Перші роки незалежності України співпали з виходом на широку арену поетичної групи Бу-Ба-Бу, яку представляли Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак. У той час зазначена група користувалася неабиякою популярністю. Твори цих авторів виходили пристойними накладами, а їхні виступи відбувалися в різних куточках України.

Бубабісти здійснили своєрідну революцію в українській літературі. Вони відкинули не лише радянську естетику, а й естетику «щиро українську», «шароварну», так чи інакше пов’язану із сільським світосприйняттям, яке домінувало в українській культурі. Показово, що всі бубабісти були «дітьми міста» (народилися й жили у містах) І, відповідно, представляли міську культуру. Ця культура в їхній інтерпретації виявилася достатньо іронічна, подекуди навіть цинічна. Вона свідомо протиставлялася традиційній українській культурі. Це, своєю чергою, викликало негативну реакцію традиціоналістів, котрі навіть ладні були сприймати бубабістів як «ворогів українства».

За бубабістами закріпилася назва постмодерністи. Справді, в їхній творчості можна відшукати моменти, які дозволяють характеризувати їх саме так. Хоча самі бубабісти, передусім Андрухович, сприймали такі означення зі скепсисом.

Бубабістам була притаманна своєрідна «постмодерна іронія». Намагання, використовуючи традиційні символи, уявлення, подавати їх у іронічному світлі. Уже в силу цього, представники групи Бу-Ба-Бу не могли проігнорувати козацьку міфологію. Адже, по-перше, ця міфологія була достатньо поширеною й пов’язувалася з традиційними цінностями. По-друге, була вона дітищем сільської культури, до якої бубабісти знаходилися в опозиції.

Проте не можна сказати, що зазначені автори стали радикальними критиками козацької міфології. Остання трактувалася як національна, патріотична цінність. А бубабісти, попри свою іронію, стояли на патріотичних українських позиціях. Уже це змушувало їх толерантно ставитися до козацької міфології.

Іронізування над традиційною українською національною ідеєю й пов’язаною з нею козацькою міфологією зустрічаємо у оповіданні Ірванця «Львівська брама». Один із героїв твору, пан Юзьо, передає іншому герою, від імені якого ведеться оповідь, пакунок з написом «Українська ідея». Пан Юзьо так говорить про неї: «Вона, як відомо, не спрацювала, ну принаймні так було оголошено громадянам… Ой, не раджу вам заглядати досередини. Ніц доброго ви там не побачите… Її треба сприймати та споживати саме так, не розгортаючи. Як ідею в цілому, не беручи до уваги складових… Я її вже списав за актом як таку, у якої вичерпався термін використання». Тут маємо натяк на відомий вислів Леоніда Кучми, який сказав, що українська національна ідея не спрацювала. Автор ніби підтверджує цю думку, натякаючи, що ця ідея з таким архаїчним наповненням, яке вона має, спрацювати не зможе. Тому, мовляв, не варто дивитися на її складники.

Українську ідею герой має доставити зі Львова, чи не найбільш національно свідомого українського міста, до Києва, столиці України, де національний дух особливо не виявляється. І саме в Києві необхідно позбутися пакунка з українською ідеєю.

Герой хоче втопити пакунок у Дніпрі. Це теж показово. Адже Дніпро – один із найбільших національних символів України. То де ж топити українську ідею, як не в цій річці? Коли герой кидає пакунок у воду, той рветься. З нього випадають різні речі: «Я нахилився й не без огиди підібрав із тротуару продірявлений череп, укритий м’яким рідким заростом, як на кокосовому горісі, руків’я шаблі з уламком леза, якусь засмальцьовану книжечку в м’якій палітурці, кілька жовтих кісток». Книжечка виявляється «Кобзарем», правда на російській мові.

Іранець прямо не говорить, що українська ідея головно складалася зі спорохнілих козацьких символів – козацького черепа з оселедцем та зламаної козацької шаблі. Але це зрозуміло навіть пересічному читачеві. І це можна потрактувати в тому сенсі, що козацтво давно відійшло в минуле й зараз практично не має ніякого значення. Відповідно, українська ідея, базована на козацькій міфології, не має шансів спрацювати.

Твором бубабістів, де козацька тема постає в усій красі, можна вважати вірш Андруховича «Козак Ямайка». Уже одна назва чого вартує! У ній переінакшується ім’я популярного козацького персонажа, який із Мамая стає Ямайкою.

Андрухович ніби «глобалізує» чи «постмодернізує» козацьку тему. Щось подібне бачимо у Вінграновського в романі

«Северин Наливайко», в якому українські козаки спілкуються з китайцями. Взагалі подібні «постмодернізації» трапляються в сучасній українській літературі. Інша річ , що в Андруховича ця «постмодернізація» виглядає дуже радикально. Козак не просто спілкується з представниками «екзотичних» народів, а й переноситься в нетипову для нього, «екзотичну» ситуацію. Ямайка опиняється серед піратів Латинської Америки. Не знаю, що тут спрацювало більше, чи ерудиція, чи інтуїція Андруховича, але поміщаючи свого героя в таке середовище, він «не згрішив» проти історичної правди. Так, деякі сучасні дослідники знаходять чимало спільних рис між козацькими й піратськими спільнотами.

Варто навести повністю «Козака Ямайку», щоб показати, як Андрухович «грається» козацькими символами:

«о скільки конику-братику крутих чудасій на світі

дивився б допоки круки очей не вип'ють

а мало

по сей бік багама-мама

по той бік пальми гаїті

і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало

і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари

якого лисого чорта з яких попідземних фаун

та й зрадили нас у битві морські косарі корсари

а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун

а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром

а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне

дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром

і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне

кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком

кажу йому схаменися кажу покайся паскудо

невже коли ти з європи то вже не єси чоловіком

якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо

а дік то химерна штучка плекає папугу пугу

плеще мене позаплічно заламує руки в горі

оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу

to be or not to be каже і булькає I'm sorry

невільницю каже маю зі шкірою мов какао

купи сизокрилий орле маркотно ж без господині

город засівати не конче прицмокує так лукаво

город на ній проростає

тютюн ананаси дині

наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша

тільки ж ярму не дається шия моя душа

та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку

конику мій невірнику апостоле мій хома

піду на зорю вечірню

зріжу цукрову сопілку

сяду над океаном

та вже мене і нема».

Як не дивно, цей «екзотичний» вірш досить точно передає козацький характер. Принаймні набагато точніше, аніж «правильні» романи й повісті про козацтво. Є тут і «екзистенційна туга», і козацька «закинутість» у світі та «самотність», й водночас козацьке молодецтво, яке, очевидно, є намаганням подолати «тугу існування». Це молодецтво виражається в бажанні взяти «блаженний фрітаун», де є гарні дівчата, що стали черницями, і золото коморне. Однак козаку це не вдається, про міські багатства він може лише помріяти, а сам живе в бунгало (ну, майже як у козацькому курені). Тобто йде протиставлення міста («за муром») й «природного життя» (в даному випадку – в бунгало). Цікаво обіграна у вірші й сексуальна тема. Козак Ямайка –

одинокий, не має дружини, сім’ї.

Хоча мріє про гарних дівчат. А ось пірат Дік прагне підсунути йому невільницю за гроші. Чи не є це натяком на работоргівлю, яка існувала серед козаків? І нарешті сакраментальна фраза, яку говорить козак Ямайка пірату Діку: «невже коли ти з європи то вже не єси чоловіком». Знову ж таки, чи не є це натяком на антиєвропейськість козаків, на те, що вони не сприймають Європу, що європейці для них «не є людьми»?

Загалом же бубабісти не концентрувалися на козацькій темі. Для них вона не була актуальною. Радше, маргінальною, на яку хіба що принагідно можна було звертати увагу.

Перші роки незалежності України співпали з виходом на широку арену поетичної групи Бу-Ба-Бу, яку представляли Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак. У той час зазначена група користувалася неабиякою популярністю. Твори цих авторів виходили пристойними накладами, а їхні виступи відбувалися в різних куточках України.

Бубабісти здійснили своєрідну революцію в українській літературі. Вони відкинули не лише радянську естетику, а й естетику «щиро українську», «шароварну», так чи інакше пов’язану із сільським світосприйняттям, яке домінувало в українській культурі. Показово, що всі бубабісти були «дітьми міста» (народилися й жили у містах) І, відповідно, представляли міську культуру. Ця культура в їхній інтерпретації виявилася достатньо іронічна, подекуди навіть цинічна. Вона свідомо протиставлялася традиційній українській культурі. Це, в свою чергу, викликало негативну реакцію традиціоналістів, котрі навіть ладні були сприймати бубабістів як «ворогів українства».

За бубабістами закріпилася назва постмодерністи. Справді, в їхній творчості можна відшукати моменти, які дозволяють характеризувати їх саме так. Хоча самі бубабісти, передусім Андрухович, сприймали такі означення зі скепсисом.

Бубабістам була притаманна своєрідна «постмодерна іронія». Намагання, використовуючи традиційні символи, уявлення, подавати їх у іронічному світлі. Уже в силу цього, представники групи Бу-Ба-Бу не могли проігнорувати козацьку міфологію. Адже, по-перше, ця міфологія була достатньо поширеною й пов’язувалася з традиційними цінностями. По-друге, була вона дітищем сільської культури, до якої бубабісти знаходилися в опозиції.

Проте не можна сказати, що зазначені автори стали радикальними критиками козацької міфології. Остання трактувалася як національна, патріотична цінність. А бубабісти, попри свою іронію, стояли на патріотичних українських позиціях. Уже це змушувало їх толерантно ставитися до козацької міфології.

Іронізування над традиційною українською національною ідеєю й пов’язаною з нею козацькою міфологією зустрічаємо у оповіданні Ірванця «Львівська брама». Один із героїв твору, пан Юзьо, передає іншому герою, від імені якого ведеться оповідь, пакунок з написом «Українська ідея». Пан Юзьо так говорить про неї: «Вона, як відомо, не спрацювала, ну принаймні так було оголошено громадянам… Ой, не раджу вам заглядати досередини. Ніц доброго ви там не побачите… Її треба сприймати та споживати саме так, не розгортаючи. Як ідею в цілому, не беручи до уваги складових… Я її вже списав за актом як таку, у якої вичерпався термін використання». Тут маємо натяк на відомий вислів Леоніда Кучми, який сказав, що українська національна ідея не спрацювала. Автор ніби підтверджує цю думку, натякаючи, що ця ідея з таким архаїчним наповненням, яке вона має, спрацювати не зможе. Тому, мовляв, не варто дивитися на її складники.

Українську ідею герой має доставити зі Львова, чи не найбільш національно свідомого українського міста, до Києва, столиці України, де національний дух особливо не виявляється. І саме в Києві необхідно позбутися пакунка з українською ідеєю.

Герой хоче втопити пакунок у Дніпрі. Це теж показово. Адже Дніпро – один із найбільших національних символів України. То де ж топити українську ідею, як не в цій річці? Коли герой кидає пакунок у воду, той рветься. З нього випадають різні речі: «Я нахилився й не без огиди підібрав із тротуару продірявлений череп, укритий м’яким рідким заростом, як на кокосовому горісі, руків’я шаблі з уламком леза, якусь засмальцьовану книжечку в м’якій палітурці, кілька жовтих кісток». Книжечка виявляється «Кобзарем», правда на російській мові.

Іранець прямо не говорить, що українська ідея головно складалася зі спорохнілих козацьких символів – козацького черепа з оселедцем та зламаної козацької шаблі. Але це зрозуміло навіть пересічному читачеві. І це можна потрактувати в тому сенсі, що козацтво давно відійшло в минуле й зараз практично не має ніякого значення. Відповідно, українська ідея, базована на козацькій міфології, не має шансів спрацювати.

Твором бубабістів, де козацька тема постає в усій красі, можна вважати вірш Андруховича «Козак Ямайка». Уже одна назва чого вартує! У ній переінакшується ім’я популярного козацького персонажа, який із Мамая стає Ямайкою.

Андрухович ніби «глобалізує» чи «постмодернізує» козацьку тему. Щось подібне бачимо у Вінграновського в романі

«Северин Наливайко», в якому українські козаки спілкуються з китайцями. Взагалі подібні «постмодернізації» трапляються в сучасній українській літературі. Інша річ , що в Андруховича ця «постмодернізація» виглядає дуже радикально. Козак не просто спілкується з представниками «екзотичних» народів, а й переноситься в нетипову для нього, «екзотичну» ситуацію. Ямайка опиняється серед піратів Латинської Америки. Не знаю, що тут спрацювало більше, чи ерудиція, чи інтуїція Андруховича, але поміщаючи свого героя в таке середовище, він «не згрішив» проти історичної правди. Так, деякі сучасні дослідники знаходять чимало спільних рис між козацькими й піратськими спільнотами.

Варто навести повністю «Козака Ямайку», щоб показати, як Андрухович «грається» козацькими символами:

«о скільки конику-братику крутих чудасій на світі

дивився б допоки круки очей не вип'ють

а мало

по сей бік багама-мама

по той бік пальми гаїті

і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало

і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари

якого лисого чорта з яких попідземних фаун

та й зрадили нас у битві морські косарі корсари

а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун

а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром

а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне

дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром

і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне

кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком

кажу йому схаменися кажу покайся паскудо

невже коли ти з європи то вже не єси чоловіком

якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо

а дік то химерна штучка плекає папугу пугу

плеще мене позаплічно заламує руки в горі

оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу

to be or not to be каже і булькає I'm sorry

невільницю каже маю зі шкірою мов какао

купи сизокрилий орле маркотно ж без господині

город засівати не конче прицмокує так лукаво

город на ній проростає

тютюн ананаси дині

наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша

тільки ж ярму не дається шия моя душа

та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку

конику мій невірнику апостоле мій хома

піду на зорю вечірню

зріжу цукрову сопілку

сяду над океаном

та вже мене і нема».

Як не дивно, цей «екзотичний» вірш досить точно передає козацький характер. Принаймні набагато точніше, аніж «правильні» романи й повісті про козацтво. Є тут і «екзистенційна туга», і козацька «закинутість» у світі та «самотність», й водночас козацьке молодецтво, яке, очевидно, є намаганням подолати «тугу існування». Це молодецтво виражається в бажанні взяти «блаженний фрітаун», де є гарні дівчата, що стали черницями, і золото коморне. Однак козаку це не вдається, про міські багатства він може лише помріяти, а сам живе в бунгало (ну, майже як у козацькому курені). Тобто йде протиставлення міста («за муром») й «природного життя» (в даному випадку – в бунгало). Цікаво обіграна у вірші й сексуальна тема. Козак Ямайка –

одинокий, не має дружини, сім’ї.

Хоча мріє про гарних дівчат. А ось пірат Дік прагне підсунути йому невільницю за гроші. Чи не є це натяком на работоргівлю, яка існувала серед козаків? І нарешті сакраментальна фраза, яку говорить козак Ямайка пірату Діку: «невже коли ти з європи то вже не єси чоловіком». Знову ж таки, чи не є це натяком на антиєвропейськість козаків, на те, що вони не сприймають Європу, що європейці для них «не є людьми»?

Загалом же бубабісти не концентрувалися на козацькій темі. Для них вона не була актуальною. Радше, маргінальною, на яку хіба що принагідно можна було звертати увагу.