Семерій Наливайко (для більшості відомий він як Северин) є чи не найяскравішою і водночас чи не найзагадковішою фігурою української історії кінця ХVI ст. Про нього складали легенди. Він фігурував у козацьких літописах, відомій «Історії русів». У контексті козацького міфу осмислювали його діяння Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Кондратій Рилєєв, у пізніші часи — Іван Ле, Микола Вінграновський та інші.

Загалом же про історичного Наливайка мало маємо інформації. Не знаємо навіть, де він народився. Хоча в енциклопедичних та довідкових виданнях безапеляційно заявляється, що батьківщиною Наливайка є містечко Гусятин на Поділлі (зараз районний центр Тернопільської області). Ця версія ґрунтується на згадці самого Наливайка про те, що його батька магнат Мартин Калиновський побив до смерті. Ось як про це він говорить у листі до короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ: «…пан Калиновський батькові мойому, якого одного я мав, без жадної на те причини ребра поколотив, а після того мордування отця мого звів зі світу». Справді, центром володінь зазначеного магната було містечко Гусятин. Однак ні в самого Наливайка, ні в інших авторів кінця ХVI — початку ХVIІ ст. не знаходимо тверджень, що Гусятин був батьківщиною цього козацького героя.

Немає визначеності щодо імені Наливайка. Хоча зараз «загальноприйнятим» є вживання імені Северин, проте воно видається сумнівним. Відомі українські дослідники більш обережно використовували це ім’я. Наприклад, М. Грушевський в одних випадках подавав ім’я Северин, у інших — Семерій. У Івана Франка Наливайко фігурує як Семен. Щодо автентичних джерел, листів самого Наливайка до польського короля Сигізмунда ІІІ, то в них він підписувався як Семерій чи Семексій. У поемі Симона Пекаліда «Про Острозьку війну» Наливайко іменується Семерином. Зустрічаються й інші написання його імені в різних документах кінця ХVI — початку ХVIІ ст.

– Северин, Северіан, Семен, Шимон. Однак найбільш автентичним видається Семерій. Саме так його й іменуватимемо.

Про Наливайка знаємо переважно з подій 1594—1596 рр., коли він зумів створити своє козацьке військо і здійснити з ним походи на турецькі землі в Північному Причорномор’ї, в Молдавію, Угорщину, на Поділля, Волинь і Білорусію. Ось як, наприклад, розповідав Наливайко в згаданому листі королеві Сигізмунду ІІІ про свої походи на терени, що належали Оттоманській Порті: «…в землю ми неприятельську під Килію пустилися…, під Тегинею до штурму пішли і місто, за Божою поміччю, діставши, поганців немалу кількість повитинали, а частину живцем узяли. Місто спаливши, на замок ми покусилися йти, якого здобути не змогли, і пустилися в загони, п’ятсот і кільканадцять сіл вогнем внівеч обернули, поганців немало погубили, ясиру, турків, туркень, татар і татарок 4000 піймали». Цей опис виглядає як типова «козацька забава». Здійснюється напад на турецькі й татарські поселення, їхнє розграбування, беруться полонені, які стають ясиром.

Правда, у війську Наливайка були не «класичні» козаки, які жили на Запоріжжі. Тут маємо козаків «свавільних», котрі згрупувалися навколо Наливайка як харизматичного ватажка. Сам же Наливайко мав непрості стосунки із запорізькими козаками. Йому пригадували те, що він брав участь у розгромі козацького повстання під проводом Косинського. До речі, в поемі Пекаліда «Про Острозьку війну» автор навіть звертає увагу на те, як Наливайко громив козаків. Зрештою, в таборі під Солоницею саме запорожці видали Наливайка польському гетьману Станіславу Жолкевському. Дії ж самого Наливайка, на перший погляд, не дуже вписувалися в межі «традиційного» козацького повстання. Відомо, що Семерій деякий час знаходився на службі в князя Василя-Костянтина Острозького, підтримував дипломатичні зносини із імператором Священної Римської імперії Рудольфом ІІ, правителями придунайських князівств, виступав як їхній військовий союзник у боротьбі з турками й татарами. Словом, разом зі своїми козаками був учасником непростих політичних ігор, що велися в той час у Центрально-Східній Європі.

Сумнівно, що Наливайко був «зовсім простого» походження. Навіть та скупа інформація, яку ми маємо про нього, дає можливість зробити певні висновки щодо соціального статусу Семерія. Свідчення самого Наливайка про конфлікт його батька з магнатом Калиновським, дає підстави говорити, що походив він, очевидно, із родини землевласників (найімовірніше дрібних шляхтичів, яким важко було протистояти багатому пану).

Сім’я Наливайків ніби після смерті свого глави перебралася до Острога під покровительство князя Василя-Костянтина Острозького. Старший брат Семерія Даміан (Дем’ян) навіть зробив блискучу кар’єру при дворі цього «некоронованого короля Русі». Імовірно, закінчивши Острозьку академію, Даміан став однією з головних фігур Острозького релігійно-культурного осередку. Йому приписують підготовку до друку й написання передмов до низки видань, авторство твору «Лямент княжат Острозьких» (1604), упорядкування виразів із Біблії та праць отців церкви в збірці «Лекції словенські…» тощо. Цікаво відзначити, що в цих творах тема козацтва відсутня. Хоча, здавалось би, брат відомого козацького ватажка мав би звертатися до цієї теми. Документи також свідчать, що Даміан був священиком соборної Богоявленської церкви в Острозі. Безсумнівно, ця людина була наближеною до князя Василя-Костянтина Острозького.

Очевидно, Семерій теж навчався в Острозькій академії. Його листи, які дійшли до нас, зокрема згадуваний лист до короля Сигізмунда ІІІ, показують, що людина, яка надсилала їх, мала набути відносно високий на той час рівень освіченості.

Ми не знаємо, хто став протектором Наливайків, завдячуючи якій вони опинилися в Острозі під опікую князя Острозького. Можливо, це був Герасим Смотрицький – редактор Острозької Біблії, один з перших ректорів Острозької академії. Він походив з Поділля й деякий час був писарем у Кам’янці-Подільському. Цікавим є повідомлення польського хроніста Йоахима Бєльського, що Семерій Наливайко був родом із цього міста. Можливо, Смотрицький знав Наливайків та опікувався ними після смерті їхнього годувальника. Звідси зрозумілими стають успіхи Даміана на культурно-освітній ниві. Він фактично продовжив справу Смотрицького, відстоюючи православно-консервативні погляди.

Щодо Семерія, то він, схоже, не збирався робити кар’єру священика й інтелектуала, як його брат. Тому вирішив податися на Січ. Власне, мотиви цього вчинку нам не є відомими. Про перебування на Січі свідчив сам Семерій у згаданому листі до короля Сигізмунда ІІІ: «Бавився я з молодих літ за багатьох гетьманів козацьких, на багатьох місцях у землях ворожих козацьким хлібом, а коли його милість пан воєвода київський, покривджений від небіжчика Косинського, супроти козаків підняв війну, я воєводою київським був на цю службу вжитий; підрядившись і пообіцявши цнотливим словом, служив йому, як мені належало, лицарськи досить пристойно і вагомо». Отже, після перебування на Січі Семерій повернувся в Острог і служив у надвірному війську князя Василя-Костянтина Острозького.

У згадуваній поемі Симона Пекаліда «Про Острозьку війну», як уже говорилося, йдеться про Наливайка. Імовірно, автор цього твору знав Семерія. У розповіді про битву під П’яткою, де військо князів Острозьких перемогло козаків Косинського, читаємо: «Семерин уже трупами всюди / Землю встелив». Цю згадку можна трактувати в тому сенсі, що Наливайко був умілим воїном.

Участь Семерія в придушенні козацького повстання під проводом Косинського стало «чорною плямою» в його біографії. Для запорожців він так і не став своїм. І вони намагалися дистанціюватися від нього.

Наливайко виходить на військово-політичну арену як достатньо самостійна фігура в 1594 році. Тоді він формально полишає службу в князя Острозького й організовує на Поділлі загін нереєстрових козаків. На чолі козацьких загонів у 1594—1595 рр. він йде у похід в Молдавію, а також на землі у гирлі Подунав’я, які контролювалися турками. Здійснювалися ці походи за домовленостями із австрійським імператором Рудольфом ІІ і підтримувалися римським папою. Імовірно, вони мали підтримку також з боку князя Острозького. Адже ці походи стримували експансію татар і турків на землі України. Що об’єктивно було в інтересах волинського можновладця. Військо своє Наливайко збирав у маєтностях цього князя. Треба мати на увазі й те, що Острозькі підтримували контакти із австрійським імператорським двором, а в плані політичному дотримувалися проавстрійської орієнтації.

На жаль, до нас не дійшло чимало документів, які б пролили світло на діяльність Наливайка. Але ті, які збереглися, та й сама логіка речей говорять на користь того, що Семерій став учасником антитурецької політичної гри, яку вели князі Острозькі (Василь-Костянтин, його син Януш) та імператорський двір Рудольфа ІІ. У той час Річ Посполита намагалася дотримуватися нейтралітету з Туреччиною. Князі Острозькі, вступивши у відкритий конфлікт із турками, могли створити собі чимало проблем із керівництвом Речі Посполитої. Тому вони вдалися до таємної гри, давши можливість своєму вірному слузі набирати військо, яке б могло здійснювати походи проти турків на боці австрійського імператора.

Весною 1594 р. поширилися чутки про підготовку великого татарського походу, який мав пройти українськими землями. Наливайко, аби завадити цьому, зібрав «свавільне» військо в кількості близько двох тисяч осіб. Було там чимало людей, які хотіли спробувати військового щастя, сподіваючись на легку здобич. Хоча, згідно заяв Семерія, були там і люди, що служили Речі Посполитій, тобто професійні вояки.

На початку червня Наливайко здійснив успішний рейд назустріч татарам уздовж лівого берега Дністра. Йому вдалося взяти місто Паркани (Прескань) та Ягорлик, що знаходилися під владою турків, а також забрати близько трьох тисяч коней, які, ймовірно, були підготовлені для татарського походу. У середині червня Семерій повернувся на Брацлавщину з великою здобиччю. І тоді відрядив своїх послів на Запоріжжя, закликаючи до спільного походу проти турків.

Правда, запорожці зустріли посланців Наливайка без особливого ентузіазму. Вони не могли забути йому участь у кампанії проти Косинського. Та все ж між сторонами було досягнуто порозуміння. Якраз у той час на Запоріжжі перебував Еріх Лясота, посол австрійського імператора, який мав схилити запорожців до війни з татарами.

У 1594 р. Наливайко здійснив ще два успішних походи на територію турецьких земель у нижньому Подунав’ї, а також на Молдову (Волощину). У результаті цих походів кардинально змінилася ситуація в Дунайських князівствах. Вони розірвали союзні відносини з Оттоманською Портою і перейшли на бік Австрії.

Весною і влітку 1595 р. Наливайко здійснив похід на турецькі землі Подунав’я в Угорщину. Окремі козацькі загони, воюючи проти турків, доходили аж до Болгарії.

Між походами на чужі території козаки Наливайка перебували на українських землях, зокрема на Поділлі. Після повернення Наливайка з походу проти турків восени 1995 р. йому разом із козаками стало складно діяти в цьому регіоні. У той час Річ Посполита, яка й так стояла осторонь антитурецької боротьби європейських народів, уклала мир із Оттоманською Портою. Наливайківців фактично відрізали від театру воєнних дій. А бази на Поділлі, де перебували козаки, зайняло польське кварцяне військо. У такій ситуації в кінці 1595-го – на початку 1596 р. Семерій зі своїми загонами здійснив рейд Волинню, Поліссям та білоруськими землями. При цьому він та його козаки, добуваючи собі провіант, чинили грабунки, вимагали викупу від міщан і т.д. Ці дії Наливайко трактував як «добування жовнірського хліба».

Можливо, під час цього рейду він виконував деякі завдання князя Острозького, розправляючись із його противниками. Загалом Семерій зі своїм військом добряче дошкуляв шляхті. Відповідно, його почали трактувати як небезпечного розбійника й ворога держави.

Перебуваючи на Поліссі, у січні 1596 р. Наливайко написав згаданого листа королю Сигізмунду ІІІ, який ми цитували. У ньому козацький ватажок намагався представити себе як лояльного підданого короля, який не чинив шкоди Речі Посполитій, навпаки, сприяв захисту її земель. До речі, лист був підписаний так: «Вашої Королівської Милості пана нашого Милостивого вірні, правдиво готові слуги, Семексій Наливайко, гетьман, і все рицарство, рукою власною». Звісно, було в цьому листі й чимало дипломатії, бажання прикрасити деякі речі, намагання представити себе в найкращому світлі.

До цього листа були додані т.зв. «Кондиції», тобто пропозиції щодо вирішення козацького питання. Документ цікавий у багатьох відношеннях, тому є сенс навести й розглянути його. На самому початку Наливайко, демонструючи лояльність, дає зрозуміти, що цей проект одним із своїх головних завдань має на меті «вгамувати свавілля козаків»:

«Для того, щоб погамувати свавілля козаків: різних гетьманів, на кілька частин розірваних, перед тим у Короні, Великому князівстві Литовському ніколи не було, через що великі шкоди від них гірше, ніж від ворога, діються у державах короля, Його Милості, і втрата скарбові, а велика неслава Річі Посполитій і королю, Його Милості».

Можна говорити, що ці слова – елемент дипломатичної гри Наливайка. Це справді так. У нього були свої інтереси, плани. Однак, судячи з листа, Наливайко давав відносно об’єктивну оцінку ситуації. Мовляв, козаки не мають одного проводу і не є контрольованими. Через це діються «великі шкоди».

Тобто, як бачимо, пропонувалося переформатування козацьких територій. Згідно цих пропозицій, Дніпровський Низ, який межував із Кримським ханством, втрачав своє першорядне значення. Натомість, таке значення набували приграничні із Молдавією й Туреччиною території. Не можна сказати, що це було щось принципово нове. Ще до Наливайка були спроби перенести на ці терени центр українського козацтва. Така «козацька зона», створена на цих землях, відкривала значні можливості для експансії на Молдавію та турецькі володіння в західній частині Північного Причорномор’я, а також могла би стати заборолом від наїздів татар на Поділля, Волинь та Галичину. Подібні плани цілком відповідали інтересам князя Острозького.

Говорячи про створення окремої «козацької зони», Наливайко писав, що вона буде без «свавільних козаків». Наскільки він у це вірив – інша справа. Але принаймні декларував таке:

«Щодо всіх свавільних козаків, яких у реєстрі своєму під юрисдикцією не буду мати, згідно із сеймовою постановою, на їхню силу, рушивши своєю, битву їм дати і обернути в прах маю, не даючи змоги шкодити обом державам Вашої Королівської Милості, а інших значніших до короля, Його Милості, а тим, що незначні, як селянство, ніс і вуха їм відтинаючи, до свого війська не допускати. Крім запорозьких стаційних козаків, жовнірським, так само панським, шляхетським, княжим слугам вуха утинати. Банітам б, також позбавленим честі, хіба за відомістю та листами Короля, Його Милості, жодного до війська не допускати, але кожного піймавши, зараз королеві, Його Милості, відіслати до панів старост українних».

Отже, Наливайко ніби готовий був навіть карати різні «свавільні», «непевні» елементи, які захочуть пристати до нього. Очевидно, таких було чимало. Звертає увагу згадка про селянство. Це засвідчує, що в той час селяни уже стали серйозним «донором» козацтва.

Наведені слова Наливайка з листа королю Сигізмунду ІІІ представляють цього козацького ватажка не в дуже вигідному світлі. Його можна трактувати як «ворога» частини козацтва, а саме – козацької голоти. Це далеко не той козацький герой, який постає зі сторінок козацьких літописів, «Історії русів», а також художніх творів.

Правда, Наливайка можна зрозуміти. Він виходив із традиційних уявлень, відповідно з якими повинні існувати узаконені, реєстрові козаки. Всі інші козаки – не визнані владою. Хоча, якщо розібратися, то основну масу війська Семерія становили саме такі «невизнані». Він же прагнув стати керівником законного реєстрового козацтва. У певному сенсі – це була боротьба за владу, за керівництво козацьким проводом.

Зрозумілими є наступні пропозиції Семерія. Він вважав, що оскільки козаки нестимуть військову службу, то їм треба платити:

«…якщо короля, Його Милості, Пана нашого, і їхніх милостей панів сенаторів буде на те воля, то ті кондиції наші, подані для всього добра короля нашого, просимо задовольнити, щоб ми мали за те певну винагороду, або хай дасть те, що татарам король, Його Милість, в подарунках давати має, або також те, що жовнірам старим на 2000 і на сторожу нехай дає, або також, за волею короля, Його Милості, перепустивши, зволить, зокрема, як сукнами, так і грошима на певний час кожного року та в певне місце розсилати і так утверджувати наше підданство своєю милостивою ласкою. А ми за те на кожний наказ Його Королівської Милості і панів гетьманів обох держав, де потреба того вкаже, як на неприятеля святого хреста, так і князя великого Московського, готові з військом своїм і з гарматою раніше, ніж будь-хто в державі, рушати. До того ж язики всілякі, як турецькі, так і татарські, діставати своїм коштом. Всіляку відомість панам гетьманам і королеві Його Милості при в’язнях і певних знаках давати знати. Маємо шпигунів і різноманітні калаури, чого ніколи жоден із старших не виказував, в Короні Польській королеві Його Милості служачи, і не чинив, своїм коштом мати і посилати».

Однак Сигізмунд ІІІ та його оточення не пішли на задоволення Наливайкових пропозицій. На це були різні причини. Перенесення центру козацтва із Придніпров’я в Придністров’я було пов’язано з чималими ризиками. Річ Посполита могла налаштувати проти себе запорізьких козаків, особливо її верхівку, в якої треба було забрати владу й передати Наливайкові. Також не було ніякої гарантії, що створення нової «козацької зони» вирішить проблеми козацтва. Та, зрештою, чи була довіра до Наливайка, який дозволяв собі «бешкети» на теренах Поділля, Волині й Білої Русі.

Проти цього козацького ватажка та його загонів були спрямовані війська під командуванням коронного гетьмана Жолкевського, які розгромили козаків 7 червня 1596 р. в урочищі Солониця поблизу Лубен. Тривалий час Семерій перебував в ув’язненні у Варшаві, де його допитували, намагаючись довідатися про зв’язки Наливайка з австрійським імператорським двором та князем Острозьким. Зрештою, 11 квітня 1597 р. його стратили у Варшаві, відрубавши голову й четвертувавши тіло.

Вищенаведені факти дають підстави трактувати Наливайка як військового діяча й політика європейського масштабу. Він зробив чималий внесок у боротьбу європейців проти турецької загрози. Однак його діяльність не вписувалася в плани політиків Речі Посполитої. Це і стало однією з суттєвих причин того, чому він закінчив своє життя від руки ката.

Наливайко не був «типовим» запорізьким козаком. Він дистанціювався від запорізького козацтва, навіть прагнув створити йому альтернативу. Але це не завадило стати йому одним із головних героїв українського козацького міфопростору.

Що ж стало причиною героїзації Наливайка, перетворення його в людину-легенду? Як і у випадку з Дмитром Вишневецьким, чи не головну роль тут відіграла мученицька смерть. З часом вона обросла легендами – фантастичними та вражаючими.

Так, у «Острозькому літописці», що був укладений наприкінці 30-их років XVII ст. у Острозі і де ще мала зберігатися пам’ять про Семерія, зустрічаються такі слова, що Наливайко був «пойман і на паль збит». Тобто його стратили як простолюдина. При цьому він зазнав чималих страждань. Поряд із такою легендою про страту Наливайка поширювалися й інші легенди. Наприклад, ніби Наливайка посадили на розпеченого коня, на голову поклали розпечену залізну корону, і так його замучили.

Ці легенди перейшли в пізніші українські літописи, в яких Наливайко постає в образі борця проти унії. Так, у «Хроніці літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, створеній у другій половині XVII ст., Наливайко подається, як «гетьман запорозький» (хоча, як говорилося вище, ніколи він провідником запорожців не був), який «Литву плюндровал, шляхту забивал, униї не любячи». Далі йдеться про те, що Наливайка розгромив гетьман Жолкевський під Лубнами й ув’язненого привіз до Варшави. «Там же в Варшаві – говорить літописець. – Наливайка на мідяной роспаленой кобиле спалено».

У «Літописі» Григорія Грабянки (1710) Наливайко вже перетворився в символічну фігуру, ідейного борця проти унії та мученика за віру. Те саме можна сказати про «Історію русів». У цьому творі він, як гетьман запорізьких козаків, звертається до польського короля із петицією на захист України-Русі. Далі отримує блискучі перемоги над польським військом. Як переможець, йде на сейм до Варшави. Однак там Наливайка та його товаришів підступно хапають і піддають жорстокій страті – їх живцем спалюють у мідному бику.

Незважаючи на сильні міфологічні моменти «Історії русів», цей твір сприймався і українськими, й російськими інтелектуалами як достовірне історичне джерело. Чимало його сюжетів, у т.ч. про Наливайка, стали надбанням художньо-літературних і навіть історичних творів. Зрештою, вони почали сприйматися як «історична правда».

Петро Кралюк