Традиційно вважається, що нова українська література починається із «Енеїди» Івана Котляревського. Мовляв, він надрукував перший (чи один із перших) творів розмовною українською мовою. Насправді, це не зовсім так. Зафіксовані на письмі твори «живою» українською мовою були відомі набагато раніше. Наприклад, із XVI ст. дійшли до нас написані нею Пересопницьке Євангеліє, різні учительні Євангелія, вірш «Хто йдеш мимо…» У XVIІ ст. був уже надрукований перший твір розмовною українською мовою – «Трагедія руська», у XVIІІ ст. цією мовою друкувалися книги в Почаєві.

Проте можна погодитися, що нова українська література почалася від «Енеїди» Котляревського – твору високого рівня, який помітно перевершував усі твори, писані розмовною українською мовою, які з’явилися до того часу. З одного боку, це діатриба, де пародіюється відомий класичний твір – Віргілієва «Енеїда». Проте це не лише пародія. У творі Котляревського говориться про серйозні речі, але говориться з гумором. З іншого боку, «Енеїда» – твір «реалістичний». Тут йдеться про українське життя кінця XVIІІ – початку ХІХ ст. – хай навіть у дещо викривленому гумористичному дусі.

При цьому переважно висвітлюються реалії життя українського козацтва. Навіть можна говорити, що «Енеїда» – твір про українське козацтво. Але не козакофільський.

Щоб зрозуміти ставлення Котляревського до козацтва, варто звернутися до біографії письменника. Народився він у Полтаві. Як відомо, Полтавщина була «традиційним» козацьким регіоном, який входив до складу Гетьманщини. При чому це був регіон, де в середовищі козацтва були сильні проросійські впливи. Сам же Котляревський дотримувався лояльного ставлення до російської імперської влади, тривалий час перебував на службі в неї.

Освіту письменник здобув у духовній семінарії, але священиком не став. Деякий час працював канцеляристом, домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах. Перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку. Дослужився до чину штабс-капітана. Під час походу Наполеона Бонапарта на Росію в 1812 році сформував на Полтавщині 5-ий козачий полк, за що отримав чин майора. У останні роки життя працював у Полтаві наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян», а також попечителем «богоугодних» закладів.

Як бачимо, Котляревський, в силу свого становища, мусив був демонструвати лояльність до Російської імперії. Тому «спокійно» поставився до ліквідації Запорізької Січі.

Саму ж поему «Енеїда», перші три частини якої були надруковані в 1798 році, можна сприймати як своєрідну оповідь про ліквідацію Січі, алегорією якої є руйнування античної Трої, й пошук козаками, названими троянцями, нових земель. На це робиться натяк буквально в перших рядках твору:

«Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П'ятами з Трої накивав».

Котляревський вказує на неосілий, «кочівницький характер» козаків. Вони, знявшись із одного місця, легко приживаються в іншому. Так, опинившись у чужих краях:

«Зо всіми миттю побратались,

Посватались і покумались,

Мов зроду тутечка жили;

Хто мав к чому яку кебету,

Такого той шукав бенькету,

Всі веремію підняли».

Описуючи діяння Енея та його товаришів, Котляревський малює портрет «типового» козака. Це людина, яка не проти погуляти, добре поїсти й випити. У «Енеїді» не раз зустрічаються сцени гучних козацьких застіль, коли око тішить різноманіття страв, а горілка ллється рікою. Ось так, наприклад, описується їхнє гуляння в Карфагені у Дідони:

«Щодень було у них похмілля,

Пилась горілка, як вода;

Щодень бенькети, мов весілля,

Всі п'яні, хоть посуньсь куда».

Або ще один образок такого штибу:

«До дуру всі тоді пили.

Ввесь день весело прогуляли

І п'яні спати полягали;

Енея ж ледве повели.

Еней на піч забрався спати,

Зарився в просо, там і ліг;

А хто схотів, побрів до хати,

А хто в хлівець, а хто під стіг.

А деякі так так хлиснули,

Що де упали – там заснули,

Сопли, харчали і хропли;

А добрі молодці кружали,

Поки аж півні заспівали, –

Що здужали, то все тягли».

Або ж ось ще одна сцена абсурдної гулянки, яка закінчується для її учасників важким похміллям:

«Енея заболіли ноги,

Не чув ні рук, ні голови;

Напали з хмелю перелоги,

Опухли очі, як в сови,

І весь обдувся, як барило,

Було на світі все немило,

Мисліте по землі писав.

З нудьги охляв і ізнемігся,

В одежі ліг і не роздігся,

Під лавкою до світа спав.

Прокинувшися, ввесь трусився,

За серце ссало, мов глисти;

Перевертався і нудився,

Не здужав голови звести,

Поки не випив півквартівки

З імбером пінної горілки

І кухля сирівцю не втер.

З-під лавки виліз і струхнувся,

Закашляв, чхнув і стрепенувся:

«Давайте, - крикнув, - пить тепер».

Ці абсурдні гулянки – наче спроба втекти від реальності, перетворити буття в забуття. Для Енея та його козаків головне – не отримати насолоду, а «втратити голову». Гулянки, як правило, супроводжуються «культурними розвагами», які можуть викликати хіба що іронію:

«Еней наш роздоброхотався,

Ігрища вздумав завести,

І п'яний зараз розкричався,

Щоб перебійців привести.

У вікон школярі співали,

Халяндри циганки скакали,

Іграли в кобзи і сліпці;

Були тут разні чути крики,

Водили в городі музики

Моторні, п'яні молодці».

Правда, козацька культура не зводилася лише до такого «п’яного примітиву». Існувала й більш висока культура, своєрідний козацький епос. Репертуар цього епосу виглядав приблизно так:

«Гребці і весла положили,

Та сидя люлечки курили

І кургикали пісеньок:

Козацьких, гарних, запорозьких,

А які знали, то московських

Вигадовали бриденьок.

Про Сагайдачного співали,

Либонь співали і про С і ч,

Як в пікінери набирали,

Я к мандровав козак всю ніч;

Полтавську славили Шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в поход;

Як під Бендер'ю воювали,

Без галушок як помирали,

Колись як був голодний год».

Варто звернути увагу на деякі аспекти цього репертуару. Все таки Котляревський жив у той час, коли козацький фольклор ще не починали записувати й обробляти. Тоді він зберігався в «первозданному вигляді». І тому цікаво, як цей фольклор сприймався письменником. Судячи з означеного репертуару, у ньому запорозькі пісні поєднувалися з «московськими бриденьками». Тобто можемо говорити про певний його «московський» шар. Закономірно, в козацькому фольклорі одними з центральних були пісні про Січ. Котляревський не згадує пісень про Хмельницького. Зате говорить про твори, в яких оспівується Сагайдачний. Пізніші збирачі фольклору чомусь не записали таких пісень. Записана була лише одна пісня про Сагайдачного. Та й та має сумнівний характер. Є, як бачимо, й згадка про фольклорні твори, в яких прославлялася перемога над шведами в Полтавській битві. Це ще одне свідчення існування москвофільства в козацькому фольклорі. Згадані також пісні про походи на Молдавію. Хоча не дуже зрозуміло, про які, власне, походи тут йдеться.

Окрім фольклорної культури, в козаків існувала ще культура писемна, осередками якої були як школи-дяківки, де вивчалася церковнослов’янська грамота, так і більш «високі» школи, де вчили латину. Про цю освіту Котляревський писав таке:

«Еней тут зараз взяв догадку,

Велів побігти до дяків,

Купить Піярськую граматку,

Полуставців, октоїхів;

І всіх зачав сам мордовати,

Поверху, по словам складати

Латинську тму, мну, здо, тло…»

Ця освіта, з одного боку, постає як «мордування», з іншого, вона переважно дає людям показну вченість, що не має практичного значення:

«Еней від них не одступався,

Тройчаткою всіх приганяв;

І хто хоть трохи ліновався,

Тому субітки і давав.

За тиждень так лацину взнали,

Що вже з Енеєм розмовляли

І говорили все на ус:

Енея звали Енеусом,

Уже не паном - домінусом,

Себе ж то звали – троянус».

У поемі маємо пародіювання такої вченості. Так, наводиться промова троянців, пересипана латинізмами. З іронією про подібну освіту говорить Григорій Квітка-Основ’яненко в своїх творах, зокрема в повісті «Пан Халявський». Така вченість була відносно поширеним явищем в українському суспільстві в кінці XVIII – на початку ХІХ ст., в тому числі й серед козаків. Правда, це був уже вчорашній день. Важко говорити про якусь велику цінність такої вченості. Тому освічені люди (як, наприклад, Котляревський) з іронією ставилися до неї.

Щодо самих козаків, то вони постають у «Енеїді» як гультяї, люди без певних занять. Дідона так звертається до них:

«Відкіль такі се гольтіпаки?

Чи рибу з Дону везете?

Чи, може, виходці-бурлаки?

Куди, прочане, ви йдете?

Який вас враг сюди направив?

І хто до города причалив?

Яка ж ватага розбишак!"

Не відзначаються козаки, зокрема їхній вождь, моральністю. Наприклад, Еней хоче втекти від Дідони, яка чимало допомогла йому й троянцям, не попередивши її про це. То така «дяка» за її благодіяння. Дідона ж, довідавшись про наміри Енея, вичитує його, вказуючи на злиденність свого кавалера:

«Згадай, який прийшов до мене,

Що ні сорочки не було;

І постолів чорт мав у тебе,

В кишені ж пусто, аж гуло;

Чи знав ти, що такеє гроші?

Мав без матні одні холоші,

І тілько слава, що в штанах;

Та й те порвалось і побилось,

Аж глянуть сором, так світилось;

Свитина вся була в латках».

Дізнавшись про смерть своєї подруги Дідони, яка закінчила життя самогубством, спаливши себе, Еней особливо не переймається. Принаймні це для нього не трагедія, а «звичайний випадок», на який не варто звертати особливу увагу:

«Сказав: «Нехай їй вічне царство,

Мені же довголітнє панство,

І щоб друга вдова найшлась!»

Словом, Еней прагматично ставиться до жіноцтва – якщо сьогодні втрачає жінку, то завтра може знайти іншу. І взагалі жінок козаки не тішать своєю увагою. У «Енеїді» розповідається, ніби троянці наказали дружинам стерегти човни, а самі подалися гуляти. Жінки тим часом:

«В кружку сердешні сі сиділи

І кисло на море гляділи,

Бо їх не кликали гулять,

Де чоловіки їх гуляли,

Медок, сивушку попивали

Без просипу неділь із п'ять.

Дівчата з лиха горювали,

Нудило тяжко молодиць;

Лиш слинку з голоду ковтали,

Як хочеться кому кислиць.

Своїх троянців проклинали,

Що через їх так горювали,

Дівки кричали на весь рот:

«Щоб їм хотілось так гуляти,

Я к хочеться нам дівовати,

Коли б замордовав їх чорт».

У «Енеїді» є фрагмент, де говориться не лише про байдужо-зневажливе ставлення козаків до жіноцтва, а й дається вкрай негативна характеристика Запорізької Січі. Остання порівнюється зі «смирительними домами». Так, Зевс, звертаючись до богинь, які не слухаються його, каже:

«Або оддам вас на роботу,

Запру в смирительних домах,

Там виженуть із вас охоту

Содомить на землі в людях.

Або я лучшу кару знаю,

Ось як богинь я укараю:

Пошлю вас в Запорізьку Січ;

Там ваших каверз не вважають

Жінок там на тютюн міняють,

Вдень п'яні сплять, а крадуть вніч».

Але ці вади козацтва, про які говорить Котляревський, це лише одна сторона медалі. Є й інша. Козаки постають як люди військові. Непевність їхнього становища, коли в будь-який момент може чекати смерть, і визначає їхнє легковажне, гультіпацьке ставлення до життя. Козаки ж при потребі можуть ставати героями, захисниками вітчизни:

«Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильнійша од гармат,

Там жизнь - алтин, а смерть - копійка,

Там лицар - всякий парубійка,

Козак там чортові не брат».

Наприкінці «Енеїди» зустрічаємо навіть апологетику Гетьманщини – маємо ідилічну картинку із зображенням козацьких полків:

«Так вічной пам'яти бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто війско шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись;

Так славниї полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках було, як мак цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть».

Або ще таке:

«Було полковник так Лубенський

Колись к Полтаві полк веде,

Під земляні полтавські вали

(Де шведи голови поклали)

Полтаву-матушку спасать…»

Загалом під час створення «Енеїди», яке розтягнулося на багато років, відбулася еволюція ставлення Котляревського до козацтва. У перших частинах воно критичне й іронічне. Козацтво для письменника – анахронізм, який все ж намагається себе зберегти. Козаки зображуються людьми, інтереси яких є примітивними і зводяться до того, щоб наїстися, напитися, добряче гульнути з молодицями. Нічого героїчного й високого в їхньому житті немає. Розваги козацькі примітивні, а культура – відстала. Маємо також негативне ставлення Котляревського до Запорізької Січі.

Але в заключних частинах спостерігаємо вже певну переорієнтацію письменника в цьому питанні. Зберігаючи загалом негативне ставлення до Запорізької Січі, Котляревський позитивно говорить про козацтво Гетьманщини. Останнє замальовується в ідилічно-ностальгічному дусі. Щось подібне бачимо в «Історії русів». Тому вважалося, що письменник відновив «козацьку славу».

Еволюція ставлення Котляревського до козаччини, що простежується в «Енеїді», це – відображення такої ж еволюції малоросійського дворянства, яке виросло із козацької старшини. Значною мірою інтегрувавшись у державну систему Російської імперії, його представники звисока дивилися на «нецивілізоване» козацтво. Для них, людей, які вкусили плодів просвітництва, воно було чимось низьким, таким, що відходить у минуле. Але проходив час, головокружіння від імперської інтеграції миналося. Конкуренція за владу в імперії була сильною. Малоросійське дворянство поступово почало втрачати позиції. Воно починає «замикатися в собі». У його середовищі поширюються ідеї автономізму. Набуває популярності звернення до козацького минулого, передусім до історії Гетьманщини, її героїзація. Ця тенденція отримає розвиток, зазнає трансформації і навіть стає одним із центральних моментів у генезисі новочасної української національної свідомості.

Кралюк Петро