Попри те, що православне духовенство України, зокрема ієрархи, досить стримано ставилися до повстання під проводом Хмельницького й до самої особи гетьмана, із церковного середовища походить твір, який всіляко прославляв Хмельниччину. Правда, походив цей твір не з православного церковного середовища України, а із середовища православного духовенства Османської імперії. Мається на увазі Щоденник Петра Халебського.

Декілька слів про цього автора та його творіння. Народився Павло Халебський (інші варіанти – Алепський, Алеппський) (араб. – Булос ібн аз-Заїм аль-Халебі) близько 1627 р. в місті Халебі, яке було важливим політичним і культурним центром Сирії. Належав він до сирійських арабів, його рідною мовою був місцевий діалект арабської мови, яким і був написаний його твір.

Батько Павла, Юсеф (? – 1672), був священиком Сірійської православної (мелькітської) церкви. Його дружина померла незадовго після народження Павла. Після її смерті Юзеф, що взяв священицьке ім’я Іоанн, став ченцем у монастирі Мар Саба. У жовтня 1635 р. його висвятили на митрополита халебського (під іменем Мелетій), а в листопаді 1647 р. в Дамаску обрали на патріарха антіохійського (під іменем Макарія).

Павло одержав певну освіту й робив духовну кар’єру під опікою батька. 1647 р., незадовго після того, як останнього обрали патріархом, Павла висвятили на архідиякона, в чині якого він перебував аж до смерті. Під час архідияконства Павло був секретарем свого батька-патріарха.

Важливою проблемою Антіохійського патріархату, як, зрештою, і всіх інших східних патріархатів, у той час була нестача коштів. Макарій вирішив відвідати Московію, щоб зібрати там матеріальну допомогу і поправити фінансове становище свого патріархату. У цьому теж не було нічого дивного. Подібні вояжі до Московії стали звичними для ієрархів православних церков, що знаходилися під владою турків. При цьому не варто забувати, що Макарій та інші східні патріархи були підданими турецького султана й проводити політику, вигідну турецькій владі. Не секрет, що під час Хмельниччини на теренах України опинилися деякі православні ієрархи з Османської імперії, які своїми діями провокували козаків на війну з владою Речі Посполитої. Тому цілком закономірно, що Макарій та його оточення поділяли погляди цих священнослужителів. Це й знайшло відображення в Щоденнику Петра Халебського.

У червні 1654 р., уже після Переяславської ради, Макарій разом зі своїм сином Павлом опинилися на українських землях, слідуючи до Москви. Назад вони поверталися в 1656 р. Опис подорожі Україною – один із фрагментів Щоденника Павла Халебського.

Вояж до Московії мав для Макарія непогані наслідки. Він не лише погасив борги патріархату, а й розпочав значне церковне будівництво. Грошові надходження поставили цього ієрарха в залежність від московської влади. У грудні 1666 р. Макарій взяв участь у церковному соборі, який позбавив московського патріарха Никона його сану. Повертаючись назад із Москви додому, Макарій утратив свого сина Павла. Останній помер у Грузії, десь у першій половині 1669 р.

Але Павло залишив після себе Щоденник, який прославив і його, і батька.

Цей твір з арабської був перекладений англійською («The travels of Macarius», Лондон, 1836), російською («Путешествие антиохийского патриарха Макария», Москва, 1896—99) та румунською мовами. Власне, українського перекладу Щоденника немає – лише перекладені окремі уривки, які стосуються України.

Після написання цей твір, як бачимо, довго «пролежав у шухляді», тому не міг справити вплив на формування козацької міфології XVII – XVIII ст. Правда, будучи опублікованим, Щоденник став популярним у колах українських козакофілів. Саме з цього твору черпаються різні свідчення, які дають можливість представити козацтво в надзвичайно позитивному плані.

Проте Щоденник цікавий для нас в дещо іншому аспекті. У ньому так чи інакше знайшли відображення уявлення щодо повстання під проводом Хмельницького серед східних ієрархів, які «працювали з Україною», проводячи тут відповідну протурецьку й промосковську політику (ці політичні орієнтації на той час загалом співпадали). Вказані уявлення, зазнавши певної трансформації, набули поширення в козацькому літописанні XVIII ст. Чи це є випадково? І чи не заклали східні ієрархи, які стали частими гостями в Україні під час Хмельниччини, певні ідеологеми, котрі пізніше дали знати про себе?

Ведучи мову про Щоденник Павла Халебського, варто відзначити кілька моментів. По-перше, в ньому зустрічаємо не лише описи певних об’єктів та подій, є тут і деякі розмірковування, оцінки, тобто представлена «філософія автора». По-друге, описуючи чужі країни, в т.ч. українські землі, Павло Халебський, сформований у близькосхідному культурному середовищі, далеко не завжди розумів їх. Часто вдавався до перебільшень, неадекватних оцінок. Наприклад, в одному місці Павло, говорячи про численні втрати людей під час Хмельниччини, пише про козаків таке: «Та, попри все це, вони чисельні, як мурашки, і незліченніші від зірок. Можна подумати, що жінки козацькі заходять у тяж по три-чотири рази на рік і повивають по троє-четверо немовлят. А вся справа в тому, як нам казали, що вода в цій країні помічна для жінок, не полишає жодної безплідною, властивості цієї води добре відомі й досліджені» (Павло Халебський. Україна – земля козаків. – К., 2008. – С. 94). Подібних «свідчень» у Щоденнику Павла Халебського можна знайти чимало. Тому варто обережно ставитися до фактів, що наводяться в згаданому творі. Наприклад, доволі розтиражованим в українській літературі є твердження Павла про високу освіченість населення України: «…усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні пісне співи…». При цьому він заявляє, ніби кількість освічених зросла якраз під час Хмельниччини (Там само. – С. 25-26). Звісно, якщо порівнювати вкрай плачевний стан освіченості серед сирійських християн з освіченістю населення тогочасної України, то воно буде на користь останньої. При українських православних церквах існували школи-дяківки, де давалися ази грамотності, були й школи вищого типу в містах, наприклад Києво-Могилянська академія. Проте говорити про всезагальну освіченість – то занадто. Тим більше стверджувати, що за часів Хмельниччини зросла грамотність українського населення. Адже саме в цей час чимало шкіл припинило свою роботу, наприклад, у стані занепаду опинилася згадувана Києво-Могилянська академія.

У Щоденнику Павло Халебський проводить думку, ніби релігійні утиски козаків стали головною причиною Хмельниччини. Помітна його відверта неприязнь до поляків (ляхів), зате спостерігаємо позитивне ставлення і до турків, і до московітів. Він пише: «А чого я називаю ляхів проклятими? Та тому, що вони повелися мерзенніше, ніж лукаві ідолопоклонники, завдаючи мук щирим християнам, аби знищити саме ім’я православним. Нехай увічнить Бог володарювання турків навіки-віків! Вони-бо тільки беруть харадж (данину з не мусульманського населення Османської імперії – П.К.). і не втручаються у справи віри, чи буде вона нусайрітська (нусайріти – течія мусульман-шиїтів – П.К.), іудейська чи самарянська (течія, що відокремилась від юдейської релігії – П.К.). А ці прокляті не задовольнялися хараджем і десятиною з братів Христових, яких вони тримали в рабстві, а віддавали їх у наругу ворогам Христовим – жорстоким іудеям… Вони не тільки забороняли їм будувати храми й проганяти панотців, які знали таємниці віри, а й ґвалтували їхніх благочестивих дружин і доньок. Бог, бачачи їхню пихатість, підступність і жорстокість у ставленні до своїх братів-християн, послав на них свого вірного слугу та раба Хмельницького, котрий помстився їм, завдав рішучого удару їхньому чванству та гонорові і їхньою поразкою потішив ворогів їхніх, піддав їх приниженню, презирству…» (Там само. – С. 26-27).

У іншому фрагменті, де йдеться про підкорення українських земель полякам, зустрічаємо таке: «…вони не задовольнилися хараджем і десятиною з них, а стали віддавати їх у власність іудеям і вірменам і врешті дійшли до наруги над їхніми дружинами й доньками, отож козаки, які були державцями і володарями, зробилися рабами клятих іудеїв» (Там само. – С. 39). До речі, Павло Халебський, на відміну від пізніших козацьких літописців, звинувачував у релігійних утисках православних не лише юдеїв, але також вірмен. Насправді, такі звинувачення щодо останніх дуже сумнівні. Але треба враховувати, що громади Вірменської церкви функціонували на Близькому Сході, зокрема в Сирії, й фактично конкурували з православними. Звідси антивірменська спрямованість автора Щоденника.

Головними конфесійними ворогами козаків, вважав Павло Халебський, були католики, передусім єзуїти: «…козаки мусили слухати звернені до них казання ксьондзів-єзуїтів, які прагнули усіх православних винищити й поробити їх прихильниками Папи. Сорок років тому вони дійшли до того, що зруйнували всі їхні церкви, припинивши в них службу Божу, і у своєму безбожництві й тиранстві навіть спалили митрополита козацької землі вкупі з одинадцятьма єпископами та панотцями, підсмажуючи на вогні на залізних прутах, – безчестя і жахи, яких не творили ідолопоклонники» (Там само. – С. 39-40).

Наведені міркування варто прокоментувати. По-перше, Павло Халебський поширює міф про те, що в Османській імперії існує більша віротерпимість, аніж у Речі Посполитій. Подібні погляди поширювався в середовищі деяких українських православних письменників-полемістів. Насправді, такі уявлення були далеким від реалій. В Османській імперії здійснювалася цілеспрямована політика ісламізації населення й маргіналізації неісламських релігій, у т.ч. православ’я. Для цього використовувалися фінансові механізми, які призводили до критичного матеріального стану неісламські течії. Турецькі султани також втручалися в церковні справи, скидаючи неугодних їм православних ієрархів і наставляючи лояльних священнослужителів. У результаті такої політики східні православні церкви, які знаходилися на теренах Османської імперії, опинилися у вкрай плачевному стані, про що, зокрема, писав Мелетій Смотрицький у своєму творі «Апологія».

Щодо Речі Посполитої, то тут існував доволі демократичний устрій, а в плані релігійному ця держава вважалася однією з найбільш віротерпимих держав у Європі. Тому розповіді про спалення православного митрополита, церковних ієрархів та священнослужителів – це вигадка, яка не має нічого спільного з реальністю.

Не без того, що в Речі Посполитій виникали конфлікти на конфесійному ґрунті, відбувалися релігійні конверсії, але говорити про жорстоке переслідування православних, як це робить Павло Халебський, немає підстав. Тим паче, що православна церква в Речі Посполитій мала цілком легальний статус й володіла значними маєтностями.

Кидається в очі не лише антипольська, але й антиюдейська спрямованість Щоденника Павла Халебського. У бідах козаків він звинувачую не лише поляків, але також юдеїв. А в окремих випадках – ще вірменів. Юдеї, за словами Павла Халебського, позабирали в оренду православні храми, вимагаючи від віруючих плати. Безперечно, такі факти траплялися. Адже окремі шляхтичі віддавали православні храми, які були їхньою власністю, в оренду євреям. Проте і Павло Халебський, і пізніше козацькі літописці свідомо перебільшували значення цього чинника, концентруючи увагу на конфесійних аспектах Хмельниччини.

У Щоденнику проводиться думка, ніби Хмельницького послав козакам сам Бог для їхнього «спасіння». Ця ідея «богопосланості» гетьмана пізніше також зустрічається в козацьких літописах та іншій козацькій літературі.

У творі є намагання ідеалізувати козаків, у т.ч. їхнього гетьмана Хмельницького. Це чи не перша спроба апологетики цього козацького ватажка. Козаки ж постають як вмілі воїни, що разом з татарами, завдають поразок «проклятим ляхам». Татари теж представлені в плані позитивному, хоча говориться про їхню жадібність, яка призводила до того, що вони відступали від союзу з козаками.

Але головним позитивом козаків, вважає Павло Халебський, є їхня набожність. Правда, автор Щоденника, відзначаючи про цю рису, звертав увагу переважно на речі суто обрядові. Наприклад, він говорить, що в «козацьких церквах» немає лавок і під час богослужіння віруючі увесь час стоять. Це стомлює людей, але якраз саме довготривале стояння, на думку Павла Халебського, і є виявом глибокої набожності. У одному місці він пише: «Ти міг би, читачу, бачити, як стоять вони в церкві незворушно, наче камінні. Ми ж тяженько страждали від утоми, аж душа нам краялася від знемоги і млости. Але з їхнього боку… ми бачили надзвичайні набожність, богобоязливість і смиренність» (Там само. – С. 78).

Павло Халебський позитивно трактує входження українських земель до складу Московської держави (пізніше це саме бачимо в козацьких літописців). «Як татари неситі відділилися від Хмеля, – читаємо в Щоденнику, – гетьман знову бив чолом цареві московському, аби той прийняв під свою руку. Справу нарешті було залагоджено за сприянням патріарха (мається на увазі єрусалимський патріарх Паїсій, який певний час перебував при Богдані Хмельницькому – П. К.) та завдяки прихильности московітів до православної віри. Цар обдарував Хмеля та всіх його вельмож царськими каптанами й зробив його князем за вагою його держави. Потім він одіслав двох воєвод із шістдесятьма тисячами війська до міста Києва. Вони збудували довкола нього укріплення й міцно утвердилися у фортеці, щоб відбивати напади ляхів на козаків. Цар записав на службу сорок тисяч козаків зі щорічною платнею від скарбниці, приєднавши їх до свого війська» (Там само. – С. 47). Позитивно говорить Павло Халебський й про те, що в православних церквах України моляться й згадують московського царя Олексія (Там само. – С. 30).

У Щоденнику Павло Халебський подав кілька міфологем, що потім набули поширення в козацьких літописах. Передусім це представлення козаків як захисників православної віри від посягань католиків та юдеїв. Відповідно, повстання під проводом Богдана Хмельницького розглядається як реакція на утиски з боку цих іновірців. Маємо також у творі ідеалізацію козаків як людей лицарських і навіть трактування їх як «божих воїнів». Також ідеалізується їхній гетьман Хмельницький.

Павло Халебський намагається трактувати в позитивному плані союз українських козаків та кримських татар. Мовляв, завдяки цьому союзу вдавалося бити «клятих ляхів», що, безперечно, з позиції цього автора, є благодіянням. І, звісно, великим позитивом є приєднання козацької України до «єдиновірної Москви».

Петро Кралюк