре бачимо, розуміємо і робимо відповідні висновки». На жаль, додати до цього нічого. Це не тільки закарпатська, це – загальнодержавна проблема. Це той олігархічний котел, у якому ми зараз знаходимося. Чи вдасться нам вибратися нього? І скільки це буде вартувати життів?

Але будемо оптимістами. Ми – сильні. І це продемонструвала війна на Донбасі.

Петро Кралюк