Якось ми й не помітили, що основний фронт нинішньої «гібридної війни», котра фактично вже стала світовою, перемістився із фронту донбаського на фронт тюркський. З кінця вересня цього року почалася блокада Криму з материкової частини України, організаторами якої є кримськотатарські активісти. На сьогодні вона не лише не припинена, а й набрала нових обертів – у її результаті знеструмлений Кримський «федеральний округ», який незаконно привласнила собі Росія.

24 листопада російський літак Су-24 був збитий турецькими винищувачами. Турецька влада заявила, що бомбардувальник вторгся в її повітряний простір. Результатом цього стала різка конфронтація між Росією й Туреччиною.

Звісно, можна «розтікатися мислію по древу» й гадати, що насправді за цим всім стоїть. Але факт залишається фактом – сьогодні «російський світ» ввійшов у стадію протистояння зі світом тюркським, принаймні його активною частиною. Що це значить для України?

Показово, що продовольча й енергетична блокада Криму, а також збиття турками російського літака викликало здебільшого позитивну реакцію в українському суспільстві. Спрацював принцип: ворог мого ворога – мій друг. З’явилося навіть відео, зняте українцями про військово-повітряні сили Туреччини, яке швидко на Ютубі набрало сотні тисяч переглядів. У відповідь турки зняли такий же ролик про Українські Збройні Сили. Чим не вияв українсько-турецької дружби?

Хоча, зрозуміло, реакція ця – поверхова. В Україні мало знають про Туреччину. Як і в Туреччині – про Україну. І це при тому, що історичні долі українців і турків були тісно переплетені протягом багатьох століть. Одні й другі не лише воювали, а й часто об’єднувалися проти спільних ворогів. У нас багато говорять про Переяславський договір Богдана Хмельницького з Росією, але забувають, що цей же Хмельницький уклав (і не один!) подібний договір з Османською імперією. Знають про союз Івана Мазепи з Швецією, але знову ж таки забувають, що тоді союзником цього гетьмана була й Туреччина. Про Кримське ханство, яке було її васалом, нема чого й говорити. Його історія – це фактично частина історії України. Але вона для багатьох українців – терра інкогніта.

Та й взагалі чи багато в нас знають, що чимало тюрків, кримських татар зокрема, асимілювалися в українському слов’янському середовищі? Так само, як і українці-слов’яни – в середовищі тюркському. Відома Роксолана – зовсім не виняток. Наприклад, найбільш відомий мислитель Османської імперії XVIIIст. Аккірмані походив з українських земель і, схоже, був слов’янського, власне українського, походження.

У нашій мові, культурі є чимало елементів, запозичених від тюркських народів. Як і в тюркських народів, зокрема кримських татар, елементів українських. Тут дивного нічого немає. Україна була пограниччям, де сходився слов’янський і тюркський світи. Таким вона залишається до сьогодні. Якщо розібратися, ми – це не лише частина світу слов’янського, європейського, а й частина світу тюркського. Цього не треба соромитися. Це потрібно використовувати.

Не можна сказати, що в українській суспільній думці не осмислювався тюркський чинник у наших змаганнях з Росією. Цікаві думки з цього приводу висловлював, наприклад, Тарас Бульба-Боровець – організатор української партизанської формації «Поліська Січ», яка діяла під час Другої світової війни. Боровець був не тільки талановитим командиром, а й блискучим письменником-публіцистом – людиною, яка вміла дивитися «в корінь». У нього є стаття «Україна і тюрки». Там зустрічаємо такі міркування: «Як буде розв’язана кримська проблема, ми сьогодні не знаємо. Фактом є те, що цю проблему буде колись примушена розв’язувати Україна з тюрками, а не хто інший. З таких причин ми повинні вже сьогодні ставитися до цієї проблеми як до нашої спільної справи. В першу чергу, ми повинні якнайактивніше всюди протестувати проти варварського геноциду над кримськими татарами». Це було написано в 1951 р.

На думку Боровця, союз українців та тюркських народів – запорука нашого успіху у боротьбі з імперськими зазіханнями Росії. До цієї теми Боровець звертався й у деяких інших своїх роботах, наприклад, у статті «Україна і Кавказ», що побачила світ у 1953 р.

На жаль, ці міркування зазначеного автора виявилися «непоміченими». Але як вони зараз актуально звучать!

До розпаду СРСР Туреччина була єдиною тюркською державою на карті світу (якщо не зважати на залежну від неї самопроголошену Турецька Республіка Північного Кіпру). Тепер же маємо низку тюркських пострадянських держав – Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан та Узбекистан. Відносини цих країн з Росією далеко не ідилічні. Фактично Азербайджан знаходиться в стані прихованого конфлікту з Росією через Нагірний Карабах. Окремі російські політики заявляють про територіальні претензії до Казахстану. Оскільки пострадянські тюркські держави підтримують близькі стосунки з етнічно й релігійно близькою їм Туреччиною (особливо це стосується Азербайджану), то в нинішньому російсько-турецькому конфлікті вони можуть стати на турецьку сторону. Схоже, в цих країнах наростатимуть протурецькі симпатії й незадоволення росіянами. Наскільки це зайде далеко – побачимо.

Також варто мати на увазі, що на території нинішньої Російської Федерації проживає чимало тюркських народів – на Північному Кавказі, Поволжі й у Сибірі. Звісно, народи ці різні. Різняться вони й рівнем своєї тюркської свідомості. Більшість з них зазнали сильної русифікації. Однак і їх не варто скидати з рахунків – передусім тюрків Північного Кавказу. Якщо російсько-турецький конфлікт зайде далеко, чи не стануть ці народи для російського керівництва «п’ятою колоною».

Як би не було, але Україна могла б використати нинішній конфлікт між Росією, з одного боку, та Туреччиною й кримськими татарами, з іншого. Чи буде це зроблено – час покаже. Але з тюркським світом нам варто дружити. Адже, схоже, Боровець мав рацію, коли писав у 1951 році: «Україна і тюркський світ – це велика антиімперіалістична сила». Звісно, під імперіалістичною силою він розумів Росію.

Петро Кралюк