Звісно, можна виходити із засади, що історію творить народ. І творити культ народу, точніше простолюду, як це робило чимало українських діячів ХІХ ст. Але інтелектуальну історію творить не простолюд. Для такого творення потрібен і певний рівень освіченості, й елітарності. Тому творцями української ідеї, базованої на козацькому міфі, були далеко не прості людини. Навіть Тарас Шевченко, який походив із селянського середовища, отримав чудову освіту в імперському Петербурзі й часто знаходився в середовищі освічених людей, зокрема дворян. Тому – як би це комусь не подобалось – українська ідея, а також новочасний український козацький міф виросли в дворянському, елітарному середовищі.

Хмельниччина не привела до встановлення «козацької рівності», як це дехто собі уявляв. Уже через кілька поколінь козацька старшина спромоглася узурпувати соціально-економічну позицію, що колись належала польській шляхті. Ця нова еліта так і не спромоглася вибудувати стосунків, які б забезпечили відносну єдність українського соціуму, оскільки була переважно зорієнтована на зовнішні сили. Ще з часів Хмельниччини старшина шукала собі «доброго покровителя», який би забезпечив їй безбідне існування. Тому вона, керуючись вузькокласовими чи навіть вузькоклановими інтересами, виявилася занадто віддаленою від козацького простолюду. Незважаючи на певні вияви непокори щодо російських монархів, старшина йшла на співпрацю з ними. Вона взяла активну участь у розбудові Російської імперії. Представники козацьких родів (Безбородьки, Кочубеї, Гудовичі, Трощинські та ін.) вливалися в ряди імперської еліти. Імперія, як не дивно, навіть стала для них соціальним ліфтом, завдяки якому вони отримали змогу «вибитися в люди». Наприклад, син реєстрового козака, Олексій Розум (Розумовський) став чоловіком імператриці Єлизавети, а його родичі зайняли високі становища в Петербурзі. Отож, козацька старшина відносно легко інтегрувалася в російське дворянство. Принаймні йти на відверту конфронтацію з імперською владою вона не збиралася. Більше того, деякі ідеологи старшини, наприклад Григорій Полетика, виступали за те, щоб не було гетьмана й гетьманської адміністрації, а старшина, маючи права шляхетства, безпосередньо підпорядковувалася імператорському двору.

Рівень освіченості серед козацької старшини був відносно високим. Її представники навчалися в Києво-Могилянській академії, колегіумах, що функціонували на теренах Гетьманщини (Чернігівський, Переяславський) та Слобожанщини (Харківський). Навчалися й за кордоном. Принаймні багато хто з них вкусив плодів просвітництва. Чимало освічених представників старшини почали розглядати полковий устрій в Гетьманщині як незадовільний й сподівалися його реформувати. Такі спроби, зокрема, робилися за часів гетьманства Кирила Розумовського. Правда, таке реформування не було здійснене. З часом деякі ідеологічні репрезентанти малоросійського дворянства, що походили зі старшини, почали трактувати козацтво, а також звичаї, традиції, пов’язані з ним, як анахронізм. Наприклад, це яскраво прослідковувалося в творчості Григорія Квітки-Основ’яненка (повісті «Пан Халявський», «Конотопська відьма»), частково в початковій частині «Енеїди» Івана Котляревського.

Проте вимальовувалася й інша тенденція, яку, на відміну від попередньої, «прогресивної», можна назвати «консервативною». Річ у тім, що надання козацькій старшині шляхетських прав відбувалося складно. Критерії імперського уряду щодо визнання українських чинів не були чіткими. Реєстрація українських дворян супроводжувалася різними зловживаннями: фальшуванням родоводів, підробкою документів та хабарями. Тому виник запит на історичне обґрунтування прав малоросійського дворянства. А тут без козацького міфу годі було обійтися. Чи не найкраще цей запит реалізувала «Історія русів». Звідси така величезна популярність цього твору серед малоросійського дворянства. Німецький мандрівник Йоганн Георг Коль, який побував у Малоросії, тобто на теренах колишньої Гетьманщини, в 1841 р., відзначав, що тут є деякі повіти, де майже в кожного місцевого поміщика знаходиться рукопис «Історії русів». Можливо, в цьому твердженні є певне перебільшення. Але щодо великої поширеності цього твору сумнівів немає.

Як не парадоксально, але зазначені тенденції, «прогресивна» та «консервативна», часто поєднувалися у поглядах окремих українських діячів того часу. Наприклад, у Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та інших. Навіть у «Історії русів», консерватизм, виражений у ідеалізації козацтва, поєднувався з ліберальними ідеями.

Для того, щоб «запрацювали» ідеї, потрібні не лише особистості, здатні їх продукувати. Потрібне ще середовище, де би ці ідеї знайшли своїх адептів. Потрібна також «атмосфера», яка б сприяла просуванню ідей у цьому середовищі.

Створення такого середовища для української ідеї в першій половині ХІХ століття було непростим завданням. Адже тогочасна українська еліта, зокрема малоросійське дворянство, уже не мала своїх державних інститутів. Те саме можна сказати й про інститути культурні. До того ж значна частина українських культурних діячів того періоду була відірвана від своїх коренів – вони жили й діяли в Петербурзі. Можна сказати навіть так: столиця Російської імперії стала чи не головним культурним осередком України. Тут виявився геній Тараса Шевченка. Тут реалізував себе як письменника Микола Гоголь. Хоча останнього не можна однозначно відносити до українських культурних діячів. Серед відомих українських петербуржців були Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш тощо.

Та все ж на українських землях, передусім на землях колишньої Гетьманщини, створювалися неформальні проукраїнські культурні осередки. Для них важливим питанням стало обґрунтування й захист прав малоросійського дворянства, що в кінцевому рахунку вело до пропаганди «козацької слави».

Одну з головних ролей у створенні сприятливих умов для поширення української ідеї відіграв князь Микола Рєпнін-Волконський (1778-1845). На жаль, цій особі в нашій історіографії приділено мало уваги. А шкода. Адже Рєпнін з 1816 по 1834 роки (протягом 18 років!) був малоросійським губернатором і йому підпорядковувалися терени колишньої Гетьманщини. Від його позиції й діяльності залежало чимало. Він, зважаючи на його російське аристократичне походження, міг би стати типовим імперським централізатором. Однак князь, радше, став «автономістом» і посприяв (свідомо чи несвідомо) розвитку українського руху.

Чому це так сталося? Ймовірно, спрацювала вдача цієї людини. Перебуваючи на тій чи іншій посаді, він вважав, що потрібно творити добро людям, піклуватися про їхній добробут. Саме так він діяв, коли займав посаду управителя Саксонії в 1813-1814 роках. Те саме можна сказати й про перебування його на посту малоросійського генерал-губернатора.

Тим паче, що дехто з місцевих малоросійських «автономістів» ладний був бачити в його особі можливу кандидатуру на гетьмана України. Адже після ліквідації Гетьманщини частина козацтва жила ілюзіями щодо її відновлення. Так, ходили чутки, ніби Катерина ІІ зробить гетьманом Петра Румянцева або Григорія Потьомкіна. Останнього, як уже говорилося, неофіційно іменували гетьманом. У період правління Павла І так думали про графа Івана Гудовича, який був одружений на дочці Кирила Розумовського. А потім цю традицію пов’язували з Рєпніним. Адже він одружився з онукою Розумовського.

Перебуваючи на посаді малоросійського генерал-губернатора, Рєпнін намагався відстоювати права місцевого дворянства. Але особливо заслуговує його діяльність щодо відновлення козацтва як військової та суспільної верстви України. Він відстоював право козацтва вільно розпоряджатися землями та успадковувати їх. Рєпнін подав до Сенату спеціальний рапорт про права козаків, які підтверджувалися історичними документами. Губернатор застерігав, що «заборона історичних прав малоосвіченого, але мужнього народу, який дбайливо ставиться до своєї власності, може викликати непередбачувані наслідки».

У 1830-1831 роках Рєпнін здійснив спробу відновити козацтво як військову одиницю. Князь передбачав не лише створення козацьких військових формувань, а й те, що козаки матимуть обмежену форму самоврядування. На жаль, і цей проект не став реальністю.

Через кілька років, у 1834 році, Рєпнін змушений був піти у відставку. Тут були різні причини. Але показово, що, як одну із причин, називали «автономізм» малоросійського губернатора.

Взагалі-то сумнівно вбачати в його особі переконаного «автономіста». Як би не було, князь проводив політику, яка визначалася в імперському Петербурзі (наприклад, за часів генерал-губернаторства Рєпніна відбувалася на ввіреній йому території уніфікація законодавства у відповідності до законів Російської імперії). Але, з іншого боку, він відстоював інтереси місцевого населення, зокрема козаків. І це дало певні результати – передусім у сфері культурній.

Саме за часів генерал-губернаторства Рєпніна з’являється й набуває поширення на теренах колишньої Гетьманщини «Історія русів». Чи мав князь стосунок до появи цього резонансного твору, сказати важко. Але проукраїнська атмосфера, створена ним у генерал-губернаторстві, могли сприяти і виникненню, й поширенню «Історії…» Показово, що в «Короткій записці про малоросійських козаків», написаній Репніним, він посилається на «Історію русів». Також посилання на цей твір є в «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, до написання якої князь мав безпосереднє відношення.

Рєпніну ми завдячуємо появою першої систематичної праці з історії України, адже він у 1816 році, ставши малоросійським генерал-губернатором, вмовив Бантиш-Каменського поїхати до Гетьманщини для написання цієї роботи, хоча той мав набагато цікавіші пропозиції – йому пропонували посаду аташе при російській дипломатичній службі в Неаполі. Рєпнін створив історику умови для роботи. Бантиш-Каменський зайняв посаду урядовця з особливих доручень при генерал-губернаторові, виконував деякий час обов’язки управителя канцелярії, залишаючись водночас на дипломатичній службі в Міністерстві закордонних справ. Він мав доступ до губернських архівів. Рєпнін також допоміг йому отримати матеріали з приватних архівів та колекцій. Без такого сприяння створення першого систематичного наративу з історії України було б проблематичним. Князь не лише ділився з істориком своїми думками щодо минулого України, а й був автором окремих фрагментів. Наприклад, його перу належить опис битви під Берестечком.

Звісно, Рєпнін знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав він і про призначення царем Олександром І в 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істориком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз у 1816 році, коли Рєпнін загітував Бантиш-Каменського взятися за написання історії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Карамзіна. Проект написання «Історії Малої Росії», яким опікувався князь, можна трактувати як таку собі регіональну альтернативу імперському історіографічному проекту. Інше питання, наскільки вдалою виявилася така альтернатива. Зенон Когут, відомий дослідник історії становлення модерної української нації, досить критично висловився на адресу цієї праці: «Бантиш-Каменський наслідував Карамзіна, брав матеріял із його твору і намагався писати у тому ж стилі. Як і праці Карамзіна, «Історія» Бантиш-Каменського описує лише політичні події та життя правителів. В інтерпретації немає і сліду критики царського централізму, характерної для історичних творів кінця XVIII століття або «Історії русів». Бантиш-Каменському у своїй праці вдалося знайти місце для України в імперській схемі, зробивши знання про Україну доступнішими. Проте в цілому історія Бантиш-Каменського була не більше як докладною історією однією з численних провінцій Росії».

Можна погодитись із такою оцінкою. Однак у цьому випадку важливо враховувати контекст. У певному сенсі, це було офіційне видання – адже воно готувалося під егідою малоросійського генерал-губернатора. Книга мала пройти цензуру. Тому вводити в її текст якісь автономістські моменти було недоречно. Через те «Історія Малої Росії» не виглядала так радикально, як «Історія русів» чи деякі інші твори з історії козаччини, що поширювалися в рукописах.

Рєпнін, проводячи централістську політику імперського Петербургу, звісно, не міг допустити, щоб написана під його керівництвом «Історія Малої Росії» не вписувалася в загальноросійську історію, офіційний варіант якої був підготовлений Карамзіним. До речі, в цій «Історії…» є чимало посилань на Карамзіна. Тому, на позір, вона виглядає, як історія однієї з провінцій Російської імперії.

Але це лише одна сторона медалі. Є інша. Уже говорилося, що «Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського варто трактувати як регіональну альтернативу «Історії…» Карамзіна. Рєпнін дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербургу. Адже при всій своїй «вписаності» в загальноросійську схему історії «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях. Варто також відзначити, що подібних регіональних історій в імперській Росії того часу не було створено.

«Історія…» Бантиш-Каменського в чотирьох частинах побачила світ у 1822 р. За життя історика ця праця була ще перевидана в 1830 і 1842 роках. Це свідчить і про певну популярність твору, і про те, що вона справила помітний вплив на формування бачення української історії як у самій Україні, так і загалом у імперській Росії.

Концепція історії України Бантиша-Каменського співзвучна з концепціями козацьких літописців, зокрема Грабянки й Величка. Автор маргіналізує в своїй книзі історію Київської Русі. Вона для нього не є важливою. Не є важливими для нього події, коли українські землі перебували в складі Великого князівства Литовського. «Справжня історія» в Бантиша-Каменського починається з появою козаччини, а особливо з того часу, коли вибухнуло повстання Хмельницького. Чимало уваги автор приділяє й опису Запорізької Січі.

Бантиш-Каменський, як і козацькі літописці, міфологізує козаків.

Характеризує їх як «безстрашних, відчайдушних воїнів, які прославили хоробрими ділами себе й свою вітчизну».

Попри недоліки «Історії Малої Росії» (домінування «козацькій історії», звернення уваги переважно на діяннях гетьманів, переобтяженість фактичним матеріалом, коли «із-за дерев не видно лісу», відверте русофільство, яке не давало можливості об’єктивно висвітлювати й оцінювати події), ця робота мала велике значення для формування української історичної свідомості. Вона продемонструвала, що Україна (переважно колишня Гетьманщина) має свою історію. І хоча остання вписується в історію загальноросійську, однак має свої особливості. Відповідно, можна було робити висновки, що Мала Росія повинна мати свій особливий статус. Звісно, такі висновки Бантиш-Каменський не робив. Але до них могли дійти його читачі.

Робота Бантиш-Каменського дала старт для творення систематичних наративів з історії України. Цю справу продовжив Микола Маркевич (1804-1860), який майже в той самий час, коли Бантиш-Каменський опублікував третє видання своєї «Історії…», в 1842-1843 роках випустив у Москві 5 томів своєї «Історії Малоросії». При її написанні історику теж допомагав Рєпнін, надаючи різноманітні матеріали.

Хоча праця Маркевич у деяких моментах повторяла роботу Бантиш-Каменського, вона стала помітним кроком у розвитку ідей українського «автономізму». Дотримуючись загальноприйнятої для російської імперської історіографії думки щодо єдності росіян та українців у давні часи, історик вважав, що росіяни були молодшими братами українців, що Південна Русь «відділившись від своїх молодших братів, населення Півночі, звільнилася від татарського ярма, взяла собі ім’я Малоросії, приєдналася до Литви, а згодом до Польщі, але нею правили власні удільні князі, нащадки Рюрика, та воєводи, визнані Литвою й польським королем». Звісно, Маркевич демонструє лояльність щодо Російської імперії, позитивно говорить про Переяславську раду, проте звертає увагу на конфлікти між українцями й росіянами, на їхню неприязнь.

«Історія Маркевича, – писав Зенон Когут, – була апогеєм української патріотичної дворянської історіографії. На противагу лінійному розвитку російської історії у Карамзіна, Маркевич підкреслював наявність двох ліній, української та російської, причому перша з них була давнішою».

Варто відзначити, що Маркевич підтримував дружні відносини з Тарасом Шевченком. Його історичні студії були відомі Кобзареві і він використовував їх при написанні своїх творів. Натомість, «Історія Малоросії» Маркевича викликала незадоволення в шовіністично налаштованих російських діячів, зокрема Віссаріона Бєлінського. Останній, критикуючи цю працю вважав, що оскільки Малоросія ніколи не була державою, то й своєї історії в строгому значенні цього слова не мала.

Рєпнін всіляко сприяв розвитку культурних інституцій на території колишньої Гетьманщини, передусім у Полтаві, де знаходився центр генерал-губернаторства. При його підтримці почав активно розвиватися Полтавський театр, директором якого певний час був Іван Котляревський. Останній, як відомо, написав для Полтавського театру дві п’єси – «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». З цих п’єс почалася історія нового українського театру. Котляревський підтримував тісні стосунки з Рєпніним, листувався з ним, повідомляв князя про справи Полтавського театру. Зі свого боку, Рєпнін допомагав Котляревському. За його сприянням у 1817 р. останній був підвищений до чину майора, був нагороджений перстнем з діамантом і почав отримувати щорічну пенсію в розмірі 500 рублів (доволі значна на той час сума). Князь також відіграв важливу роль у викупі відомого українського актора Михайла Щепкіна із кріпацтва.

Рєпнін також контактував з Миколою Гоголем. Останній часто гостював у нього за кордоном, у маєтку в Яготині й Одесі. Особлива тема – стосунки між Рєпніном та його сімейством і Тарасом Шевченком. Кобзар неодноразово у 1843-1845 роках відвідував Рєпніних у їхньому маєтку в Яготині, затримуючись там на тривалий період. Його пов’язували дружні стосунки з дочкою Рєпніна – Варварою. Вони залишалися сердечними друзями до кінця життя поета. Перебуваючи в Яготині, Шевченко мав можливість більш тісно познайомитися з освіченими українськими діячами колишньої Гетьманщини, які виношували ідеї «автономізму». Це не могло не вплинути на поета. Не виключено, що чимало українофільських ідей він почерпнув саме тут.

Загалом можемо констатувати, що завдяки Рєпніну на теренах колишньої Гетьманщини в першій третині ХІХ століттяпожвавилося українське культурне життя. Не без його участі тут сформувалася атмосфера, яка сприяла поширенню українофільських ідей, які часто пов’язувалися з козацькими міфами.

Петро Кралюк