Історія, точніше писання історії, історіографія завжди відігравали й будуть відігравати помітну роль у формуванні ідентичностей – кланових, державних, конфесійних, етнічних. Історіографія – це не стільки наука (хоча вона може використовувати наукові методи), скільки світоглядна дисципліна. Вона формує уявлення спільнот про своє місце в світі. Будучи зорієнтованою в минуле, історіографія насправді пропонує проекцію в майбутнє: мовляв, ми є такими, маємо такі здобутки, перемоги, а, отже, у нас є майбутнє і ми можемо багато чого досягти.

Певно, немає потреби говорити про роль історіографії в формуванні новочасних націй. Кожна з них мусить мати «свою історію», великі історичні наративи (переважно вони з’явилися в ХІХ та на початку ХХ століть). Закономірно, національні політики апелювали й апелюють до «своєї історії», використовуючи популярні стереотипи та міфи. Останні можуть стати засобом для здійснення агресивних, загарбницьких дій. Це, зокрема, спостерігалося в царській Росії, в Радянському Союзі, а також у нинішній Російській Федерації.

Міфологія російської історіографії активно формувалася в кінці XVIII– на початку ХІХ ст., коли йшло завершення формування Російської імперії. Її правителі з самого початку почали позиціонувати себе як представники православної та слов’янської (руської) держави. Хоча основні російські імперські міфи почали формуватися ще за правління Петра І, коли почала формуватися Російська імперія. Власне, тоді набуває значного поширення думка, що Російська імперія бере свій початок у давній Русі, столиця якої знаходилася в Києві. Це вилилось у ідею «російської єдності», яка, попри різні модифікації, була і є ідеологічним обґрунтуванням російської експансії.

Розглянемо її модифікації й те, як вона функціонувала.

Першу модифікацією можна назвати династичною. Династична ідея «російської єдності» досить непогано була представлена в «Київському Синопсисі» 1674 р. Правда, цей твір не мав на меті утверджувати згадувану ідею. Остання була потрібна авторам «Синопсису», щоб добитися певних привілеїв для Києво-Печерської лаври від московського царя. Але саме завдяки династичній ідеї «російської єдності» «Синопсис» набув популярності в імперській Росії. У XVIIIст. він став підручником історії в школах цієї держави.

Династична ідея зводилась до того, що в давньому Києві утвердилася династія, яка веде початок від князя Рюрика, котрий прийшов із півночі. Одним із найвідоміших представників цієї династії був князь Володимир – хреститель Русі. Однак феодальні усобиці, а потім татарська навала зруйнували Руську державу. І тоді династичний центр Русі перемістився до Москви. Саме тут осіли князі-династи, які вели свій родовід із Києва. А вже з Москви цей династичний центр перемістився до столиці Російської імперії – Санкт-Петербургу.

У російській історіографії для означення руських (російських) династів утвердилася назва Рюриковичі, хоча й вона в давніх джерелах не фігурувала. І взагалі проблематично виглядає пряма династична лінія від міфічного Рюрика до російської царської династії Романових. Є тут багато «темних моментів». Судячи з усього, ця династична лінія неодноразово переривалася. Проте це не завадило російській імперській владі, використовуючи роялістські уявлення, культивувати міф про Рюриковичів.

Є підстави вважати, що в останні роки XVIIIст. російська влада навіть вдалася до зачистки архівів, фальсифікації документів, а то й створення нових пам’яток. Робилося це для того, щоб створити «правильну історію» й обґрунтувати претензії Російської імперії на колишні землі Русі. Мовляв, Росії по праву мають належати не лише «великоруські території», а й землі Правобережної України й Білорусії, які колись входили до складу Давньоруської держави. Адже цими землями правили руські князі, спадкоємцями яких були московські царі, а зараз є російські імператори. Династична ідея «російської єдності» відіграла не останню роль у розділі Речі Посполитої. Адже із цієї ідеї випливало, що Росія не загарбувала чужі землі, а повертала те, що їй належало. Правда, не всі землі вдалося «повернути», зокрема Галичину й Карпатську Русь. Тому «повернення» цих земель на довгий час стало ідеєю фікс російської політики. На Галичині й Карпатській Русі в ХІХ – на початку ХХ ст. працювали російські агенти, не без підтримки Росії тут сформувався й активно діяв рух москвофілів, а під час Першої світової війни російські війська захопили Львів і частину Галичини.

У ХІХ ст. династична ідея «російської єдності» зазнала певної «націоналізації». З’явилася формула «православ’я, самодержавство, народність». Тобто династична влада перебуває в єдності з народом, а духовним їхнім інтегратором є православ’я. Під народом розумілися православні слов’яни – передусім великороси, а також малороси (українці) й білоруси. Тобто вважалося, що є один російський народ, який належить до однієї православної церкви і має одного самодержця – імператора російського. Між представниками цього народу існують певні відмінності, але вони не є значними, переважно мають етнографічний та регіональний характер. І цей народ, зрозуміло, має бути в одній державі.

Події Першої світової війни, а потім т.зв. «громадянська війна» розвіяли міф про єдиний російський народ. Незважаючи на тотальну русифікацію, в Україні виник потужний національний рух, який призвів до створення своєї держави. Свою державу створили й білоруси. І хоча ці народи не змогли зберегти власну державність, однак не рахуватися з їхніми національними прагненнями вже було неможливо.

Після означених подій на теренах колишньої царської Росії виник Союз Радянських Соціалістичних Республік. Керівники цієї держави ніби відмовилися від політики націоналізму (принаймні в формі старого російського імперського націоналізму) й почали реалізовувати політику т.зв. інтернаціоналізму. Згідно з цією політикою, СРСР подавався як зразок майбутньої федерації соціалістичних націй, де кожен народ має свою культуру (національну за формою, соціалістичну за змістом), має навіть свою державну автономію (квазі-державу), але входить до складу соціалістичної наддержави. Така ідеологія забезпечувала легітимізацію експансії: мовляв, СРСР має право «визволяти» інші народи від «гніту капіталістів» і приєднувати їх до федеративної держави «вільних» соціалістичних народів. Така політика інтернаціоналізму, здавалось би, забезпечувала кращі можливості для експансії.

Проте досить скоро радянські правителі зрозуміли, що ця політика не завжди є ефективною й почали звертатися до старих стереотипів російського імперського націоналізму, апелюючи до історії. Особливо це стало помітно перед Другою світовою війною і під час цієї війни. На ґрунті цього націоналізму в поєднанні з інтернаціоналізмом сформувалася теорія про «три братні східнослов’янські народи». Тут маємо другу модифікацію ідеї «російської єдності».

Згідно із зазначеною теорією, росіяни, українці та білоруси мають спільні корені, є етнічно близькими, також вони мають спільну історію і завжди прагнули до «возз’єднання». Відповідно, російський народ виступав у цій теорії як «старший брат», який завжди допомагав «молодшим братам».

Насправді, ця теорія була не менш міфічна, аніж династична ідея «російської єдності». Говорити про спільні етнічні корені росіян, українців та білорусів доволі проблематично. Якщо український етнос в основному сформувався на слов’янській основі з помітними тюркськими домішками, то російський переважно – на угро-фінській, а білоруський – на летто-литовській основі. При цьому предки росіян та білорусів зазнали сильної слов’янізації. І етнічно, і ментально – це різні народи. Хоча їхнє тривале перебування в складі одних державних організмів – спочатку Русі, а потім Російської імперії зблизили їх культурно. Ці народи переважно є православними, їхні мови сформувалися на слов’янській основі.

Теорія про «три братні східнослов’янські народи» з відповідною апеляцією до історії не лише «обґрунтовувала» етнічну легітимність Радянського Союзу, основою якого були ці народи, а й відіграла не останню роль у експансії Радянського Союзу на початку Другої світової війни. Напад СРСР на Польщу представлявся як «визвольний похід» Червоної армії на західноукраїнські й західнобілоруські землі й «возз’єднання» західних українців та західних білорусів зі своїми одноплемінниками й братами-росіянами.

У післявоєнній політиці Радянського Союзу моменти інтернаціоналізму поступово нівелювалися, натомість на перший план виходили моменти російського націоналізму. Відбувалася інтенсивна русифікація народів СРСР, передусім «братніх східнослов’янських народів». За часів правління генерального секретаря КПРС Леоніда Брежнєва навіть з’явилася доктрина «радянського народу», яка легітимізувала русифікацію народів СРСР.

Розпад Радянського Союзу поклав край цій доктрині, яка, за великим рахунком, так і не була реалізована. Нинішня Російська Федерація, яка вважає себе наступником СРСР, звісно, до неї не звертається. Натомість, її очільники знову почали апелювати до стереотипів імперського російського націоналізму, у т.ч. стереотипів історичних. Останнім часом на щит була піднята доктрина «русского мира». Хоча вона подається не як політична, а як духовна й культурна, але має відвертий експансіоністський характер. Цю доктрину правомірно вважати ще однією модифікацією ідеї «російської єдності».

Власне, доктрина «русского мира» зводиться до того, що росіяни, українці й білоруси – це представники однієї цивілізації, одного «мира», початки якого сягають часів Русі, коли відбулося Володимирове хрещення. Ця цивілізація є православною. Саме російському православ’ю в цій доктрині відводиться чи не найголовніше місце. Православ’я – це «духовние скрепы», які єднають росіян, українців та білорусів. Власне, ідеологи «русского мира» схильні ці три народи розглядати як один народ. А раз так, то вони мають бути в одному «мире», а ще краще – в одній державі.

«Оригінальним» моментом у доктрині «русского мира» можна вважати поєднання старих історичних міфологем часів царської Росії й міфологем радянських. З одного боку, спостерігається реанімація старих імперських символів, звеличення російської імперської «слави», навіть білогвардійщини, з іншого, апеляція до радянських уявлень про «Велику Вітчизняну війну» аж до реабілітації сталінізму. Взагалі звернення до радянських стереотипів про «Велику Вітчизняну» – це один з важливих моментів ідеологічної політики нинішнього російського керівництва.

Доктрина «русского мира», яка активно розкручувалася протягом останнього десятиліття як у Російській Федерації, так і в країнах СНД, була ні чим іншим як ідеологічною підготовкою та легітимізацією широкомасштабної експансії Росії щодо України й Білорусії. Через мас-медіа, а також структури Російської православної церкви постійно нав’язувалася думка про єдину «русскую цивилизацию», «русский мир» і єдиний «русский народ», який має спільну історію й, відповідно, спільне майбутнє. Цей народ є духоборцем, носієм високих моральних цінностей і протистоїть «гнилому» Заходу з його «занепадницькою» культурою.

Загарбання Криму, нинішня війна на Донбасі ідеологами «русского мира» розглядається як боротьба високоморальної й високодуховної російської цивілізації проти антиморального й антидуховного Заходу, передусім Сполучених Штатів Америки. Це ніби боротьба світлих сил із силами зла, антихриста.

Безперечно, доктрина «русского мира» мала і має на меті амбітні плани. Це не лише приєднання Криму, котрий трактується її ідеологами як «російська земля». Хоча, власне, Крим ніколи російською землею не був, у кращому випадку – він з ХІХ ст. став землею російських і російськомовних мігрантів. Доктрина «руського мира» була зорієнтована на загарбання східних та південних земель України, котрі її ідеологами почали трактуватися як Новоросія. Хоча сам цей термін, з історичної точки зору, має сумнівний характер. У царській Росії це було, радше, адміністративне поняття, яке так і не прижилося. Доктрина «русского мира» зорієнтована на підпорядкування й інших українських земель, а також Білорусії та північних («російських») районів Казахстану. Сумнівно, що її вдасться реалізувати. Однак те, що ця доктрина призвела і далі веде до кровопролиття заради задоволення імперських амбіцій нинішнього російського керівництва, можна не сумніватися.

Петро Кралюк