13 серпня (треба ж було вибрати таке «благосне» число!) архієрейський собор Української православної церкви (УПЦ), насправді філії Руської православної церкви, обрав для себе намісника від Московського патріархату, або як його гордо іменують – предстоятеля. Хоча, насправді, предстоятелем УПЦ є московський патріарх Кіріл (Гундяєв). За нього вони й моляться під час богослужб.

Не хочу ставати в позу пророка, глаголити: я ж попереджав. Бо в своїх публікаціях у «передвиборний» період доводилося писати, що найбільш реальний кандидат на місце київського митрополита, сиріч «предстоятеля» УПЦ, є Онуфрій (Березовський). Та для цього не треба бути пророком. Достатньо елементарного аналізу ситуації.

По-перше, Онуфрій був місцеблюстителем київського митрополита, тобто де-юре виступав як глава УПЦ. Відповідно, в його руках зосереджувався церковно-адміністративний ресурс.

По-друге, цей владика неодноразово демонстрував свою проросійську позицію, зокрема, підтримував ідеї «русского мира», неадекватно відзивався про український Голодомор, тощо. Ставши місцеблюстителем Київської митрополії, він відверто підігрував Москві. Так що для Московського патріархату був своєю людиною. Тому Москва, що має чималі важелі впливу на УПЦ, якщо й активно не підтримувала цього ієрарха, то принаймні не чинила супротиву його обранню.

По-третє, в очах єпископату УПЦ Онуфрій постав як «спокійна людина», що не буде здійснювати радикальних кроків. А кому з ієрархів хочеться щось міняти. Їм «стабільності» хочеться. До того ж Онуфрій має ще імідж «молитвеника». Словом, для архієреїв УПЦ він був чи не найбільш прийнятною фігурою. Можна говорити й про інші чинники, які сприяли обранню Онуфрія.

Правда, деякі промосковські сили в УПЦ робили ставку на іншу кандидатуру – Антонія (Паканича). Можливо, Москву навіть більше влаштовувала сей владика. Московський вихованець, молодий, енергійний. Цей би міг «нареформувати» в УПЦ, зробити її ще більш промосковською. Не те що старенький Онуфрій. Але обставини для обрання Онуфрія виявилися не дуже добрі.

Деякі українські мас-медіа напередодні архієрейського собору розповіли, який то «благосний» чоловік є Антоній. Особливо постарався канал «1+1», на якому говорилося і про зв’язки Антонія з московським «сотоваріщами», а також з екс-президентом Януковичем. Тому робити ставку на нього було якось несмачно. Зрештою, і в середовищі єпископату УПЦ ставлення до Антонія було далеко неоднозначне. Молодий він для них та ранній. Та із амбіціями столичними. Краще вже провінціал Онуфрій.

Отже, архієрейський собор відбувся, «предстоятеля» обрали промосковського. Отже, чуда не сталося. Що далі буде? А нічого. Буде те, що й було.

«Предстоятель» іже зі своїм синодом і далі підігруватимуть Москві, донбаським сепаратистам (в устах Онуфрія – то «ополченці»), розбудовуватимуть в Україні «руський мир», пробуватимуть маргіналізувати в своїй церкві українські сили. Іноді, правда, робитимуть ніби якісь проукраїнській заяви й жести – нате вам, українці, відчепіться. Глаголитимуть про єдину православну церкву в нашій державі, не роблячи ніяких кроків до цієї єдності.

Їхні штатні пропагандисти, які щедро підгодовуються із церковного столу, розповідатимуть про небувалу цінність для української спільноти УПЦ (щось типу того – «загине УПЦ, то й загине Україна»), про велике українолюбство Онуфрія, про те, як він та керівництво УПЦ хочуть в Україні «єдиного православ’я». І як їм заважає благодіяти патріарх Філарет.

Бізнесменчики, які накралися по зав’язку і в яких гріхів, звиняйте за нецерковний вислів, «по самое немогу», і далі бігатимуть до «каноніческіх батюшок» з багатими «приношениями». В надії на те, що ті замолять гріхи і спасуть їх. Ні, панове-бізнесюки, не замолять і не спасуть, незважаючи на свою «канонічність».

А на місцях «каноніческі батюшки» розповідатимуть своїм прихожанам про те, що тільки їхня церква є спасенною, а хто не в цій церкві, то горітиме в геєні огненній, про братній російський народ, та й взагалі про те, що всі ми «русские». І, звісно молитимуться за патріарха Кіріла. А коли вдасться – то й за Путіна. Ще боротимуться ці батюшки зі всякою «скверною» – розкольниками, уніатами, ідентифікаційними кодами, медичними прививками, ювенальною юстицією і взагалі зі всім тим, що йде із Заходу.

Словом, як писав один православний письменник, сумно жити в цьому світі, панове. Направду, сумно.

Петро Кралюк